«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович (бесплатные полные книги txt) 📗
Се та битва, що на основі пізнійших переказів оспівана була Шевченком в „Тарасовій Ночи".
Київський літописець записує про неї так: Лащ, а за ним і Конєц-польский, помітивши чату козацьку, вийшли з обозу, щоб їі погромити, і загнали ся від обозу досить далеко. Якісь два гайдуки, перебігши до козаків, сповістили їх, що Конєцпольского нема в обозї. Тоді козаки напали на обоз і розгромили, забрали гармати і гаківниці і до свого табору притягли. Наспів на те Конєцпольский, але і його взяли так, що мусів просити згоди, і на тім битва перестала.
Звістки очевидців потверджують, що Поляків сильно погромлено в сїй битві: розбито обоз, перервано дорогу до Дніпра, і Конєипольский мусів помирити ся з козаками. Козаки не вважали за добре доводити його до останнього. Згодили ся на тім, що все забуваєть ся: і козаки що збунтували ся, і тих трохи реєстрових що зістали ся при Поляках (було їх, кажуть, коло двох тисяч) не будуть одні одним докоряти. Реєстр збільшено до 8 тисяч, а що найважнїйші— його непереведено вже, так що не знати хто був козак, а хто нї— кожний, значить, міг користувати ся вільностями козацькими.
75. Безкоролїве
Що козаччина не програла переяславської війни, а навпаки ще сильнійшою ногою стала на Україні, се було дуже корисне в тодішніх українських відносинах: наближала ся хвиля, коли українське громадянство збирало ся дати рішучу і властиво вже останню битву за справу народню на полі парляментарнім, сеймовім. Виступити могла тут сама тільки українська шляхта, її слабкі останки які ще тримали ся при своїй народности; але важно було, щоб вони чули за собою широкі круги громадянства українського, реальну силу козачу і щоб польська суспільність теж відчула се.
Доживав свої останнї дні король Жигимонт, сей невблаганний ворог народніх змагань українських, і все на Українї й Білоруси готовило ся до рішучої боротьби, що мала бути зведена по його смерти, при виборах нового короля і виготовленню расіа сопуепіа, себто тих умов, що мали бути йому при виборі предложені і ним прийняті та присягою потверджені, по конституції польській Ще за житя його українські посли, бачучи, що не можуть нїчого добити ся насоймі против завзятя Жигимонта, казали уніатам: „бачимо, що нїчого не здобудемо, поки живе сей король, але під час безкоролївя ми всіми силами повстанемо на вас". І коли пішли вістки, що король догорає, король вмирає,—українське громадянство, шляхта, духовенство, брацтва, міщанство, козацька старшина—всі почали готовити ся, щоб натиснути на Поляків і на будучого короля, аби вже раз скінчили ся ті незносні кривди, які дїяли ся українській народности, церкві, культурному і національному житю.
Король умер в місяцї квітні 1642 р. Хоч у нього були сини, і старший з них Володислав вперед уже вважав ся батківським наслїдником, про те по польській конституції треба було його вибирати, і то насамперед скликати сойм конвокаційний, щоб завести порядок на час безкоролївя, потім сойм елєкційний для вибору і вироблення расіа сопуепіа, і нарешті сойм коронаційний для короновання. Сойм конвокаційний був скликаний зараз лїтом того року і вже на нїм українські депутати-а серед них особливо старі парляментаристи волинський депутат Древинський, браславський Кропивницький і поруч них новий дїяч Адам Кисіль—всїми силами добивали ся, щоб українська справа була полагоджена насамперед, а без того щоб не приступати до вибору королівського. Подтримували їх також посли від козацького війська, вислані тодїшнїм гетьманом Петражицьким-Кулагою: добивали ся заспокоєння віри, а для себе права участи в виборі короля, нарівні з шляхтою. Се була важна справа, вона висувала питаннє про участь козаків в соймованню взагалі, а се дало б їм важний вплив на політичне житє. Але шляхта спротивила ся допущенню козаків до вибору, а посли козацькі якось не вміли постояти перед високими панами; дарма, що Кулага для сильнїйшого вражіння посунув з військом на Волинь і тут маєткам козацьких неприхильників дав почути на собі козацьку руку. Справу ж віри православної відлежено на сойм елєкційний. Се дуже не сподобало ся в українських кругах і з тим більшим завзятем ставили ся вони на елекційнім соймі, скликанім на осїнь.
На першім плянї стояла справа владиків. Православні хотіли добити ся того, щоб старі православні владицтва, монастирі, церкви відібрано від унїатів і віддано православним; але так далеко іти не важили ся навіть ті що хотїли православних задоволити, в тім і сам королевич Володислав. І так йому приходило ся йти супроти польського духовенства і завзятих католиків, що були поміж сенаторами й иньшими діячами Польщі. Нарешті стало на тім, щоб розділити владицтва і всяке иньше добро давнійшої православної церкви між православними й уніатами. Постановлено зробити дві митрополії, православну і уніатську, а владицтва поділити по полованї: православним дати владицтва: львівське, перемиське і луцьке на Вкраіні та зробити ім одно нове владицтво на Білоруси, а унїатам віддати давнійше владицтво полоцько-витебське на Білоруси і три українські: володимирське, холмське і пинськотурівське; мали бути розділені між ними також церкви й монастирі—осібними королівськими комісарами. Православні хоч не хоч мусіли згодити ся на се. І то королевич тільки своїм особистим впливом переводив сей закон, против виразного супротивлення духовних і богатьох світських сенаторів, що не хотїли згодити ся на се без дозволу папи—ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав посилав ся на те, що треба задоволити Українців і козаків з огляда на Москву: з Москвою він збирав ся воювати, бо кінчало ся перемирє, а як не задоволити православної справи, то козаки не схочуть помагати, або й під Москву підуть Справді між козаками Копинський, то-дїшнїй митрополит, пускав такі гадки, що в Польщі однаково нічого не добють ся: треба йти під московського царя. Кінець кінцем Володиславу вдало ся прихилити богатьох сенаторів до тих уступок для православних. Мали бути також видані закони про рівноправність православних по містах то що—але про се шкода говорити, бо то все зістало ся на папері тільки, які б не великі були ті здобутки українські, та все таки й вони значили дуже багато: при тих слабких силах православних Українців, якими вони могли роспорядити на соймі, і то була велика побіда— остання парляментарна побіда, здобута останками української шляхти, що слідом змаліли й росплили ся майже до решти серед шляхти польської.
Українці рішили кувати зелізо поки горяче, і зараз узяли ся до вибору митрополита. Тих самовільно поставлених владиків і митрополита Копинського правительство не хотїло прийняти, і в тім православні мусїли уступити. На митрополію тут же на місцї вибрано Петра Могилу, печерського архимандрита. Він мав між польськими панами знайомости, свояків і приятелів, свого часу потягав за правительственними заходами коло зєднання православних з уніатами, тому Поляки хотїли його бачити митрополитом на місце Копинського. Українці, особливо козаки з початку дивили ся на нього невірно, як настав він печорським архимандритом (1627). Він тодї заходив ся заводити в Київі свою власну школу—колегію для науки латинської, против школи брацької, і ріжні правовірники православні підняли на нього козаків, а ті збирали ся вже побити учителїв тої школи і самого Могилу, підозріваючи в тім якусь лядську штуку. Могила мусів відступити від свого і кінець кінцем стало на тім. що він прилучив свою школу до брацької, взяв її в свою опіку, як старший братчик, і реформував її на свій спосіб— на взірець єзуїтських колегій сучасних, аби могла з ними витримати конкуренцію. Уступка, зроблена ним, помирила з Могилою Киян і козаків, а велика енергія й запопадливість, яку показав він і в сїм ділі і в иньших справах церковних, здобула йому поважаннє в українськім громадянстві, і воно досить радо згодило ся вибрати тепер його митрополитом.
