Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви - Гудкайнд Террі (полная версия книги txt) 📗
Верна роздратовано зітхнула.
— Схоже, це натяк на те, що мені знадобиться допомога Творця, щоб перебрати всі ці папірці! Її жарти часом могли роздратувати кого завгодно!
Міллі хихикнула.
— Так, аббатиса. Саме роздратувати! — Спалахнувши, вона прикрила долонями щоки. Хай вибачить мене Творець! Енн була доброю жінкою. І жарти її нікому не завдавали зла.
— Ну-ну…
Потираючи виски, Верна підійшла до столу. Вона дуже втомилася, і при погляді на гору паперів її починало колотити. З відкритого вікна вливалося свіже нічне повітря.
Вона повернулася до старенької.
— Уже пізно, Міллі. Піди повечеряй і приляж відпочити. Твоїм кісточках це не зашкодить.
— Ви дозволяєте, аббатиса? — Міллі заусміхалася. — І вас не хвилює, що ваш кабінет залишиться брудним?
Верна неголосно розсміялася.
— Міллі, я стільки років провела в мандрах, що врешті-решт просто закохалася в бруд! Не турбуйся, все добре. Іди відпочинь.
Міллі зібрала ганчірки і підхопила відро.
— Тоді спокійної вам ночі, аббатиса. Неодмінно сходіть в сад.
Двері за старенькою закрилася, і запанувала тиша. Верна постояла, вдихаючи запашне нічне повітря, потім ще раз озирнулася по сторонах і відкрила двері, що вели в сад.
22
Верна Йшла по вузенькій стежці, що вилася між лілій, відчуваючи, як з кожним кроком оживають затерплі м'язи і додається сил. Очі її поступово звикли до слабкого світла місяця, і вона зупинилася, насолоджуючись навколишньою красою.
В саду аббатиси росли рідкісні види вічнозелених дерев — приземкуваті і розлогі, вони цвіли цілий рік, хоча плоди приносили лише восени. Якось раз в Новому світі Верна натрапила на гайок таких дерев і виявила, що це улюблений притулок мерехтливих в ночі — тендітних створінь, які здаються тільки іскорками світла і яких можна побачити лише вночі.
Після того як Мерехтливі в ночі зрозуміли, що їм не зроблять нічого поганого, Верна і дві сестри, які з нею подорожували, провели в гайку кілька ночей, розмовляючи з цими сяючими створіннями. Від них, до речі, сестри і дізналися про Серединні Землі, якими правлять чарівники і сповідниці. Ще Верна з радісним подивом з'ясувала, що в Серединних Землях місця, де зосереджена магія, дбайливо охороняються, і люди дозволяють мешкати там цим істотам і спокійно жити своїм життям.
У Старому світі теж зустрічалися такі місця, але в Новому їх було значно більше. Ці крихітні ефемерні істоти дали Верні перший урок терпимості і поваги до тих, з ким ти ділиш свій світ. Творець наповнив його безліччю тендітних чудес, і самим мудрим вчинком по відношенню до них було просто залишити їх у спокої.
У Старому світі цієї точки зору дотримувалися всі, і майже скрізь дика магія була взята під контроль, щоб глухі до доводів розуму чарівні тварини не калічили і не вбивали людей. А Новий світ ще залишався таким, яким був Старий світ тисячоліття назад, до того, як людина зробила його безпечним, хоча, треба зізнатися, досить-таки нудним місцем проживання.
Верна сумувала по Новому світові. Тільки там вона відчувала себе затишно.
На тихій гладі ставка спали качки, засунувши голову під крило, а невидимі жаби оголошували ніч життєрадісним кваканням. Над водою ковзнула летюча миша. Легкий вітерець прошелестів і пропав в кронах.
Відразу за ставком стежка повертала до купки дерев, оточених густим чагарником. Чомусь Верна відразу зрозуміла, що це саме те місце, яке вона шукає, і повернула туди.
За вузеньким проходом в чагарнику їй відкрився чарівний крихітний будиночок з чотирма загостреними фронтонами. Козирок черепичного даху знаходився майже на рівні її голови. Величні адіантуми стояли по кутах будиночка, і гілки їх, переплітаючись, накривали його наче величезною парасолькою. Біля стін росла шипшина, і повітря було напоєне її ароматом. У верхній частині фронтонів були круглі вікна, але вони були прорізані занадто високо, щоб заглянути всередину.
Стежка впиралася в низенькі дерев'яні двері з вирізаним на них зображенням сонця, що сходить. Замку на дверях не було, тільки ручка.
Верна посмикала її, але двері навіть не поворухнулася. Щит. Двері виявилися захищені.
Намагаючись визначити властивості щита, Верна пробігла пальцями по його краю і здригнулася, відчувши крижаний холод.
Вона торкнулася свого Хань, м'яке тепло заструменіло по всьому тілу, наповнюючи душу знайомим спокоєм. Верну переповнював захват; в цю мить їй здалося, що вона майже єдина з Творцем. Повітря наповнилося цілою гамою запахів і звуків. Вона гостро відчувала вологий солоний присмак океану, ясно чула скрекіт комах, писк дрібних тварин і навіть уривки далеких слів, принесені сюди вітерцем. Верна прислухалася уважно, щоб упевнитися, що поблизу немає посторонніх, але нічого підозрілого не почула.
Тоді вона направила Хань на двері. Чуття підказувало їй, що весь будиночок обгорнутий коконом, і подібного йому вона ще не зустрічала. Він був створений з стихії льоду, сплетеної з чиїмось духом. Верна ніколи не думала, що таке взагалі можливо — переплести стихію з примарою, і не мала поняття, як цей кокон розплутати.
Раптово, підкоряючись внутрішньому пориву, вона торкнулася перснем-печаткою вирізаного на дверях зображення сонця. Двері відразу ж відчинилися.
Увійшовши в будиночок, Верна приклала перстень до такого ж різьбленого сонця на внутрішній стороні дверей, і ті слухняно закрилася. Своїм Хань Верна відчула, як щит міцно-міцно зімкнувся навколо неї. Жодного разу в житті вона не відчувала себе такою самотньою — і такою захищеною.
Спалахнули свічки. Ймовірно, вони були якось пов'язані зі щитом. Десять свічок, по п'ять у кожному канделябрі, було більш ніж достатньо, щоб освітити все приміщення. Канделябри стояли з двох боків невеликого вівтаря, покритого білою, розшитою золотом тканиною. На вівтарі Верна побачила чашу, цілком ймовірно, з пахощами, а на підлозі перед ним — червону рогожу із золотим орнаментом по краях.
Кожен з чотирьох альковів, утворених фронтонами, за розміром якраз відповідав зручному кріслу, що стояло в одному з них. У другому алькові знаходився вівтар, в третьому — крихітний столик і табуретка, а в останньому, біля самих дверей, — скриня. На скрині лежало акуратно складене покривало. В центрі приміщення залишалося вільне місце, але зовсім трохи — за площею не більше алькова.
Верна озирнулась, не розуміючи, навіщо Аннеліна веліла їй сюди прийти, і, сівши в крісло, обвела поглядом прикрашені фресками стіни. Що вона повинна тут зробити? Може просто відпочити? Аннеліна прекрасно уявляла, що означає бути аббатисою. Місце, де можна побути одній і ненадовго забути про гори паперів на столі. Верна задумливо потарабанив пальцями по підлокітнику. Ні. Навряд чи.
Вона відчувала себе незатишно. Її чекали справи. На столі лежали непрочитані звіти. Зчепивши руки за спиною, вона почала крокувати по крихітному приміщенню. Ні, все це — марна трата часу. Роздратовано зітхнувши, вона підійшла до дверей, але зупинилася, так і не торкнувшись кільцем різьбленого сонця.
Повернувшись назад, Верна трохи подумала, а потім, підібравши поділ, опустилася на коліна перед вівтарем. Може, Аннеліна хотіла, щоб вона помолилася? Аббатиса повинна бути благочестивою, хоча абсурдно вважати, що комусь потрібно особливе місце для молитви Творцеві. Він створив світ, і молитися йому можна де завгодно. Творець у тебе в серці і почує тебе, де б ти не був.
Зітхнувши, Верна здійняла руки, але настрій у неї було явно невідповідним для поглибленої молитви. Її дратувало, що Аннеліна, навіть мертва, змушує її щось робити. Постукуючи ногою по підлозі, Верна знову оббігла поглядом стіни.
Схоже, це черговий жарт Енн, яка навіть з потойбічного світу намагається в останній раз насолодитися владою. Невже їй за стільки років це не набридло?
Ну, це напевно не так. Енн не з таких. Вона все підстроїла так, щоб навіть після смерті могла…
