Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих - Гудкайнд Террі (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
Закінчивши їжу і сполоснувшись в струмку, вона на деякий час вийшла за густі кущики. А повернувшись, мовчки заповзла в спальник, відвернулася і заснула.
Річард сидів на замшілій землі, схрестивши руки і спершись спиною об сідло. Так він провів всю ніч — без сну. Він спостерігав за сплячою Ніккі, освітленою невірним світлом майже повного місяця, стежив за її рівним диханням, дивився на злегка прочинені губи і безперервно розмірковував над тим, як подолати те, що вона з ним зробила. Він думав, чи не задушити чи її, але це була не найбільш світла думка.
Йому і раніше доводилося користуватися магією. Він не тільки відчував магію, але і за допомогою свого дару вивільняв неймовірну силу.
Його дар найчастіше прокидався від гніву. І ще — в разі гострої необхідності. Зараз у нього в достатку малося і те, і інше. Він тільки не знав, як це може допомогти. Річард недостатньо добре розумів, що створила Ніккі, а тому не міг придумати, як це нейтралізувати. Поки життя Келен висіла на іншому кінці чарівної нитки, він не наважувався нічого робити навмання. Але він відшукає спосіб. Неодмінно відшукає! Досвід підказував, що вихід завжди знайдеться, це лише питання часу. Якщо він хоче зберегти розум, то повинен в це вірити.
Вранці, не кажучи Ніккі ні слова, він осідлав коней. Потягуючи воду з бурдюка, вона спостерігала, як він затягує попруги, перевіряючи, чи не перетягнув. Потім витягнула з сідельної сумки хліб і запитала Річарда, чи не бажає він шматочок. Річард не звернув на неї уваги.
Він втомився, провівши довгу холодну ніч без сну, але гнів підтримував його сили. Весь день вони їхали кроком по нескінченних лісах під свинцево-сірим небом. У таку погоду приємно відчувати теплі боки коня. Поступово вони спускалися з високогір'я в низини.
А до вечора пішов сніг.
Спочатку в повітрі закружляли рідкі сніжинки. Потім снігопад посилився, запорошив дерева і землю, а незабаром увесь світ став білим. Видимість суттєво погіршилася, сніг повалив стіною. Річарду доводилося постійно зморгувати сніжинки з він.
І тут вперше за останній час Річард відчув полегшення.
Там, у високогір'ї, Кара і Келен прокинуться вранці в оточенні заметів в кілька футів висотою. І вирішать, що нерозумно рушати в дорогу, якщо сніг напевно через кілька днів розтане. І міцно прорахуються. Там, високо в горах, одразу настане зима. За цим снігом прийдуть хуртовини, скоро їх засипле по самі вікна. Звичайно, вони стануть турбуватися, але швидше за все вирішать дочекатися відлиги. Зрештою, терміновості ніякої немає.
І найімовірніше зрештою виявляться замкнутими в будиночку на всю зиму. В безпеці. Коли він рано чи пізно втече від Ніккі, він знайде Келен в їх будиночку.
Річард вирішив, що не варто ночувати під відкритим небом. Вони можуть замерзнути на смерть, а він занадто добре пам'ятав, що, якщо Ніккі помре, Келен помре теж. Помітивши велику притулок-сосну, він з'їхав з дороги. З гілок посипався сніг, Річард струсив його з плечей і з волосся.
Ніккі розгублено озирнулась, але заперечувати не стала. Спішившись, вона дивилася, що він робить. Коли він відвів убік велику гілку, звільняючи їй прохід, Ніккі хмуро глянула на нього — і тут же випросталась. На її обличчі відбилося дитяче здивування. Річард не відповів на її широку посмішку.
Усередині, під густими засніженими лапами, було тихо, холодно і темно. У сутінковому освітленні Річард викопав невелику ямку під багаття, і незабаром сухі гілки, які він обережно поклав поверх стружок, розгорілися веселим вогником.
Теплий вогонь освітив м'яким світлом їх притулок. Ніккі здивовано озирнулась. У світлі багаття гілки над головою відсвічували помаранчевим кольором.
Ніккі спокійно гріла над вогнем руки. Вона виглядала задоволеною. Не сяючою від захвату, але все ж задоволеною. Здавалося, вона пройшла важке випробування і тепер може заспокоїтися. Жінка, яка нічого не чекає, але радіє тому, що має.
Річард не поснідав з нею, і вчора теж нічого не їв. Гірка рішучість поступилася голоду. Він розтопив сніг і приготував боби з рисом. Голодування не принесе користі ні йому, ні Келен. Він мовчки простягнув Ніккі половину бобів з рисом, поклавши відламану від буханця кірку. Вона з вдячністю прийняла миску і запропонувала йому в'яленого м'яса.
Річард втупився на протягуючі шматочок м'яса витончені тонкі пальці. Так годують бурундука. Вирвавши м'ясо з її пальців, він вп'явся в нього зубами. Щоб не зустрічатися з нею поглядом, він дивився у вогонь. Тишу порушувало лише потріскування багаття та шелест падаючого з гілок снігу. Снігопад часто перетворює ліс в царство приголомшуючої тиші.
Річард доїв юшку і деякий час сидів біля вогнища, відчуваючи на обличчі відходяче від нього тепло. Нарешті втома зморила його. Він додав дров, поворушив вугілля, а потім розкотив спальний мішок по інший бік вогнища, подалі від Ніккі, яка мовчки спостерігала за ним, і з думками про Келен поринув у глибокий сон.
Наступного ранку вони прокинулися рано. Ніккі мовчала, але як тільки вони сіли в сідла, рішуче вивела свою сіру в яблуках кобилу вперед і поїхала першою. Снігопад змінився холодною мжичкою. Сніг на землі перетворився в сіре місиво. Низини ще не були готові поступитися зимі. Вище в горах, де знаходилася Келен, було куди холодніше, там сніг ляже надовго.
Обережно просуваючись вперед по вузькій стежці на схилі гори, Річард намагався дивитися по сторонах, але все одно мимоволі позирав на їдучу попереду Ніккі. Було холодно і сиро, вона наділа щільний чорний плащ. З прямою спиною, гордо піднятою головою, з розсипаним по чорному плащу каскадом світлого волосся вона виглядала дивовижно. Річард був в темному грубому одязі лісового провідника і до того ж неголений.
Кобила Ніккі — темно-сіра, майже чорна, з більш світлими плямами по всьому тілу, грива і бабки темно-сірі, хвіст — молочно-білий, рідко коли побачиш коня такої краси. Річард ненавидів цю кобилу — вона належала Ніккі.
Після полудня вони перетнули дорогу, що веде на південь. Ніккі продовжила шлях на схід.
Гори тут негостинні. Дерева ростуть практично на голому камені. У деяких місцях ближче до Хартленда попадаються соковиті зелені луки, де пасуться отари овець і стада кіз.
Річард сумно дивився на краї, в яких виріс. Він не знав, коли повернеться сюди — і чи повернеться взагалі. Він не питав, куди вони їдуть, — все одно Ніккі не відповість.
Повільно розгойдуючись в сідлі, Річард думав про меч, згадував, як передав його Келен. Тоді це здавалося єдиним виходом. Він не бачив іншого способу хоч якось захистити її — і молився, щоб Келен ніколи не довелося скористатися мечем. Ну а якщо доведеться — що ж, він передав мечу частину своєї люті.
За поясом у Річарда висів чудовий кинджал, але без меча він відчував себе голим. Він ненавидів древній клинок, ненавидів ті миті, коли меч витягає з глибини його душі щось темне, і в той же час тужив за своєю зброєю. Тоді він згадував слова Зедда, що Меч Істини — всього лише інструмент.
Але не тільки. Меч — дзеркало, хоча і володіє руйнівною магією. Меч Істини здатний знищити все, будь то плоть або сталь, якщо спрямований проти ворога, але не може вразити несправедливо. У цьому й полягав парадокс магії: лише, володар меча визначав, що є зло.
Річард був справжнім Шукачем і спадкоємцем сили меча, створеного чарівниками під час великої війни. Меч повинен був бути при ньому. Він зобов'язаний зберігати меч.
Тим часом вони звернули з стежки, що веде на схід, і рушили в південно-східному напрямку. Річард знав цей шлях. На наступний день стежка перетне село і перетвориться на вузьку дорогу. Очевидно, Ніккі цей шлях теж був знайомий.
Ближче до вечора вони поїхали вздовж північного берега досить великого озера. На воді дрейфувала зграйка чайок. Чайки в цих місцях траплялися не часто, але й особливою рідкістю теж не вважалися. Річард згадав морських птахів, яких бачив у Старому світі. Море зачарувало його.
На далекому березі Річард помітив двох рибалок. На тій стороні озера йшла широка стежка, протоптана багатьма поколіннями жителів сільця південніше озера, що приходили сюди порибалити.
