Молодий місяць - Майер Стефани Морган (электронные книги бесплатно txt) 📗
Саме тоді мене підхопила течія.
Я так переймалася розміром скелі, її висотою, можливою небезпекою, що зовсім не подумала про те, що чекає мене в темній холодній воді. Я ніколи не думала, що справжня небезпека причаїлася знизу, під гнітючою товщею води.
Я відчувала, що хвилі немов борються зі мною, кидаючи мене то в один бік, то в другий, бажаючи роздерти навпіл. Я знала, як упоратися з течією: пливти паралельно берегу і ні в якому разі не боротися з течією біля узбережжя. Та що з того, якщо я не знаю, де берег!
Я навіть не знала, як випірнути.
Зусібіч мене оточувала зловісна чорна вода; не було ніякого просвітку, який би вказав мені шлях нагору. Сила тяжіння всесильна у боротьбі з повітрям, та у воді від неї не залишилося й сліду – я навіть не відчувала, як тону, я просто опускалася вниз. Тільки течія кидала мене час від часу туди-сюди, немов ляльку.
Я щосили старалася не дихати, міцно стиснула губи, затримуючи останній ковток повітря.
І зовсім не здивувалася, коли знову появився привид Едварда. Він так багато чим завинив переді мною, а оскільки я помираю… Але я здивувалася, наскільки він був упевнений. Я ж збиралася тонути. Я вже тонула.
«Продовжуй пливти!» – наполегливо вмовляв мене Едвард.
Куди? Навколо не було нічого, окрім суцільної темряви. Не було куди пливти.
«Отямся негайно! – наказав він. – Не смій зупинятися! Пливи!»
Від холоду мої руки й ноги заніміли. Я більше не відчувала ударів хвиль. Тепер у мене закрутилося в голові, і я просто кружляла у воді.
Але я послухалася Едварда. Напружила руки й ноги, щоб пливти далі, рухаючись із кожним поштовхом у певному напрямку. Це не допомогло. Який сенс продовжувати?
«Борись! – загорлав голос. – Чорт тебе забирай, Белло, борися!»
Навіщо?
Я більше не хотіла боротися. І справа не в байдужості чи холоді, і не в тому, що мої втомлені руки відмовлялися рухатися, – просто мені було добре там, де я зараз. Я була майже щаслива, що все закінчилося. Це найлегша зі смертей, які мені траплялося бачити. Неприродно спокійна.
Я згадала про давно застарілу фразу, що перед смертю все життя проминає перед очима. Мені поталанило значно більше. Ну, хто захоче дивитися на все це ще раз?
Я бачила його, і в мене не було снаги боротися. Його обличчя було таке ясне, навіть чіткіше, ніж у пам’яті. Моя підсвідомість зберегла пам’ять про Едварда у найдрібніших деталях, приберігши її до останнього моменту. Я бачила його довершене обличчя так чітко, ніби він і справді був поряд; точно такий колір шкіри, ті самі губи, лінія підборіддя, золотавий відблиск його злісних очей. Він лютував, звичайно, адже я здалася. Він міцно зціпив зуби, а його ніздрі роздувалися від люті.
«Ні! Белло! Ні!»
Вуха були заповнені крижаною водою, але я чула його голос виразніше, ніж будь-коли. Я ігнорувала зміст його слів, я просто слухала звук його голосу. Навіщо мені боротися, якщо зараз я така щаслива? Хоча мої легені палають через нестачу повітря, а ноги оніміли від холоду, я спокійна. Я й забула, що таке справжнє щастя!
Щастя. Воно робило смерть цілком стерпною.
Та в цю мить течія підхопила мене, жбурнувши на щось тверде – на камінь, невидимий у темряві. Я щосили вдарилася об нього грудьми, немов об кусень заліза, і залишки кисню вилетіли з моїх легень, випускаючи назовні густу хмарку сірих бульбашок. Вода заповнила горло, здавлюючи й обпікаючи його. Здавалося, що залізяка тягнула мене в темряву, на дно океану, забираючи від Едварда.
Прощавай, я кохаю тебе, – це останнє, що я подумала.
Розділ 16
Парис
У наступну мить моя голова вдарилася об щось тверде.
Як дивно. Я була впевнена, що тону.
Сила течії досі не послабилася. Вона кидала й кидала мене на скелі, ці скелі товкли мене по спині, ритмічно вибиваючи воду з легень. Води було дуже багато, з мого рота й носа витікали цілі ріки. Сіль обпікала горло, легені палали, а в роті було забагато води, і я не могла дихати, тоді як тверді скелі продовжували вдаряти мене в спину. Дивно, але я не рухалася з місця, хоча хвилі й продовжували здійматися навколо мене. Я не могла роздивитися нічого, окрім води, яка було всюди, іноді вона сягала мого обличчя.
– Дихай! – наказав дикий стривожений голос. Почувши його, я відчула нестерпний біль, бо він не належав Едвардові.
Я не могла послухатися. Водоспад, який лився з рота, не припинявся, і я не могла вдихнути. Чорна крижана вода заповнила груди й обпікала легені.
Ще один камінь вдарився об мою спину, просто між лопатками, і з легень ринув ще один потік води.
– Дихай, Белло! Давай! – благав Джейкоб. Перед очима замерехтіли чорні цятки, їх ставало дедалі більше, через них я нічого не бачила.
Скеля знову вдарилася мені об спину.
Та вона не була холодна, як морська вода; вона обпікала мені шкіру. Я усвідомила, що це рука Джейкоба, – він намагається вибити воду з моїх легень. Той дивний, твердий як залізо, камінь, що відтягував мене до берега, був також… теплий… У голові запаморочилося, чорні цятки затулили все…
А може, я все-таки вмираю? Якщо так, то мені це не до вподоби – минулого разу було набагато легше. Зараз мене оточувала тільки темрява, не було на що дивитися. Шум розгніваних хвиль поступово затихав і занурював мене в прірву, а ще повсюди чувся свист, який, здається, лунав просто у моїх вухах…
– Белло? – гукнув Джейкоб, голос його був досі напружений, але не такий дикий, як раніше. – Білко, люба, ти чуєш мене?
В голові досі свистіло й кружляло, немов приєднавшись до коловороту бурхливої води…
– Скільки вона була без тями? – запитав хтось інший.
Цей голос не належав Джейкові, але він протверезив мене, змусив отямитися.
Я усвідомила, що досі жива. Ніяка течія не жбурляла мене туди-сюди – кружляло в мене в голові. Поверхня, на якій я лежала, була рівна й нерухома. На дотик вона складалася з дрібненьких крупинок.
– Не знаю, – відповів Джейкоб досі стривожено. Судячи з голосу, він був дуже близько. Його руки, як завжди гарячі, забирали з мого обличчя мокре волосся. – Може, кілька хвилин? Мені не знадобилося багато часу, щоб витягнути її на берег.
Тихе шипіння в моїх вухах, виявляється, не було шумом хвиль – це свист повітря, яке знову вдихають і видихають мої легені. Кожен ковток повітря обпікав – дихальні шляхи були поранені, наче я шкребла їх залізною щіткою. Але я все-таки дихала.
А ще я змерзла. Тисячі гострих крижаних голок кололи мені обличчя й руки, від чого мені ставало ще холодніше.
– Вона дихає. Зараз вона опритомніє. Треба забрати її звідси, тут холодно. Мені не подобається колір її шкіри… – цього разу я впізнала голос Сема.
– Думаєш, її можна рухати?
– Вона не пошкодила спину, коли падала?
– Не знаю. Вони вагалися.
Я спробувала розплющити очі. Мені знадобилася аж ціла хвилина, але нарешті я побачила темні фіолетові хмари, які посилали на мене крижаний дощ.
– Джейку? – прокаркала я. Обличчя Джейкоба затулило небо.
– Ох! – зітхнув він. Обличчя його розслабилося. Очі були вологі від дощу. – Ох, Белло! З тобою все гаразд? Ти чуєш мене? Тобі щось болить?
– Т-тільки г-горло, – затиналася я, мої губи тремтіли від холоду.
– Тоді хутчіш заберімо тебе звідси, – сказав Джейкоб. Він простягнув руки й підняв мене без найменшого зусилля – немов порожню коробку. Його груди були оголені й теплі; він згорбився, щоб плечима затулити мене від дощу. Моя голова повисла на його руці. Я бездумно витріщилася на бурхливу воду, яка зловісно кидалася на пісок.
– Ти даси собі раду? – запитав Сем.
– Так, я заберу Беллу. Повертайся в лікарню. Я приєднаюся до тебе пізніше. Дякую тобі, Семе.
Голова досі йшла обертом. Спочатку я не зрозуміла жодного слова. Сем не відповів. Не було чутно жодного звуку, і я подумала, що Сем уже пішов.
Поки Джейк ніс мене, вода хлюпнула на пісок у тому місці, де я щойно лежала, й збурунила його, немов лютувала, що мені вдалося втекти. Я втомлено вдивлялася в темну воду – і раптом моє око вловило маленький спалах вогню, що танцював посеред чорного потоку далеко в бухті. Це було так дивно, що я почала сумніватися, чи цілком отямилася. В голові досі застрягли спогади про чорну неспокійну воду – там я була така розгублена, що не могла сказати, де верх, а де низ. Така розгублена… але Джейкоб якось…
