Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗
- Давно я їздила верхи, вже забула, - говорила Теодозя, ледве дишучи, - ще як у Варшаві, та й досі…
- Будемо гуляти верхами? - спитав Ясь у дам.
- О, з великою приємністю! - обізвалась Зося. Теодозя тільки промовила її слова.
Гості поїхали додому. Ясь мав з Ганею розмову перед обідом.
- Але ж бо й ти, Ганю, добра! Як же тобі можна так обходитись з людьми? Двічі посилав по тебе, а ти не йшла, а прийшла - насупилась, слова не хотіла з ними по-людській промовити. Вони польки, люди бувалі й досвідні: знають світ і світові звичаї. Вони нас осудять, огудять, обганять, а ми тут люди нові.
- Як схотять, так і зроблять. А я їх не люблю; вже за те не люблю, що дуже мене хвалять та лижуть мене в щоки.
- А хіба ж то гарно, що та там на городі балакаєш з політницями, з усяким мотлохом? Ти ж хіба не знала, що гостям з вікон усе чисто видко! А вона ще сіла на колоді, посадила коло себе якусь Параску чи Мотрю, дозволяє їм балакати з собою, руками розмахувати. А вони все дочиста бачили звідсіль і сміялись з тебе якось потаємно, але дуже примітно.
- Їй-богу, не знаю, як же мені обходитись та поводитись з людьми в хазяйстві! Але ж не можна, щоб не дивитись за робітницями, не наглядати за ними та не загомоніти до їх.
- Та дивись на їх, розмовляй з ними, про мене, цілий день, тільки не цілуйся з ними, не братайся з наймиттям! Лучче кричи на їх, як осавула, ганяй їх! Лучче бий їх, плюй на їх, тільки не балакай з ними запанібрата, сидячи на колоді, та ще й при панах!
Ясь бігав по хаті та кричав; його, знать, брало за печінки.
- Не завдавай ти мені сорому при чужих людях. Ми тут люди нові. Здається, час тобі б зрозуміти, що ти справжня пані, а не якась попівна, чи економка, чи там хто! що тут тобі не Нестеринці, а Кам'яне, що ми живемо не в халупі, а в багатому домі і знаємось з дідичами, та ще й здебільшого з поляками. Час би тобі знати й тямити, що й ми пани, що й я поляк, і ти повинна бути полькою серед польок…
Ганя тільки дивилась на його простими, ясними, безвинними очима і здвигнула плечем.
- А вона прийшла од політниць, - сміявся далі Ясь, - сіла з панями і надулась. Заговорила по-польській так, що всі святі, мабуть, зареготались! Вчись, Ганю, по-польській. Ми тепер серед католиків та поляків. Не завдавай ти мені сорому. Будь же пані! Кинь ік нечистому те погане хазяйство, - про мене, сядь і руки згорни! - кричав вже Ясь. - Сиди мені, як свята! Чуєш? Нехай мужики перед тобою бігають, як дзиґи, на колінах лазять перед тобою! Тоді тебе і пани матимуть за людину, а не за бог зна що! їж, пий, спи, молись богу, коли хочеш, і сиди, як свята! Читай романи, коли маєш хист і хіть до того, а ні - згорни руки і на сонце не виходь! Отоді тебе сусіди-пани матимуть за панію! Мені треба отакої жінки…
- Чи ми ж такі багаті, щоб мені згорнути руки та посиденьки справляти?.. - почала була Ганя, але Ясь не слухав її і вийшов з покоїв.
Ганя як сиділа, так і впала каменем на канапі. Ніколи ще вона не бачила, щоб його очі так гордо блищали, щоб його лице, завжди ласкаве, тихе, сливе дитяче, так розчервонілося, так пашіло гнівом, панською пихою. Вона вперше на свої очі побачила, що то був вже не той Ясь, що колись гуляв з нею по Нестеринецьких ярах, що кохав її, цілував її чорні руки; не той ввічливий та ласкавий Ясь! Вона бачила в йому тепер зовсім іншу людину. І лице його тепер стало інше: і ніс вирівнявся, виріс, і щоки надулись, і брови стали супитись, і очі стратили дитячу ласкавість і засвітились якимсь ніби звірячим вогнем, - знать було, що інші думки, інші почування заворушились в його душі. А голова його все закидалась на плечі, ніс і очі все чогось дивились на стелю.
При обіді Ясь заспокоївсь, прохав вибачення в жінки. Тільки холодом повіяло од його слова. Він не доторкнувся до неї, не взяв її за руку, не глянув їй у вічі привітно. Ганя почувала, що він її не так любить, як було колись передніше, що вона йому неуподобною стала. Вона ледве вдержала сльози за обідом, їла через силу, щоб не виявити своєї печалі та скорботи перед чоловіком.
Не довго барилася Зося. Через день вона знов приїхала з Теодозею до Серединських. Знайшовся на фабриці в Кам'яному якийсь німчик і, здавшись на прохання Ясеве, взявся вчити дам їздити верхи. Дами приїжджали в довгих сукнях, вчились їздити на коні, гуляли з Ясем по полях, по гаях, а ввечері вертались до Серединських, пили чай, а часом і вечеряли. Ганя, задавивши в собі печаль та тугу, мусила приймати їх за гостей, мусила бути веселою, розмовляти з ними. Вона була б ладна й прихилитись до їх, якби серце змогло йти проти своєї вдачі, аби тільки догодити Ясеві, аби тільки він не кричав, не сердився.
- Чом ви не приїдете до нашої бідної хатини? - питала в Гані Зося.
- Дитина моя слабувала й досі, - одказала Ганя і сказала правду.
- Швидко день мого народіння, - натякала Зося, - я буду мати сміливість просити вас і вашого мужа до себе в гості.
- Спасибі! приїду, як буду жива та здорова. Настав день того народіння. Такі дні Зося вигадувала ще в Києві, щоб мати будлі-яку причину заводити в себе бенкети. Вона тоді празникувала навіть іменини свого батька, день народіння Леміщихи й Лемішки. Зося прислала звечора до Гані позичити всякого посуду.
- Щось велике задумують Лемішковські, - промовила Ганя до Яся.
- Та вона людина бувала, зуміє людей прийняти. Я послав їй з оранжереї усякових квіток.
- Де ж вона грошей набере? - спитала Ганя. - Я бачила їх бідність, бачила їх хазяйство. Потягти навряд чи є з чого!
- Дай ти мені спокій з тим хазяйством! - одказав Ясь.
Ганя замовкла.
Поїхали вони до Лемішковських ще завидна, зарані. Така була в їх умова з Зосею. Ганя ввійшла в економський дім і не пізнала Тхорівської економії всередині. Передніша бідна обстава покоїв неначе тільки снилась Гані. Тепер у вікнах блищали нові шибки. В світлиці стояла нова мебіль, правда, не дорога, але гарненька, крита рожевою вовняною матерією. На столі збоку стояло дзеркало, Ясів подарунок, а в кутку на невеличкому столикові стояв чималий фотографічний портрет Зосі, де вона стояла гордо й прямо, поклавши одну руку на клавіші фортеп'яна. Кругом портрета обвивався вінок з живих тепличних дорогих квіток. Коло столика стояло два вазони китайської рожі саме в цвіту. Через усю світлицю прослався новий килимок і тягся через другі кімнати до Зосиної спочивальні. Вікна були позавішувані плетеними тонкими завісами.
Цікавість потягла Ганю і до других кімнат. Хазяйка вела її, все показувала, всім хвалилася. Все було в покоях новеньке, свіже. Ганя заглянула в спочивальню. Та кімната була обклеєна такими самими шпалерами, які були в її спочивальні. Над Зосиним ліжком висів достоту такий самий килим, як над її ліжком: по білому полі букет розкішних червоних троянд в листу серед килима. Коло вікна стояв круглий столичок, гарний, як цяцька, і достоту такий самий, який був у Гані, що сам Ясь привіз недавно з Одеси.
- Як вам подобається килимок? - спитала Зося. - Правда, гарненький?
Ганя почувала, що її ноги слабшають, що її серце мліє, що в вухах задзвеніло. Вона присіла на стільці. І вже вона й не слухала того, що їй оповідала Зося. Вона не зводила очей з килима, з вінка троянд, що розсипалися по білому полі килима. По цій обставі вона прочитала, ніби по розгорнутій книзі, все і все зрозуміла.