Молодий місяць - Майер Стефани Морган (электронные книги бесплатно txt) 📗
– Звідки Сем знає, як чинити? – запитала я, не звертаючи уваги на його турботу про мене. – Вони вбили тільки одного вурдалака – може, їм просто поталанило.
– Ми ставимося до нашої місії дуже серйозно, Белло. Ми ніколи ні про що не забуваємо. Все, що хлопцям потрібно знати, передавалося від батька до сина з покоління в покоління.
Ці слова не дуже мене заспокоїли. Спогади про дику, прудку мов кішка, смертоносну Вікторію були занадто свіжі. Якщо їй не вдасться обійти вовків, вона спробує прорватися крізь них.
Біллі знову взявся до свого сніданку; я сіла на диван і почала безцільно цокати по телеканалах. Та це тривало зовсім не довго. Я відчула напад клаустрофобії: кімната була дуже маленька, і я не могла бачити, що діється за заштореними вікнами.
– Я буду на узбережжі, – сказала я коротко й поквапилася до дверей.
На свіжому повітрі мені не стало ліпше, як я сподівалася. Хмари тиснули своєю вагою, що зовсім не полегшило нападу клаустрофобії. Ліс, яким я йшла до пляжу, здавався зовсім порожнім. Я не бачила жодної тварини – ані птахів, ані білок. Не чула співу пташок. Але ця тиша була якась моторошна; жодний порив вітерцю не гойдав гілок дерев.
Я знала, що все це – наслідок спекотливої погоди, але від усвідомлення цього мені не ставало легше. Тиск важкого теплого повітря був відчутний навіть для мого людського організму, він наводив на думку – дещо намічається у Міністерстві Гроз та Ураганів. Один погляд на небо – і не залишилося ніякого сумніву; незважаючи на відсутність вітру, хмарки повільно збивалися докупи. Найнижчі хмари були темно-сірі, але з-за скель виднілися яскраво-червоні спалахи. Схоже на те, що небеса готують на сьогодні лютий план. Навіть тварини поховалися.
Щойно я прийшла на узбережжя, як одразу пожаліла про це – я вже сита по горло цим місцем. Я збувала тут майже кожен день, блукаючи наодинці сама з собою. Хіба це відрізняється від моїх нічних кошмарів? Але куди ще податися? Я попленталася до нашого дерева й сіла, притулившись спиною до коріння. Задумливо подивилася на небо, чекаючи, коли перші краплі дощу порушать мертву тишу.
Я намагалася не думати про небезпеку, в якій був Джейкоб і його друзі. Тому що з Джейкобом нічого не могло статися. Сама лише ця думка була нестерпна. Я вже й так багато втратила – може, доля залишить для мене хоч краплю миру та спокою? Це було нечесно, несправедливо. Але, може, я порушила якесь невідоме правило, перетнула межу дозволеного, чим і прирекла себе? Може, це неправильно – занадто сильно захоплюватися легендами та міфами, відрікатися від людського світу. Може…
Ні. З Джейкобом нічого не трапиться. Я повинна вірити в це, інакше не зможу жити.
– Ах! – застогнала я і зіскочила з колоди. Я не могла сидіти просто так, без діла; це ще гірше, ніж блукати пустельним пляжем.
Я розраховувала на те, що сьогодні вранці почую голос Едварда. Здається, це єдине, що дало б мені сили, аби прожити цей день. Останнім часом знову почала пекти рана в грудях, наче хотіла відомстити за увесь той час, коли я заспокоювалася в присутності Джейкоба. Біль ставав нестерпним.
Хвилі накочувалися дедалі сильніше, розбиваючись об скелі, але було досі безвітряно. Я відчувала, як на мене тисне грядущий шторм. Навколо все кружляло, але там, де стояла я, було спокійно. Повітря дивним чином наелектризувалося – я навіть відчувала, як електризується моє волосся.
Вдалині хвилі були набагато більші, ніж біля берега. Я бачила, як вони розбиваються об скелі, здіймаючи в повітря великі білі хмари морської піни. Вітру досі не було, хоча хмари прискорили рух. Це було якось надприродно – наче хмари рухалися самі собою. Я затремтіла, хоча й здогадувалася, що це через тиск.
На тлі синювато-сірого неба скелі здавалися зовсім чорними. Дивлячись на них, я згадала той день, коли Джейкоб розказав мені про Сема та його «банду». Я подумала про хлопців-вовкулак, які стрибають у пустоту. Образ тіл, які спіраллю летять у воду, досі чітко зберігся в моїй пам’яті. Я уявила цілковиту свободу, яку дарує вільне падіння… Уявила, як у голові моїй звучатиме Едвардів голос – такий злий, оксамитовий, ідеальний… У грудях ще сильніше защеміло.
Повинен бути якийсь спосіб покінчити з цим раз і назавжди. Щосекунди біль ставав дедалі нестерпнішим. Я подивилася на скелі й величезні хвилі, які з шумом розбивалися об них.
А чом би й ні? Чому б не покінчити з цим просто зараз?
Джейкоб обіцяв мені пірнання зі скелі, хіба ні? Хіба варто відмовлятися від такої необхідної мені розваги тільки тому, що Джейкоба немає поруч, – так він же ризикує власним життям! Ризикує заради мене. Якби не я, Вікторія не вбивала б людей у цій місцевості… вона робила б це десь далеко звідси. Якщо з Джейкобом щось станеться, то виною цьому буду я. Ця думка боляче вжалила мене та змусила бігти до будинку Біллі, де стояв мій пікап.
Я знала, що мій шлях пролягає близько до скель, але я повинна знайти маленьку стежинку, яка виведе мене просто до обриву. Я шукала очима поворот чи роздоріжжя, знаючи, що Джейк планував пірнати з нижчої скелі, а не з самого верху, але стежина петляла вгору і вгору, не залишаючи ніякого вибору. У мене не було часу спускатися вниз і починати пошуки спочатку – шторм наближався дуже швидко. Нарешті вітер налетів на мене, хмари продовжували тиснути своєю вагою. Тільки-но я дісталася того місця, де ґрунтова доріжка розширювалася й закінчувалася проваллям, на моє обличчя впали перші краплі дощу.
Було неважко переконати себе, що немає часу шукати інше місце, – я просто хотіла пірнути з самого вершечка. Саме такий образ жив у моїй голові. Я хотіла, щоб стрибок був довгим, немов політ.
Я знала, що це найдурніший і найбезрозсудніший учинок, який мені траплялося робити в своєму житті. Ця думка змусила мене усміхнутися. Біль трохи притлумився, наче тіло відчувало, що за кілька секунд я почую голос Едварда…
Шум хвиль долинав звідкись здалека, навіть далі, ніж тоді, коли я йшла стежиною серед густих дерев. Подумавши про можливу температуру води в океані, я скривилася. Та хіба це може мене зупинити?
Здійнявся сильний вітер, закрутивши вир дощу навколо мене.
Я ступила до краю прірви, не відводячи очей від порожнечі попереду. Я йшла вперед не озираючись, мої ноги намацували гостре каміння і немов гладили його. Я глибоко вдихнула й видихнула… в очікуванні.
«Белло!»
Я усміхнулася та знову вдихнула.
Так? – відповіла я зовсім тихо, боячись, що звук мого голосу злякає прекрасну ілюзію. Едвардів голос був такий реальний, такий близький! Тільки тоді, коли Едвард не схвалював моїх учинків, я могла чути його справжній голос – такий оксамитовий і такий мелодійний – найпрекрасніший голос у світі.
«Не роби цього», – благав він.
Ти хотів, щоб я була людиною, – нагадала я йому. – Що ж, дивись на мене.
«Будь ласка. Заради мене».
Але ти не залишишся зі мною жодним іншим чином.
«Будь ласка», – долинув тихий шепіт крізь злісне завивання вітру, який тріпав моє волосся та змочив одяг дощем – я промокла до нитки, ніби це був уже мій другий стрибок за день.
Я перенесла вагу на кінчики пальців.
«Ні, Белло!» – тепер голос злився, і його гнів був такий приємний.
Я усміхнулася, витягнула руки вперед, наче збиралася пірнати, і підставила обличчя під дощ. Але перемогла звичка, вироблена роками в закритому басейні, – спочатку ноги. Я нахилилася вперед, підготувавшись до стрибка…
І скочила зі скелі.
Пролітаючи в повітрі, немов метеор, я заволала, та не від страху, а від задоволення. Вітер чинив опір, немов бажав здолати силу тяжіння, кидаючи мене й закручуючи в спіраль, наче ракету, яка падає на землю.
– Так! – це слово віддавалося луною в моїй голові, коли я з шумом увійшла у воду. Вона була крижана – холодніша, ніж я очікувала, холод просто паралізував мене.
Занурюючись у крижану чорну воду, я пишалася собою. У мене не було й крихти страху – тільки чистий адреналін. Справді, стрибати було зовсім не страшно. Тоді де ж небезпека?
