Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Нарешті вона дочитала і знову озвалася:
— Тепер я бачу, що врятована. Навіть більше, він готовий засипати мене усілякими дарунками. Як і я — вас… Скажіть, чого хочете за свою кмітливість? Грошей?
— У мене їх достатньо, моя пані, — відповів Христоф.
— Достатньо? — трохи здивовано перепитала жінка. — Тоді…
— Я хочу вас побачити, — перебив кур’єр, — вийдіть хоча б на мить. Це й буде моя нагорода.
Чоловік жадібно вдивлявся у нішу біля статуї, чекаючи відповіді на свою зухвалість. Утім, за хвилину він схаменувся.
— Даруйте, пані, — сказав Христоф, — мені треба йти. Може, згодом я все-таки побачу вас.
— Я тут, — почулося збоку.
З розкішного ложа до нього простягнулися гарячі ніжні руки. Уже не володіючи собою, кур’єр потонув у їхньому полоні.
Вдосвіта четверо вершників знову подалися в дорогу. Казимир та Орест безупину смакували та обговорювали шляхетську розкіш, серед якої вони ночували вперше у своєму житті. Найманці теревенили і сипали жартами, аж доки попереду не завидніли львівські пагорби. Тут вони вмовкли, щоб часом не пропустити якоїсь вказівки Христофа.
Проте кур’єр мовчки провів їх через Галицьку браму, попри катедральний цвинтар, і вони виїхали на Ринок. Тут, біля будинку бургомістра, він наказав його чекати.
Усередині, як завжди, посланця з посмішкою зустрів слуга-баварець, радий перекинутись словом рідною мовою. Він люб’язно провів кур’єра нагору, де посивілий бургомістр обійняв його, мов сина.
— Слава Господу! — вигукнув Шульц. — Ти повернувся, Христофе! Кажи, з чим?
Той мовчки подав йому королівське помилування.
— Слава Господу! — повторив бургомістр. — Знаєш, вони таки здобули Високий Замок! Уся ця наволоч разом із солдатами увірвалася туди і вбила Білоскорського. Але моєї Ляни там не було! Не інакше, як Діва Марія заступилася за неї. Тепер треба чимшвидше оголосити помилування, щоб її не шукали…
Геть забувши про кур’єра, він миттю вибіг з кімнати. Унизу, на сходах, почулися його кроки, а потім лункий звук дверей, які відчинили занадто сильно і вони вдарилися в стіну. Христоф залишився сам-на-сам з баварцем. Рана несподівано люто защеміла, і йому стало геть кепсько. Зілля, що його дав Лук’ян, закінчилося, тож лишалось терпіти. Слуга небавом розповідав йому останні новини:
— Лиш божевільний міг вірити, що та дівчина, хай бережуть її святі, була відьмою. Ціпаки спіймали справжню відьму. Знаєте, де? У старому млині, на Полтві. Напродив, підходяще місце… І знаєте, хто вона? Катерина Даманська! Дружина Єжи Даманського, начальника міської сторожі. Скандал! І була ж там не сама, прошу пана. З молодим коханцем, поетом Себастяном. Либонь, приворожила його. Пан Єжи, як те побачив, викликав його на двобій, та схибив. І вмер лютою смертю від його руки. Рана була на всю горлянку… Спитаєте ви, що з ними буде? Я так собі думаю, поета відпустять, бо був причарований і не відав, що творив. А її спалять, як і належить. Звісно, якщо не встигне перед тим накликати на місто якусь біду…
— Татари, — нарешті видавив із себе кур’єр, — татари йдуть на Львів… Сповістіть магістрат…
На цих словах він знепритомнів і впав на підлогу.
Звістка миттєво облетіла місто, зчинивши паніку серед городян. Дехто, зібравши нажите добро, одразу дременув, куди очі світять, але більшість усе-таки готувалась до оборони. Цехи заходились ладнати вежі, а з передмість невпинно тягнулися вози, завантажені селянами з харчами, що шукали тут прихистку. Невдовзі було повідомлено, що князь Острозький вислав дві тисячі козаків на допомогу, і це неабияк збадьорило львів’ян. Католики чекали помочі від короля, хоча, найімовірніше, марно.
Мабуть, єдині, хто всім цим не переймався, були Казимир та Орест. Не дочекавшись Христофа, вони спершу винайняли собі житло, а потім подалися в магістрат найматися на службу. Софія кудись зникла, проте вони не хвилювались за неї, припустивши, що та подалася шукати собі нову одіж.
Увечері, сидячи в шинку і попиваючи підігріте пиво, найманці обговорювали платню, яку пропонував їм магістрат. За день бою з татарами кожен мав отримати по два гроші, що здавалось їм не вельми багато, проте й немало. За цих обставин обидва воліли, щоб орда підійшла під стіни міста якомога швидше, давши їм змогу заробити.
Раптом Казимир замовк і прислухався до розмови за сусіднім столом:
— Нині вранці видів його, — промовляв упівголоса худий міщанин, — перехрестився з переляку…
— Та ну, — не повірив хтось.
— Бігме.
— Може, то не він був?
— Ет, чи я не знаю пана Гепнера? Два роки жаб йому носив, той їх патрав. Кажу ж бо, повернувся до Львова. Зранений увесь, кульгавий, в дранті останньому, Бог лиш відає, де його носило…
Найманець схопився і став над ними.
— Даруйте моє втручання, панове, — мовив Казимир, — але чи не йдеться про достойного пана Домініка Гепнера?
Міщани перезирнулись.
— Саме так, — сказав худий городянин. — Але кого вважати достойним, то, прошу пана, річ приватна.
Найманець лагідно усміхнувся.
— Цілковито з вами згоден, — примирливо мовив Казимир, — а чи підкаже мені панство, де знайти цього чоловіка?
— Авжеж, — хмикнув міщанин, — на Ринку…
І зрозумівши, що той нетутешній, детально йому пояснив, де знаходиться кам'яниця Гепнера.
Казимир подякував і, вирішивши не гаяти часу, одразу подався туди. Орест, хоч нічогісінько не розумів, рушив слідом, на ходу випитуючи, хто такий цей Домінік Гепнер і чи вартий він того, щоб через нього кинути пиво. Казимир не міг відповісти. Зрештою, він сам не розумів усього до кінця.
Двері кам'яниці були відчинені, тому найманці безперешкодно піднялися на другий поверх. Звідкілясь чулася розмова, і жіночий голос здався їм знайомим. Проникнувши в невелику, заставлену книгами кімнату, вони побачили Софію.
Від несподіванки жінка скрикнула, а той, хто сидів навпроти неї, спиною до світла, кволо витягнув шаблю.
— Он як, — процідив Орест, — я таки вподобав собі шльондру.
— Стуліть писок, юначе! — прохрипів невідомий. — Інакше я примушу вас це зробити.
— Не раніше, ніж я вкорочу вас на голову!
— Стій! — зупинив його Казимир. — Скажіть, пане, ви — Домінік Гепнер? — запитав він у незнайомця.
У відповідь той ствердно кивнув.
— Я маю для вас дещо, — найманець подав йому згорток.
Руки Домініка дрібно затремтіли. Гепнер навіть не мусив читати, він упізнав цю річ одразу.
— Нарешті… — озвалася Софія. — Тепер ми маємо все! І в нас є шанс на порятунок.
— Де ви це взяли? — схвильовано запитав Людвисар.
Казимир невпевнено розповів про вмираючого вовкулаку. Тепер та ніч здавалась йому щонайменше дивним сном.
— Найбільше мороки буде з цим, — промовив Гепнер, підносячи до світла рубін чудової роботи, — але я відтворю креслення… Треба тільки трохи часу…
Христофа до тями привела людська метушня і несамовиті крики. Озирнувшись, він побачив, що досі перебуває в домі бургомістра, але довкола панує страшний безлад. За хвилину вбіг захеканий слуга і, не зважаючи на нього, кинувся до перевернутого письмового столу.
— Що відбувається? — запитав кур’єр, намагаючись підвестись.
Баварець перестав нишпорити і витріщився на нього, як на покійника, що раптом воскрес.
— Як ви… почуваєтесь? — запитав він.
— Кепсько, — зізнався Христоф, — але дайте нарешті мені відповідь…
— Не знаю, з чого почати, — сказав слуга, — ворог під стінами міста… вчора спалили відьму, а сьогодні… сьогодні…
Чоловік раптом сів на підлогу і зайшовся гірким плачем.
— Що — сьогодні? — допитувався Христоф.
Йому врешті вдалося звестись на ноги, але перед собою він уже бачив не одного, а чотирьох баварців, що водночас ридали.
— Що сьогодні? — вдруге запитав він.
— Вбили бургомістра, — простогнали четверо, — той клятий Себастян… Увірвався сюди… і… і…
Кур’єр недослухав. Йому плювати було на чоловіка, що безжально віддав натовпу якусь жінку, тільки б заспокоїти кровожерну юрбу. Зручно було зіпхнути на неї лихо, що підкотило до міста. Якщо так, то свою кару він отримав заслужено.
