Причепа - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн TXT) 📗

Саме тоді Яким сидів у ку­точ­ку, ди­вив­ся на свою жінку, і не­са­мохіть йо­го дум­ка пле­ла­ся в го­лові. Він зга­дав той вечір у сво­го на­чальни­ка, де він впер­ше зустрівся з Зо­сею, ще був­ши мо­ло­дим па­ни­чем. Ти­хенько по пальцях він пе­релічив ро­ки, що ми­ну­ли од то­го ча­су, налічив їх чи­ма­ло, і сам собі ди­ву­вавсь, що йо­го жінка ні в чім ні криш­ки не зміни­ла­ся! хіба тільки в тілі. Тільки ста­ла во­на ог­рядніша, ситіша, повніша на ви­ду, тільки ли­це її на­ли­ло­ся, як стиг­ле яб­лу­ко. І те­пер так са­мо во­на тан­цю­ва­ла з за­па­лом, як і тоді, і те­пер так па­щи­ку­ва­ла, вертіла го­ло­вою, пи­ша­ла­ся, заж­му­рю­ва­ла очі, вер­хо­во­ди­ла над па­ни­ча­ми, на­хаб­но зачіпа­ла Се­ре­динсько­го, як ко­лись зачіпа­ла йо­го…

Отець Хве­дор не ввіхо­див до са­ло­ну, де тан­цю­ва­ли. Він зос­тав­ся в да­ле­ких по­ко­ях.

А тим­ча­сом при­ро­да ро­би­ла своє діло на злість Зосі і іншим паніям: зем­ля вже обер­ну­лась; у вікна по­лив­ся ти­хий досвіток. Над­ворі вже зо­ря­ло. За гаєм по­чер­воніло не­бо. Зблідли кан­де­ляб­ри пе­ред рум'яним не­бом, що заг­ля­да­ло в вікна. Му­зи­ки розійшлись, гості роз'їха­лись.

Другого дня вже в добрі обіди Се­ре­динські вста­ва­ли і пи­ли чай з своєю ро­ди­ною. Роз­мо­ва йшла все про вчо­рашній бал, про гос­тей. Да­ми ба­ла­ка­ли про дам, спо­ми­на­ли про їх убо­ри, су­ди­ли, хва­ли­ли, тро­хи обсміюва­ли, навіть глу­зу­ва­ли, як зви­чай­но бу­ває скрізь на світі. Всі пе­ре­би­ра­ли дам. Хто хва­лив і ста­вив ви­ще за всіх од­ну, хто якусь іншу. Ясь, ба­га­то те­пер добріший, при­хильніший до сватів і лас­кавіший, ніж був учо­ра, - про­мо­вив:

- Що не го­воріть, а Тхорівська еко­ном­ша бу­ла кра­ща од усіх, хоч во­на й не ве­ли­ка пані.

- Чим же во­на най­кра­ща? - спи­тав о. Хве­дор - хоч я не ви­хо­див до са­ло­ну, але ж доб­ре роз­ди­вивсь на неї в двері. Мо­же, тим, що кру­ти­ла го­ло­вою, мов ко­ня­ка в спасівку, як її му­хи та ґедзі ку­са­ють.

- Вона вміє, ска­за­ти прав­ду, і го­ло­вою кру­ти­ти, але ж во­на вміє по­вес­ти се­бе між людьми: зви­чай­на до лю­дей і ра­зом з тим по­важ­на, навіть гор­да; во­на йшла до танців з кож­ним, але як з ким тан­цю­ва­ла, то іншо­го згор­да ніби на­да­ря­ла якимсь нез­ви­чай­ним щас­тям.

- Її дочці вже мож­на на ба­лах тан­цю­ва­ти, - обізва­лась Га­ня.

- І дочці - час, та й ма­тері ще мож­на га­ца­ти! - од­ка­зав о. Хве­дор, засміявшись. - Не­дур­но той бідний чо­ловік її так щу­лив­ся в за­кут­ку! А во­на пе­ред са­мим йо­го но­сом брик, брик! скіць! скіць! Бий її ко­цю­ба! ки­дає ти­ми но­га­ми, як ди­ка ко­за, тільки пат­ли тріпа­ються… Всі засміялись, окрім Яся.

- Вона-то пат­ла­ми тря­се! Але за­те як во­на вміла обійтись з кня­зем, то мож­на й ди­ву­ва­тись. Яке ро­зуміння ви­що­го то­ну, яке тон­ке ко­кетст­во! Чи не з ве­ли­ких ча­сом во­на панів? Ка­жуть, во­на приїха­ла з Вар­ша­ви. Чи прикміти­ли, як князь ду­же вже близько при­хи­ливсь до неї? Яку во­на зро­би­ла тоді по­важ­ну міну, як вип­рос­та­ла стан, як во­на од­хи­ли­ла ли­це і ско­са зир­ну­ла на йо­го! За­раз князь втя­мив, що го­во­рить не з яко­юсь прос­тою еко­ном­шею… А потім, як во­на знов ки­ну­ла на йо­го со­лод­ки­ми очи­ма, засміялась до йо­го, зуміла йо­го роз­ва­жи­ти ве­се­лою роз­мо­вою, і зай­ма­ючою, і ціка­вою, і не пус­тою! Скільки їх бу­ло там, навіть з доб­рих і знач­них дідицьких ро­дин, та жад­на не спро­мог­лась навіть підсту­пи­ти до кня­зя, і ні на од­ну з їх князь не звер­нув своєї ува­ги.

- О! що вже во­на вміє зак­ру­чу­ва­ти та за­мо­ро­чу­ва­ти го­ло­ви па­ни­чам, то, дійсно, прав­да! - од­ка­зав отець Хве­дор. - До цього в неї до­волі хис­ту. Як­би ще дру­гий бал, то во­на б, надісь, і мені за­мо­ро­чи­ла го­ло­ву. За­те ж мож­на сміли­во ска­за­ти, що її но­са­та гу­вер­нант­ка не за­па­мо­ро­чи­ла ніко­му го­ло­ви. Хо­ди­ла во­на по гос­тинній як­раз так, як чап­ля диб­ле по бо­лоті та мо­ча­рах! А що вже тан­цю­ва­ла, то, їй же бо­гу, не­на­че от-от че­рез тин зби­рається плиг­ну­ти. Чи не бу­ла во­на ча­сом в актьорках в те­атрі? Чи не хо­ди­ла пак во­на по вар­шавських ву­ли­цях з ка­те­рин­кою?

Всі засміялись, окрім од­но­го Яся.

Ше днів зо два гос­тю­ва­ла Га­ни­на рідня в Се­ре­динських. Га­ня по­ка­зу­ва­ла ма­тері своє ха­зяй­ст­во, ра­ди­лась з нею, во­ди­ла її по всіх усю­дах. На подвір'ї між дов­ги­ми за­бу­ду­ван­ня­ми бу­ла ха­та-мо­лоч­на, де сто­яло мо­ло­ко, де би­ли мас­ло, гніти­ли сир. Там зби­ра­ли мо­ло­диці мо­лоч­не і для кня­жо­го дво­ру під наг­ля­дом уп­ра­ви­тельші: там зби­ра­ла Га­ня мо­лоч­не і з своїх влас­них двох корів. Во­на по­ве­ла ту­ди свою матір і сес­тер. Там са­ме пе­ре­поліску­ва­ли свіже мас­ло, жов­те, ніби жов­ток. І сест­ри, і са­ма Га­ня не втерпіли, щоб не взя­тись до ро­бо­ти. Са­ме тоді Ясь во­див сво­го тес­тя по ха­зяй­ст­ву, хва­лив­ся своїми кіньми. Во­ни не­на­ро­ком заг­ля­ну­ли і в мо­лоч­ну ха­ту, звідкіль ли­лась пісня та ве­се­ла роз­мо­ва.

Ясь гля­нув, що Га­ня з сест­ра­ми, по­руч з мо­ло­ди­ця­ми й дівча­та­ми, по­за­би­рав­ши лож­ки, пе­ре­поліску­ва­ли мас­ло, і - на­дув­ся.

- Ганю! доб­ре ти прий­маєш своїх гос­тей! За­са­ди­ла всіх до ро­бо­ти, ще й са­ма засіла. Не­на­че не­ма ко­му по­ра­тись ко­ло отієї спра­ви! Ти по­ве­ла б сес­тер у сад, в оран­же­реї, - не­хай би всмак на­гу­ля­лись.

- Так, так! Це прав­да! бо до­ма во­ни в ме­не не ду­же гу­ля­ють! - обізвав­ся отець Хве­дор. - То, бач­те, зя­тю, во­ни в ме­не ма­ли змал­ку та­ке ви­хо­ван­ня, що ко­ли б і за князів по­ви­хо­ди­ли, то все б та­ки самі ко­ло­ти­ли сме­та­ну! Ко­ли б пак бу­ло знат­тя, що ти, Га­ню, бу­деш ко­лись ба­га­тою уп­ра­ви­тельшею, то я був би од­дав те­бе в «Инсти­тут бла­го­род­ных де­виц». То, мо­же б, і ти тряс­ла пат­ла­ми та вертілась ко­ло кня­зя так дос­то­ту, як Лемішковська.

- Ганю! кміть ти, сер­це, за тією Зо­сею Лемішковською, - го­во­ри­ла до неї по­таємно ма­ти, йду­чи по­руч з нею по дворі. - Я вчо­ра, си­дя­чи, все кміти­ла за нею, ба­чи­ла, як во­на ніби вви­вається ко­ло Яся. Щось моє сер­це ду­же не ле­жить до неї! Во­на гар­на, ко­кет­ка, як зви­чай­но бу­ває полька, лю­бить вих­ри­ти, мо­ро­чи­ти го­ло­ви му­щи­нам. Сте­ре­жись її, не сходься з нею, навіть не пус­кай її до своєї гос­по­ди. Во­на бідна, а ви ба­гаті те­пер; во­на з ос­таннього ша­га стя­гається на ба­га­ту й пиш­ну оде­жи­ну, а по­тяг­ти в неї біг-ма з чо­го. Цілий вечір во­на, як­би змог­ла, на го­лові хо­ди­ла б! Во­на вміє вертіти язи­ком! Сте­ре­жись ти її!

Поїхала рідня до­до­му. Ма­те­рині сло­ва гли­бо­ко за­па­ли в сер­це Гані. Во­на по­ча­ла прикміча­ти, хоч і ду­же йня­ла віри чо­ловікові.

По виїзді тес­тя в сім'єю, Ясь ізнов став не­ве­се­лий, щось ду­мав, дов­го хо­див по по­ко­ях, ни­кав скрізь, по­ки прий­шов до сто­ла, де Га­ня на­ли­ва­ла в ста­ка­ни вечірній чай.

- Як нес­подіва­но, не­га­да­не приїха­ли наші! На­че зна­ли, що в нас бу­де ве­чо­рок, - про­мо­вив Ясь, див­ля­чись на ста­кан чаю.

Ганя й пе­редніше вже пос­те­рег­ла, що йо­му не ду­же був приємний нес­подіва­ний приїзд її рідні, але все-та­ки не вга­да­ла, який со­ром за­ли­вав йо­му кров'ю очі пе­ред діди­ча­ми-по­ля­ка­ми за своїх сватів.

- Може ти ду­маєш, що я по­да­ла до своїх звістку про бал? Ти ж знаєш, що звістка не дійшла б до їх так швид­ко. Приїха­ли, бо так їм хотілось, - про­мо­ви­ла Га­ня і стих­ла.

Ясь по­чу­вав ду­шею, що Га­ня зро­зуміла йо­го дум­ку.

- Ні, сер­це! ти ду­маєш, що я… що я спро­ти­вив­ся б то­му, щоб во­ни при­бу­ли до нас, що я був не ра­дий гос­тям…

- Я не про те го­во­рю. Хіба ж во­ни оце впер­ше приїжджа­ють до нас у гості? - про­мо­ви­ла Га­ня, див­ля­чись прос­то в вічі чо­ловікові. - Тільки я са­ма доб­ре знаю, що їм зовсім не тре­ба бу­ло б приїжджа­ти як­раз то­го дня, ко­ли в нас був бал! В нас бу­ли все дідичі, все по­ля­ки. Я са­ма ба­чи­ла, як во­ни всі одрізня­лись, навіть од­вер­та­лись од моєї рідні в нашій же гос­поді… Я са­ма ба­чи­ла, як па­ни ско­са й сер­ди­то пог­ля­да­ли на ба­тюш­ку тоді, як він заг­ля­дав че­рез поріг до гос­тин­ної.