Дотик - Маккалоу Колін (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗
До двох років вона навчилася сидіти без підтримки у своєму високому стільчику і сама їсти — то була доволі брудна процедура, яку Джейд вважала своїм тріумфом, але Елізабет від неї вернуло. Відданість Анни Джейд була повною, хоча невдовзі після того, як дівчинка опанувала високий стілець, вона стала впізнавати і Елізабет. Але дівчинка не ходила і не розмовляла. Нелл була в Анни на особливому місці; вона зустрічала її несамовитими і начебто радісними криками.
Джейд лагідно і наполегливо продовжувала працювати з дівчинкою, а допомагав їй у цьому Хунь Чі з китайської медичної крамниці; здавалося, його сконцентрована сторіччями східна мудрість допомагала Анні краще, аніж усі ті настоянки та патентовані медпрепарати, що їх приписували сіднейські лікарі, і він рекомендував регулярні фізичні вправи, терпіння, правильне харчування та навчання з постійним повторенням засвоєного. Хунь Чі також практикував голковколювання, встромляючи малій у шкіру тонесенькі голки; ця процедура зрештою допомогла Анні навчитися тримати голову. Елізабет сумнівалася в ефективності такого лікування, але не забороняла його, тому коли Анна змогла тримати голову, а Хунь Чі запропонував новий курс лікування, щоб дівчина змогла ходити, вона дала свою згоду.
Яка ж то була піднесена радість, коли Анна навчилася сидіти на горшку! Проминуло приблизно шість місяців, перш ніж вона стала асоціювати цей сосуд з дефекацією, але все ж вона змогла це зробити — хоча й не завжди це виходило як слід. Невдовзі перед тим, як Александр поїхав наприкінці 1879 року, коли Анні було майже три роки, вона почала вимовляти деякі слова: «мама», «Джейд» та «Нелл»; ними й обмежувався її лексикон, але всі ці слова вона спрямовувала чітко за адресою, розуміючи конкретно, до кого звертається. Наступним словом, яке додалося у три з половиною роки, стало «лялька» — заяложена ганчіркова істота, яку вона дуже любила. Анна спала з нею і наполягала, щоб ця лялька завжди була поруч — і під час сеансів голковколювання, і тоді, коли вона сиділа у своєму високому стільчику. Ляльку треба було мити принаймні раз на тиждень, але, коли Елізабет спробувала замінити стару ляльку на нову, Анна здійняла такий вереск, що довелося повернути їй стару.
— От і добре, — сказала Рубі. — Значить, вона розуміє різницю між ними. Місіс Сартіс пропонує замовити у китайського кравця таку саму ляльку, а для повної схожості навмисне вибілити матеріал, щоб він став схожий на старий, і передати всі позначки та особливості. А коли стара лялька розпадеться — а вона неодмінно розпадеться, — тоді й можна буде непомітно підсунути Анні нову.
— От молодець місіс Сартіс! Вона — справжнісінький скарб, — сказала Елізабет.
Елізабет мала час двічі на тиждень їздити до озера, і це заняття було єдиним, яке давало їй радість життя. Оскільки Кристал не подобалося йти вгору за течією руслом ріки, Елізабет якось узяла мачете і розчистила вузеньку стежину, по якій можна було вести коняку за вуздечку. У глибині душі Елізабет боялася, що ця стежина може навести Александра, коли той повернеться, на озеро — її утаємничену місцину. Однак то мало трапитися у віддаленому майбутньому; а наразі Александр, якого не було вдома вже вісімнадцять місяців, не поспішав повертатися; принаймні такий висновок можна було зробити з його листів.
Листи дружині були короткими та стислими; листи до Рубі були довшими і більш інформативними. У них багато йшлося про Лі, якому 1881 року виповнилося сімнадцять.
«Ти добре вчинила, що відіслала його геть, Рубі, — йшлося в одному листі, — хоча я здогадуюся, що він сильно скучав за своєю мамою. Усе, що я йому про тебе розповідаю, хлопець усотує як губка, а твої фото, що я йому привіз, стоять на найвиднішому місці в його кімнаті. Як старший учень, він тепер має власну кімнату і власний кабінет, а по обидва боки від нього мешкають два перські принци. Його англійська бездоганна й надзвичайно вишукана, а його манери — царські, але цілковито позбавлені пихатості. Надсилаю тобі його фото в новому шкільному костюмі; він не хотів фотографуватися, оскільки, здається, увібрав у себе певні забобони стосовно фото, розповсюджені серед співучнів: боїться, що фотографія вкраде його душу. На щастя, у нього досить сильна інженерна жилка, щоб аж надто сильно вірити у забобони, тим більше стосовно фотографії.
Він уже виріс до шести футів, і його зростання ще не припинилося, як запевняє директор, — мушу сказати, у цього чолов’яги великий досвід роботи з хлопцями та юнаками, тому він знає, що каже. Тож коли ти його побачиш, не дивуйся, якщо зустрінеш велетня середніх розмірів. Коли він надягає свій спортивний костюм, можна бачити, що хлопець має розвинену мускулатуру, а литки зовсім не такі тонкі та нерозвинені, як у більшості білих чоловіків. М’язи на його литках чисто китайські — великі й сильні. Звідси його прекрасні результати — він вправний весляр та чемпіон у спринті. Крикет став його пристрастю — він досконало оволодів усіма прийомами цієї гри. Коли він поступить до Кембриджу, то сподівається виступати за цей університет у змаганнях з веслування і грати у крикет принаймні за свій університетський коледж. Мабуть, це буде коледж Кай, оскільки туди приймають іноземців. З усього цього можна зробити висновок, що він надзвичайно прагне потрапити до університету в жовтні наступного року. Я вже почав рознюхувати настрої кембриджського начальства, щоб полегшити туди шлях для твого хлопця. А цей шлях буде нелегкий, бо Лі, попри його бездоганну вимову, не є англійським джентльменом. Двоє хлопців-персів також вибрали для себе Кембридж; вони беруть приклад з Лі, як і багато інших учнів школи. Твій син має рису, яку я назвав би так: тверда й непохитна сила».
Рубі забрала в Елізабет листа і натомість дала їй фото, сяючи від гордості.
— А ось, нарешті, і сам Лі, — мовила вона.
Лі сидів у кріслі, закинувши ногу на ногу; Елізабет ретельно вивчила фотографію, намагаючись не потрапити під вплив явної гордості Рубі за свого сина та схильності до ліричності й пафосу, яка несподівано прорізалася у Александра. Їй довелося визнати, що ніколи вона не бачила такого вродливого юнака, такого незвичного і, можна сказати, екзотичного. Навіть Сунь, на якого був схожий Лі, не міг похвалитися такими витонченими рисами обличчя. Але було в ньому і дещо від Рубі: Лі дивився в камеру з посмішкою, яка нагадувала посмішку Рубі, на його усміхнених щоках були такі ж самі ямочки, як і у матері, а європейські очі, судячи з фото, були досить світлими. А найважливіше — у тих очах світився розум.
— Він такий незвичайний, — мовила Елізабет, віддаючи фото. — Він має такі ж зелені очі, як і в тебе?
— Так, зелені, але відтінок трохи інший. А це важливо?
— О, так, важливо. Його волосся зачесане назад так, наче він змастив його макасаровою олією. Значить, йому треба користуватися спеціальними накидками для спинок крісла.
— Та ні, то не олія. У нього — коса.
— Коса?
— Так. Бо так забажав Сунь.
— Що ж, вісім років минуло, залишилося іще чотири — і тільки потім ти його побачиш.
«Лише чотири роки, — подумала Рубі, сідаючи у вагонетку, щоб повернутися до Кінроса. — Додати іще одну вічність до вічності, вже прожитої. Я так і не почула, як у нього ламався голос, не бачила його юнацьких прищиків на підборідді, так і не пережила того захопливого моменту, коли син починає стидатися своєї наготи перед матір’ю. Кожен його лист, написаний мені, обгорнутий гагатово-зеленою стрічечкою і покладений у гагатову скриньку, кожне слово з кожного листа я знаю напам’ять, однак, коли Лі повернеться до мене, однаково він у чомусь буде мені чужинцем. Чи повірить мені Елізабет, що я його ледь упізнала на фотографії? Що я годинами плакала, тужачи через нашу розлуку? Єдиною моєю втіхою є його очі на фотографії: спокійні, впевнені, без тіні болю та вразливості. Що ж, відтоді як він пережив перший біль розлуки, напевне його життя у школі Проктора було цікавим та сповненим подій. Більше мені нічого й не треба, лише сподіватися, що коли він обере собі пару, то зробить це цілком свідомо. Александр сподівається, що цією парою стане Нелл, хоча я не впевнена, що вона стане саме такою дівчиною, яка захопить його уяву. Навіть у п’ять років вона поводиться різко й по-діловому, демонструє свою незалежну вдачу. Елізабет довелося присвятити свій час Анні, а Нелл — самій за себе турбуватися. Вона так схожа на Александра! Лі обожнює Александра, але мені важко уявити, що він обожнюватиме Нелл. Однак усі ці запитання належать майбутньому. Лише через чотири роки я дізнаюся, яким чоловіком виріс мій син. Коли Лі повернеться, йому буде вже двадцять один, він буде сам собі хазяїн. Моя дитина буде повноправним громадянином цієї країни, і я відпишу йому свою частку в підприємстві „Апокаліпсис Ентрепрайз“. Він буде членом ради директорів і формально не матиме до мене жодного стосунку».
