Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

- Яка ми­ла рідня ва­шої жінки! - по­ча­ла Те­одо­зя. - Яка ша­нов­на її ма­ти, спокійна, та помірко­ва­на, та доб­ра; вже й не­мо­ло­да, а та­ка гар­на, та­ка приємна, що й ска­за­ти труд­но. Її доч­ки зда­ються мен­ши­ми її та­ки сест­ра­ми.

- А сест­ри ва­шої жінки, - підхо­пи­ла Зо­ся, - що за гарні дівчат­ка, що за милі! як ті пташ­ки, все гор­ну­лись до ма­тері.

- Я ду­же ра­да, що поз­най­оми­лась з ни­ми, - підхо­пи­ла Те­одо­зя, - так на­ба­ла­ка­лась з ни­ми за цілий вечір, мов з рідни­ми сест­ра­ми.

Ясь ба­чив, як Те­одо­зя присіла бу­ла ко­ло їх на хви­лин­ку, але за­раз одс­ко­чи­ла, не­на­че її хто шпиг­нув шпилькою.

- Яка ми­ла осо­ба ва­ша жінка! - по­ча­ла знов Зо­ся. - В неї є щось ду­же сим­па­тич­не, приємне, що ча­рує вас та­ки од­ра­зу! Яка во­на гар­на, з тією оригінальною кра­сою ук­раїнською, з ти­ми примітни­ми ри­са­ми ли­ця, з ти­ми чор­ни­ми бро­ва­ми. Я од­ра­зу по­лю­би­ла її, впо­до­ба­ла її. Яка во­на смир­на! Як во­на лю­бить помірність, навіть мо­дою нех­тує, убо­ра­ми жерт­вує зад­ля то­го, щоб тільки об­ми­ну­ти той ефект, хоч без­вин­ний, але все-та­ки ефект. Так прос­то і так до­ла­ду бу­ла уб­ра­на.

Ясь доб­ре тя­мив, що цю мо­ву тре­ба чи­та­ти нав­па­ки, як книж­ку, роз­гор­ну­ту пе­ред дзер­ка­лом; що йо­му ка­жуть, ніби йо­го жінка має сільську, му­жи­чу кра­су, не вміє га­разд уб­ра­тись по моді, хоч і має за­со­би.

- А яка во­на гос­по­ди­ня! - підхо­пи­ла Те­одо­зя. - Яке в неї ха­зяй­ст­во! Чо­го в неї тільки не­ма? Хіба од­но­го пти­чо­го мо­ло­ка. Яка про неї пішла скрізь по­го­лос­ка! ре­пу­тація ду­же й ду­же приємна зад­ля мо­ло­дої ха­зяй­ки! Во­на са­ма за всім дог­ля­не, не по­со­ро­миться піти і до пе­карні, і на ого­род, і до мо­лочні, і до льоху. Слу­ги в вас не ліну­ються, доб­ре роб­лять при доб­ро­му дог­ляді.

- Кому вже, ко­му, а мені тре­ба по­за­ви­ду­ва­ти їй, - обізва­ла­ся Зо­ся, ніби гу­дя­чи й су­дя­чи се­бе, але то бу­ла тільки хва­ла собі. - З ме­не зовсім не ха­зяй­ка! Що піду до пе­кар­ни, за­чую дух з ко­ми­на, то за­раз і вчадію! Пішла б і на го­род - со­бак страх як бо­юсь! А з ти­ми най­мич­ка­ми тре­ба все га­рю­ка­тись, сва­ри­тись, а я ніяк не вмію обійтись із ни­ми. Я зовсім не­зу­гар­на ха­зяй­ну­ва­ти.

- А як во­на об­хо­диться з слу­га­ми! - знов го­во­ри­ла Те­одо­зя. - Їй-бо­гу, лю­бо ди­ви­тись! Так зап­рос­то, так по лю­бові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люб­лю, як слу­ги сміливі в хаті, не за­биті, не тру­сяться, як прис­лу­го­ву­ють тобі!

- Кому не по­до­бається та патріархальність! але ж як труд­но до неї вер­ну­тись в да­лекі віки! - пе­ре­би­ла її Зо­ся. - То тре­ба ве­ли­кої просвіти! Я з цим ту­тешнім лю­дом ніяк не по­ла­жу! Чи це се­ло та­ке, чи, мо­же, в Кам'яно­му інші лю­ди; тут тре­ба все при­ну­ку­ва­ти па­ли­цею, на­гаєм, та й тим нічо­го не вдієш.

Ясь по­чер­вонів. Зо­ся зро­зуміла, що вже пе­ре­бор­щи­ла тро­хи й пе­рес­ту­пи­ла міру в пох­вальбі й об­лес­ли­вості, бо бу­ло знать, як на до­лоні, що во­ни ма­ють Га­ню за прос­ту, що Га­ня бра­тається з лю­дом, са­ма хо­дить до пе­карні, на го­род і со­бак не боїться.

- А як во­на вміє гос­тей прий­ня­ти! - хва­ли­ла далі Зо­ся, - як во­на вміє не да­ти вам нудьгу­ва­ти ні на хви­ли­ноч­ку. До кож­но­го при­ся­де, кож­но­му ска­же приємне, привітне сло­во. Ой, що то за лю­ди­на! Що то за щас­тя вам пос­лав бог! Жи­ти з та­кою просвіче­ною дру­жи­ною і ра­зом з тим - з та­кою ха­зяй­кою, раз у раз ма­ти в хаті та­ке ро­зум­не под­руж­жя, ма­ти з ким ро­зум­ним сло­вом пе­ре­ки­ну­тись, по­го­во­ри­ти не тільки про що­ден­ний клопіт, та й про речі вищі, влас­тиві чо­ловікові з ро­зу­мом і просвітою. Ой, як я дя­кую бо­гові, що він мені пос­лав мою ми­лу Те­одо­зю з на­шої ми­лої Вар­ша­ви. З нею я тільки ду­шу од­ве­ду, по­го­во­рю, по­жи­ву ро­зу­мом і навіть сер­цем…

Зося схо­пи­ла­ся з місця, ки­ну­лась на шию Те­одозі і по­ча­ла з нею щільно цілу­ва­тись. Обоє плечі її ду­же ви­су­ну­лись з-під чор­ної сукні. Потім Зо­ся сіла, підпер­ла го­ло­ву, пох­ню­пи­лась і ніби за­мер­ла. Всі мов­ча­ли, всі по­ва­жа­ли ніби її сму­ток, хотіли да­ти їй час пе­ре­боліти ду­шею од чо­гось.

А в Яся пли­ла дум­ка про Га­ню, дум­ка про те, як на неї ди­виться сусіднє то­ва­рист­во, як ди­виться Зо­ся. Він пог­ля­дав на біло­мар­му­ро­ве пле­че Зосі, на профіль її ли­ця і по­чу­вав, що во­на па­нує те­пер в йо­го серці, що вид Гані все далі й далі од­су­вав­ся, ту­манів. Не­дур­но ж Те­одо­зя й Зо­ся роз­си­па­ли пе­ред ним стільки хвальби. Во­ни за­ки­да­ли її квітка­ми, як за­ки­да­ють яму мер­ця си­рою зем­лею.

- А як во­на оригінальне го­во­рить по-польській, - ки­ну­ла ще од­ну квітку в Га­ни­ну яму Те­одо­зя. - Як ми­ло во­но в неї ви­хо­дить! Як во­на чу­до­во ви­мов­ляє сло­ва! Ніхто б не ска­зав, що во­на мос­ков­ка чи ук­раїнка! Їй же бо­гу! Іста полька! З вас, ба­чу, ве­ли­кий вчи­тель. Я не зна­ла за це!

Ганя лед­ве вміла кілька слів по-польській і кру­ти­ла ту польську мо­ву, як і мос­ковську, зви­чай­но, по-своєму, на свій ук­раїнський лад. Як доч­ка свя­ще­ни­ка, во­на чу­до­во го­во­ри­ла тільки по-українській. Сам Ясь, був­ши ще еко­но­мом в Нес­те­рин­цях, роз­мов­ляв з жінкою і з че­ляд­дю по-українській. Те­пер чо­гось йо­му ста­ло со­ром, що Га­ня не вміє го­во­ри­ти no-польській.

Всі сиділи мовч­ки. Зо­ся й досі сиділа, по­хи­лив­ши го­ло­ву. Ко­ли це з дру­гої кімна­ти ввійшов Яким, зовсім так, як от вис­ту­па­ють актьори на сце­ну з-за де­ко­рацій. На го­лові в йо­го во­лос­ся бу­ло роз­куд­ла­не, кар­туз зліз набік. Йо­го очі бли­ща­ли ди­ко, як у вов­ка. Він приспіву­вав і при­танцьову­вав, узяв­шись у бо­ки.

«Я на місці бу­ла, я горілку пи­ла! Диб, диб на се­ло! Кив, морг на йо­го!» приспіву­вав Яким, хи­мер­но присіда­ючи, як ста­ра ба­ба, і пря­му­ючи че­рез світли­цю, йо­му все зда­ва­лось, що він йде ву­ли­цею, бо на си­дя­чих лю­дей він і не ди­вив­ся. Він по­чав роз­мов­ля­ти сам з со­бою, як зви­чай­но бу­ває з людьми в хме­лю.

«А ба­ба Па­рас­ка прий­має ве­че­рю з сто­ла; я до неї: «а по­тан­цюй, ста­ра ба­бо!» А во­на: «Я на місці бу­ла, я горілку пи­ла: диб, диб на се­ло! кив, морг на йо­го, бо то люб­ка йо­го».

І Яким знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­вав ста­ру ба­бу Па­рас­ку, як во­на при­танцьову­ва­ла. Він по-баб'ячій туп­цяв по хаті і так смішно згор­бив­ся і од­ки­дав но­га­ми набік, що тре­ба бу­ло од сміху за бо­ки бра­тись. Зап­римітив­ши лю­дей, він став се­ред ха­ти, вти­рив очі їв Яся, потім зняв кар­туз і про­мо­вив чо­гось по-фран­цузькій то­неньким го­лос­ком: «Bo­nj­o­ur, ma­da­me!»

Разом з тим він од­су­нув да­ле­ко по­зад се­бе од­ну но­гу, а, дру­гою тро­хи не став на коліно. Да­ми по­ля­ка­лись. Зо­ся зблідла. Ясь тільки ди­вив­ся на йо­го.

«A! bo­nj­o­ur, ma­de­mo­isel­le The­odo­sie!» про­пи­щав він знов, оче­ви­дяч­ки, пе­ред­раж­ню­ючи Зо­сю і кла­ня­ючись до стіни. - «Bo­nj­o­ur, Zop­hie!» про­пи­щав він знов, пе­рес­ко­чив нап­ро­ти і знов кла­няв­ся. Він так доб­ре пе­ред­раж­ню­вав у го­лосі і в пос­таті свою жінку і Те­одо­зю, як най­луч­чий актьор.

«Bonjour, ma­da­me Па­рас­ко­вея!» про­мо­вив він, обер­нув­шись вже прос­то до Те­одозі, і тут він за­то­чив­ся і тро­хи не нашт­рик­нув­ся на її ніс. - Ану! диб, диб на се­ло! Пішла! Марш!

Все це бу­ло ска­за­но по-українській. Те­одо­зя схо­пи­ла­ся з місця. Ясь за нею.

- Що це ти ро­биш! - кряк­ну­ла на йо­го го­лос­но Зо­ся. - Ох, я без­щас­на! - за­ла­ма­ла во­на ру­ки і забіга­ла по хаті. - Пішов спа­ти, ти, во­ло­цю­го! - крик­ну­ла во­на на йо­го.

Яким скор­чив­ся в три по­ги­белі, хи­мер­но зібгав ку­ла­ки на гру­дях і по­ди­бав до дру­гої кімна­ти, пре­хи­мер­но сту­па­ючи но­га за но­гою, ніби пе­рес­ка­ку­ючи че­рез низькі тин­ки та пе­ре­тин­ки. Дос­ка­кав­ши до ліжка, він упав ниць на по­душ­ки і при­таївся.

Ясь по­чав про­ща­тись. Зо­ся вип­ро­ва­жа­ла йо­го на ґанок. Ніч бу­ла зовсім тем­на, аж чор­на.

- Спаси ме­не! спа­си ме­не! я за­ги­ну! я за­па­губ­лю або се­бе, або йо­го! - про­мо­ви­ла по­шеп­ки Зо­ся, прос­тяг­ши до йо­го ру­ки.