Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання - Хемингуэй Эрнест Миллер (библиотека книг бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Тебе гнітить, що ти не маєш ніякого діла?

— Ні. Навпаки, подобається. Мені так дуже добре. А тобі хіба ні?

— Мені чудово. Але я боялася, що тепер, коли я така товста, тобі може бути нудно зі мною.

— Ой Кет, ти не уявляєш собі, як я тебе кохаю.

— Навіть отаку?

— Та яку завгодно. Мені так хороше. Ну скажи, хіба нам погано живеться?

— Мені добре, але я думала, може, в тебе неспокійно на душі.

— Ні. Часом мене бере цікавість, як там на фронті й що з людьми, яких я знав, але я тим не переймаюсь. Я ні про що довго не думаю.

— Про кого тобі цікаво б знати?

— Про Рінальді, про нашого священика й про багатьох інших знайомих. Але я не довго думаю про них. Я не хочу думати про війну. З нею в мене все покінчено.

— А про що ти думаєш оце зараз?

— Ні про що.

— Ні, ти про щось думав. Скажи.

— Думав, чи справді у Рінальді сифіліс.

— Оце і все?

— I все.

— А в нього сифіліс?

— Не знаю.

— Добре, що в тебе його нема. У тебе ніколи не було чогось такого?

— Трипер був.

— Не хочу цього знати. А тобі було боляче, любий?

— Дуже.

— Хотіла б я, щоб і в мене він був.

— Ти не можеш цього хотіти.

— А от хочу. Я хотіла б, щоб він був і в мене й щоб я в усьому була така, як ти. I ще хотіла б побачити всіх жінок, яких ти мав, щоб тепер висміювати їх перед тобою.

— Ото була б мила картина.

— Те, що в тебе був трипер, теж аж ніяк не миле.

— Я знаю. Дивись, який сніг.

— Я краще дивитимусь на тебе. Любий, а чом тобі не відростити чуприну?

— Як це відростити?

— Ну щоб була трохи довша.

— Вона й так досить довга.

— Ні, відрости її ще трохи, а я обріжу свої коси, і ми з тобою будем однакові, тільки я білява, а ти чорнявий.

— Я не дам тобі обрізати коси.

— А кумедно було б. Та й набридли вони мені. Уночі в ліжку з ними така морока.

— Мені вони подобаються.

— А короткі не сподобалися б?

— Може, й сподобалися б. Але подобаються такі.

— А може, й гарно було б з короткими. Тоді ми обоє були б однакові. Ой любий, я так прагну тебе, що й сама хочу бути тобою.

— А ти і є я. Ми з тобою одне.

— Я знаю. Уночі воно так.

— Уночі нам чудово.

— Я хочу, щоб ми зовсім злилися в одне. Не хочу, щоб ти кудись їхав. То я просто так сказала. Ти поїдь, як хочеш. Але швидше вертайся. Я ж бо, любий, узагалі не живу, коли я не з тобою.

— Ніколи я від тебе не поїду, — сказав я. — Я нічого не вартий без тебе. Як немає тебе — немає і життя.

— А я хочу, щоб у тебе було життя. Щоб у тебе було дуже хороше життя. Але ми проживем його разом, правда ж?

— То як, не відрощувати мені далі бороду чи нехай росте?

— Нехай росте. Відрощуй. Ото буде дивина. Може, вона вже на новий рік виросте.

— А тепер хочеш, пограємо в шахи?

— Я б краще погралася з тобою.

— Ні, будемо грати в шахи.

— А потім пограємось?

— Еге ж.

— Ну гаразд.

Я дістав шахівницю й поставив фігури. Надворі не вщухала заметіль.

Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. У вікно світив місяць, і на ліжко падала тінь віконної рами.

— Ти не спиш, любий?

— Ні. А тобі чого не спиться?

— Я оце прокинулась і думаю собі, яка я була навіжена, коли ми тільки-но познайомились. Ти пригадуєш?

— Трішечки була навіжена, ледь-ледь.

— А тепер ніколи така не буваю. Тепер мені чудово. Це слово у тебе так гарно виходить, Ну скажи — «чудово».

— Чудово.

— Ой ти мій милий. I я тепер уже не навіжена. Я дуже, дуже щаслива.

— Ну спи, спи, — сказав я.

— Добре. Давай заснем обоє разом.

— Добре.

Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав, думаючи про всяке й дивлячись, як Кетрін спить і місяць освітлює її обличчя. А тоді й собі заснув.

Розділ XXXIX

На середину січня в мене відросла борода, а надворі настала справжня зима, з ясними холодними днями та лютими морозяними ночами. Тепер ми знов могли гуляти дорогами. Сніг на них був твердий і рівний, укочений саньми, що возили сіно й дрова, та важенними колодами, що їх тягли волоком з гори. Сніг лежав по всій околиці, майже до самого Монтре. Гори на тому боці озера стояли геть білі, і вся Ронська долина була вкрита снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки на протилежний схил гори, аж до Бен-де-л'Альяза. Кетрін ходила в підбитих цвяхами черевиках та плащі, спираючись на ціпок з гострим сталевим шпичаком на кінці. Під плащем не було видно її розповнілого стану, і йшли ми не дуже швидко, а коли вона стомлювалась, сідали перепочити на колодах край дороги.

У Бен-де-л'Альязі між дерев стояв заїзд, куди приїжджали випивати лісоруби, і ми сиділи там, гріючись коло вогню, й пили гаряче червоне вино з прянощами та лимоном. Його там називають Gluhwein [42], і то дуже приємна річ, коли треба зігрітися чи відзначити якусь подію. У заїзді було тьмяно й курно, і потім, коли ми виходили звідти, холодне повітря продирало легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай, і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць.

То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками.

— У тебе розкішна борода, — сказала Кетрін. — Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах?

— То гірський мисливець, вони полюють на сарн, — сказав я. — А сережки нібито допомагають їм краще чути.

— Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни?

— Є, за Дан-де-Жаманом.

— А цікаво було побачити лисицю.

— Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше.

— То, мабуть, дуже приємно.

— Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж?

— Незручно було б одягатися.

— Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це не зважав би.

— Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий?

— Не хочу.

— Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася.

Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай.

— А вона не стане між нами? Я кажу про малу.

— Ні. Ми їй не дамо.

— Як у нас із грішми?

— Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова.

— А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії.

— Можливо. Треба буде щось їм написати.

— Ти ще не написав?

— Ні. Але чек їм надіслано.

— Хвалити бога, що я не твоя родичка.

— Я пошлю їм телеграму.

— Ти що, зовсім їх не любиш?

— Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось.

— Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б.

— Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти. — I трохи згодом я сказав: — Ходімо вже, якщо ти відпочила.

— Я відпочила.

Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний.

— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна.

— Так мені краще, ніж без бороди?

— По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене.