Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Та, мабуть, не вистачило бідолашній Юстині ще одного «Господи, помилуй». Мотузка закінчилась, і втікач опинився у лютій пастці: підніматись нагору вже не було сил, а донизу ще лишалось багато. Звівши очі в темні небеса, мовби запитуючи в них про справедливість, Домінік розправив зболені руки, наче крила…
Розділ XII
Орест, Казимир та Христоф дізналися під ранок, що панові Сангушку таки вдалося розбити угорців. Мадяри відступили, попри те, що довгий час удача була на їхньому боці. Змучені козаки не стали їх переслідувати, відпустивши з миром, і тільки сердито плювалися вслід. Такою перемогою, коли їх було пошито в дурні, вони не гордилися. Як, зрештою, і сам пан Сангушко, котрого замість відчуття провини охопила лють. Він марно вишукував бодай одного живого угорця, щоб зігнати на ньому злість. Помітивши трьох чоловіків і Софію, що поволі наближались до місця битви, вельможа сердито відвернувся.
— Ви, бачу, серед нас наймудріший, Христофе, — процідив шляхтич не озираючись. — Здобули трофей, не проливши ані краплі крові.
— Помиляєтесь, — заперечив той, — нам довелося перебити варту.
— Єго княжа мосць велів відвезти пані Єлецьку до Лемберга, — нагадав Сангушко, — тож виконуйте його волю…
— День-два мусимо зачекати, — мовив кур’єр, — нехай мадяри відійдуть якомога далі.
— Як знаєте, — шляхтич байдуже махнув рукою.
У цей час до них підійшов Матвій. На ротмістра було страшно дивитись: обдертий, весь у крові, він сповна розділив долю своїх жовнірів. Утім, Софія щодуху кинулась до нього і ніжно обійняла.
— Слава Богу, ви живий, — промовила вона.
— Щасливий вас бачити, моя пані, — відповів той.
Орест, що мовчки за цим спостерігав, люто скреготнув зубами.
— Не переймайся, — пошепки заспокоїв його Казимир, — бачиш, він ледь живий. При нагоді доб’ємо, як свиню.
Після полудня Сангушко велів козакам повертатись до Острога. Христоф заходився шукати поблизу більш-менш придатне місце, аби зупинитись перед тим, як вирушити далі, і Матвій запропонував свій форт. Після нападу розбійників Деражню почали відбудовувати заново, а декілька вцілілих будинків могли бути сяким-таким прихистком. Кур’єр погодився, і разом з найманцями подався слідом за жовнірами, котрих залишилась після бою лише сотня. Софії підвели сумирну кобилу, і вона поїхала на ній попереду, поряд із ротмістром.
Деражня тепер непривітно бовваніла чорнотою, оточена свіжим частоколом, який звели найперше. Підрихтовані будинки також переливались жовтими дошками поміж обгорілих зрубів, від чого мерехтіло в очах. Навіть вартовий на вежі здавався лиховісним навом, сторожем до якогось царства мертвих.
Орест не зважав на цю похмурість. Точніше, йому було байдуже. Лігши ввечері на обгорілі дошки в кузні, хлопець так і не зміг заснути. В густій темряві він слухав сонне сопіння Казимира і віддалені крики сови, мовби ці звуки мали для нього якесь значення. Врешті юнак звівся на ноги і, намацавши збоку шаблю, тихо вийшов на подвір’я.
Ніч була вже по-осінньому холодною, зганяючи вартових ближче до вогню і казанків з гарячим питвом. Кожен з них охоче умостився б на Орестове місце, якби тільки той великодушно замінив його на чатах. Але він навіть близько не мав такого наміру. Трохи постояв, а потім рушив до напіврозваленого дому коменданта. Вартового під дверима не було, ротмістр більше не переймався такими дурницями. Зігнувшись під скошеним одвірком, Орест безперешкодно проник досередини.
Матвій також не спав. Комендант сидів перед каганцем-сліпаком. Коли скрипучі дошки видали гостя, він ледь зиркнув на нього.
— Чого тобі, найманцю? — запитав ротмістр.
— Хочу запитати, як пан почувається, — трохи затнувся прибулий.
— Яке твоє діло? — не второпав Матвій.
— Я, як ніхто інший, бажаю, щоб ваші рани чимшвидше загоїлись, — промовив Орест і рішуче додав: — Мушу з’ясувати дещо.
Комендант ледь помітно усміхнувся.
— Ну, кажи. Вперше бачу найманця, якому до вподоби шляхетські витребеньки. Що ж я тобі зробив?
— Мені потрібна ця жінка. Софія…
Орест помітив, як Матвій змінився на обличчі. Він, мабуть, не сподівався на суперника.
— Хіба пані Єлецька зробила вибір на чиюсь користь? — сухо перепитав комендант.
— Ні, але якщо один з нас буде мертвим, то їй узагалі не доведеться вибирати, — зухвало відповів Орест.
— Важко не погодитись, — кивнув ротмістр, — що ж, я до твоїх послуг хоч зараз.
— Вашмосць ще недужі, — заперечив найманець.
— Навпаки, я чудово почуваюся, — запевнив Матвій, — чи, може, ти сам злякався?
Орест відповів згорда:
— Я битимусь лівою.
Він подався до виходу, комендант — слідом за ним.
З форту вони вийшли як добрі друзі. Ніхто б навіть не запідозрив про ворожнечу, що спалахнула між ними. Здавалось, Матвій вирішив перевірити укріплення і взяв з собою хлопця для певності. Орест і справді крокував попереду, несучи в руках смолоскип, мовби освітлюючи йому дорогу.
На просторій галявині, коли форт опинився за темними деревами, обидва зупинились. Місце для бою підходило якнайкраще. Орест жбурнув смолоскип на купу сухого гілля, освітивши галявину яскравим полум'ям.
— Перш ніж воно догорить, ти будеш мертвим, — попередив ротмістр.
Орест усміхнувся. Він був молодший, але значно більше знав про вбивства в хащах під Оршею і грабунки на дорогах Лівонії. Сам час, сама п'яна і брудна доба навчила його мистецтву бою. Той, хто заробляв на хліб і вино його ремеслом, не переймався усілякими позиціями у фехтуванні. Не минуло й чверті години, як він збив коменданта з ніг і вже готовий був нещадно з ним розправитись, як голос Христофа зупинив його:
— Стій, дурню!
Кур'єр був не сам. Поруч з ним стояв Казимир, здоровань Лук’ян, Софія і декілька жовнірів.
— Що за комедію ви тут улаштували? — Христоф не тямився з люті.
— Це гонорова справа, — відповів ротмістр, підводячись з долу, — і, якщо ваша ласка, ми її завершимо.
— Чорта з два! Орест вибачиться, і ми повернемось до форту.
— Що ж, я готовий, — сказав найманець, який і так відчував себе переможцем.
— Не смій! — скипів комендант. — Ми зараз продовжимо!
— Благаю вас, не треба, — мовила до нього Софія, — ви не цілком одужали…
Невідомо, як би закінчилась ця сцена, коли б не раптова поява незнайомця. Він був один, а проте навіяв більшого жаху, ніж загін розбійників. Чоловіки стиснули зброю і мовчки вгледілись у нього, чекаючи, коли ця поява, що вийшла з нічного лісу, заговорить. Коли вогонь освітив його обличчя, Христоф і Казимир упізнали в ньому угорця, з яким познайомились за досить схожих обставин.
Іштван не поспішав говорити. Здавалось, він чекав, коли всі заклякнуть від моторошного жаху, який він викликав. Відчувши, нарешті, підходящу мить, угорець хрипко засміявся.
— Вітаю вас, панове, — сказав він. — Коли ваша ласка, я владнаю суперечку в інакший спосіб: пані Єлецька піде зі мною. Згода, Софіє?
— Нізащо! — вона вся затремтіла, щосили притиснувшись до коменданта.
— Облиш, — продовжив прибулий. — Людвисар вже нас чекає. Лишилось зовсім небагато, тож я не дозволю тобі зіпсувати торжество.
— А як же Янгольська Кров?
— Камінь буде в мене. Це лиш питання часу…
— Послухайте, пане, — втрутився Матвій. — Я не знаю, хто ви, але раджу забиратися туди, звідки прийшли. Інакше…
— Мій друже, — перебив його Іштван. — Серед вас принаймні є двоє, хто підтвердить, що зі мною краще не сперечатися. Особливо вночі.
— І принаймні один, хто радо відірве вам голову, — процідив кур’єр.
— Чорти б узяли підлу людську породу! — розлютився гість.
Він раптом скинув руки догори і зметнув над собою плащ. Вогнище несподівано спалахнуло так яскраво, що, здалось, ніби загорілося півлісу. Над полум’ям з’явився велетенський вовк, і Христоф відчув, як у рамено йому вп’ялися могутні зуби. Звір, поваливши його на землю, відстрибнув назад. З лютим гарчанням він став скрадатися, мовби обираючи наступного противника.
