Дотик - Маккалоу Колін (читать полностью бесплатно хорошие книги .TXT) 📗
Через те що ці міркування були для неї болісними, Рубі переключила свою увагу на місто. Як же воно змінилося! Огидна невпорядкованість зникла, усюди пролягли дороги зі смоли та гравію, з’явилися тротуари, бордюри та стічні жолоби, уздовж вулиць були висаджені дерева; у Кінрос-тауні було навіть кілька красивих цегельних будинків, серед яких були готель «Кінрос» та церква Святого Андрія. З одного боку Кінрос-сквер, тепер зеленої та доглянутої, піднімалася нова будівля: омріяний Александром оперний театр. Чому Гульґонґ може мати свою оперу, а Батерст — аж три театри, а Кінрос-таун — ні? Більшість будинків були дерев’яними, останню мазанку знесли тоді, коли школа переїхала до нового цегляного приміщення. Навіть шпиталь мав вигляд респектабельний. А ріка текла між убраними в бетон берегами, на яких стояли паркові лави, висилися газові ліхтарі та дерева; на жаль, вода в річці була, як зазвичай, брудною.
Бо між містом та підніжжям гори знаходилося промислове підприємство з залізничними коліями, механізмами, двигунами, очисним заводом, кільканадцятьма ангарами з гофрованого заліза. А над усім цим висилися труби, що вивергали дим. Золото продовжувало надходити у таких же обсягах, але допоміжні будівлі поповнилися газовим заводом, електростанцією та холодильною установкою. Тепер Кінрос-таун ввозив з Батерста свіже молоко та м’ясо, а з Сіднея — рибу та фрукти.
«Що б робило це місто без людей на кшталт Александра та Сема Морта — короля холодильників? В Англії вони, мабуть, запліснявіли би без діла, а тут, у Новому Південному Уельсі, вони знайшли заняття, гідне їхніх здібностей, — і добилися процвітання. Цікаво, що б сказав мій каторжник-батько Ричард Морґан та моя каторжниця-мати, якби вони побачили, на що перетворився той край, куди їх заслали відбувати покарання? А погляньте на мене — на Рубі Костеван. Колись я була приживалкою у старого діда, потім — дамою сумнівної репутації, зате тепер я — один із директорів компанії. Чоловіки не сидять без діла. Вони докладають зусиль — і змінюють усе довкола себе. Особливо Александр Кінрос та Самюел Морт».
Отак думала Рубі, коли поверталася до свого шикарного готелю.
Час невмолимо котився вперед, і його політичні риси набували вкрай огидних форм через ущербність та вади політичних діячів. Ірландська частина Кінроса закипіла від обурення, коли прем’єр сер Генрі Паркс, виступаючи в парламенті, закликав його членів обмежити імміграцію з Ірландії, щоб зберегти британський характер колонії та домінування в ній протестантської релігії. Він заявив, що має намір забезпечити вплив протестантської моралі, тому жодних поблажок ірландцям та католицизму, поблажок, здатних змінити статус-кво, зроблено не буде, бо колонія й так стала надто вже ірландською та католицькою. То була дурна заява, яка лише розширила вже існуючий розкол між ірландськими католиками та їхніми протестантськими родичами з інших куточків Британських островів; ця заява поглибила також прірву між робочим класом та вищими класами суспільства, оскільки найбільше ірландців та католиків було саме серед робітників. Чулося також невдоволене бурмотіння з приводу «татаро-монгольських орд», які взагалі не були християнами. А коли упередженість і фанатизм виходять від таких високопоставлених осіб, як прем’єр-міністр, це є лише ознакою того, наскільки поширеними є ці забобони і наскільки мало турбувалися політики об’єднанням країни; натомість вони її розколювали.
У січні 1881 року в Сіднеї відбулася міжколоніальна конференція, на якій обговорювалися шляхи обмеження китайської імміграції; конференція прийняла відозву до Британського уряду. У цій відозві містилася скарга з того приводу, що колонії Австралії не мусять іти у фарватері британської політики щодо Китаю, бо ця політика мала поблажливий та угодовський характер. У відозві висловлювався також протест проти рішення уряду Західної Австралії сприяти китайським іммігрантам, які зголосяться працювати на фермах та домашніми слугами.
Сунь об’єднався з кількома іншими відомими китайськими бізнесменами, щоб представити на конференції інтереси китайської сторони і привернути увагу зібрання до того факту, що нерозумно розколювати багатомільйонну країну за наявності величезних масивів незаселеної території.
«…якщо справедливість, законність і право ви зміните свавільним насильством, ненавистю та заздрощами, то вам, можливо, і вдасться настояти на своєму; але застосування брутальної сили та чисельної переваги здатне лише значно погіршити ситуацію: ваша репутація серед країн світу впаде, і їй буде завдано непоправної шкоди; прапор, яким ви по праву пишаєтеся, більше не буде штандартом свободи і надії всіх гноблених, а навпаки — буде асоціюватися з фальшивістю та підступністю».
Насправді це нове десятиріччя, на яке Александр покладав такі великі надії, почалося на тлі настроїв озлоблення та обурення серед численних і різноманітних груп австралійської спільноти. Жінки почали так активно протестувати проти їхньої дискримінації у сфері освіти, що Сіднейський університет вирішив започаткувати нові факультети для жінок-студенток — за винятком, звісно, медицини: одна навіть думка про жінку, яка у відповідності зі своїм медичним фахом буде оглядати і мацати пеніс та мошонку, жахала і вкидала в паніку.
Завдяки тому що більшість кінросіанців читали газети (до яких тепер додалася і «Дейлі телеграф», а також тижневик-коментар «Булетін») усі ці події та думки збиралися докупи та обговорювалися; на думку Рубі та міських керівників, оті огидні пуритани набували в парламенті надто великої ваги; було прийняте законодавство, згідно з яким усі готелі та бари мусили закриватися об одинадцятій вечора від понеділка до суботи, а в неділю — взагалі не працювати. Як і її численні колеги по всій країні, Рубі поінформувала комісію з алкоголю, що оскільки ліцензії на продаж спиртного згідно з попереднім законом були дійсними до червня 1882 року, то до червня 1882 року залишиться в силі старий розклад роботи питних закладів. І не інакше!
Для Елізабет плин часу позначався, головним чином, днями народження. На новорічний день 1882 року Нелл виповнилося шість, а Анні виповнилося п’ять шостого квітня. То було схоже на перебування в центрі подій якоїсь чудернацької п’єси, поставленої непоштивим та похабним комедійним театром вісімнадцятого сторіччя, з тим лише винятком, що було зовсім не смішно: Нелл значно розширила свій лексикон, до якого додалися складні слова, вона почала розбиратися у тригонометрії та алгебрі, а Анна й досі не навчилася ходити і тільки й казала, що «мама», «Нелл», «Джейд» та «лялька». Однак вона все ж таки припасла приємний сюрприз: на свій п’ятий день народження вона, сміючись та пищачи, проповзла по підлозі дитячої кімнати до Джейд, яка стояла на протилежному боці кімнати і манила її руками.
Елізабет непохитно виконувала свій материнський обов’язок, але цей обов’язок видався їй досить неприємним, і полюбити його було вкрай важко. Джейд, навпаки, — мала з цього величезне задоволення, тому Елізабет вирішила, що справа, мабуть, у ній самій і що вона — погана матір. Звісно, вона знала, що Анна була тією кнопкою, яка назавжди пришпилила її до життя дружини Александра Кінроса. Під час нескінченних тижнів, проведених у ліжку перед народженням Анни, до неї дійшло, що коли вона економитиме те щедре грошове утримання, яке їй призначив Александр, то одного дня вона зможе полишити його, втекти назад до Шотландії і жити там у простому будиночку як поважна незаміжня жінка. Вона знала, що її діти прекрасно обійдуться й без неї; Нелл і так уже прекрасно без неї обходилася. Але потім вона придивилася до Анни і побачила обриси своєї долі. Як же ж вона зможе покинути оцю бідолашну маленьку істоту, приречену на те, щоб усе своє життя бути тягарем для оточуючих? Вона не могла цього зробити. Просто не могла. І це означало, що вона любить Анну, — попри те що дуже не любить її доглядати.
Яке ж це марне та набридливе заняття — стояти, скоцюрбившись, біля її іграшкового стільчика, нахилившись до її рівня, і повторювати раз по раз одні й ті ж слова: «пі-пі», «пук-пук», «ням-ням»! Інколи їй здавалося, що вона збожеволіє від однієї лише даремності своїх зусиль. Однак приголомшлива приземленість і практичність Рубі прекрасно й легко вміщала в себе і розумово відсталих дітей, і фундаментальні вади і дурощі чоловіків. Рубі і бровою не вела, коли Анна слинила її дороге плаття, коли навіть блювала на нього або вимазувала своїми фекаліями в нападі шаленої радості. Одначе, коли вона робила те саме з нею, Елізабет доводилося вискакувати з кімнати, долаючи напад нудоти і сильної огиди. І з притаманною їй схильністю до самобичування Елізабет запевняла себе, що їй бракує людяності та знання правил хорошого тону, що її нудота і огида — свідчення того, що, може, вона й любить Анну, але явно недостатньо для того, щоб зносити жахи догляду за розумово відсталою дитиною.
