Варан - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн txt) 📗
– Помовч…
Підставка обережно розрівняв розсипані по підлозі мушлі. Наступив на одну; та з тріском розломилась.
– Обережніше, – сказав Варан.
Підставка присів навпочіпки. Потягнув носом. Провів долонею над розсипом мушель, узяв одну, підніс до осей:
– Цікаво…
І надовго замовк. Широкий вид із чорними жерлами ніздрів то осявався перламутровими зблисками, то знову пропадав у мороку.
Варан теж мовчав. Імператорський Стовп ворушив історію його батьківщини – подеколи нудну, подеколи страшну, буденну, потаємну. Десь там записано про народження батька і його одруження з матір’ю, про народження Варана, Лільки й Тоськи. Десь там зберігалося прохання громади на користь молодого піддонця, який ніяк не міг бути причетним до розбоїв, бо сезон для піддонців – то святе… Там лежали в купі інших документів донесення дізнавача Слимака. І запис про смерть Ніли.
– Дивні речі кояться на цьому острівці, – пробурмотів нарешті Підставка. – Сезон, сезон… А в міжсезоння, що ж, нічого не відбувається?
– Нічого.
Підставка піднявся. Клацнув пальцями; мушлі, що перше розпливлися по всьому кабінету, знову влилися в мішок, і дірки на його боках затягнулися, мов рани.
– Ваша Незрушносте, – тихо спитав Варан. – Ви ніколи не змушували котлети, наприклад, скакати вам до рота?
Підставка сіпнувся. Подивився на Варана майже зі страхом, майже з ненавистю; Варан злякався цього погляду, як не боявся відкритих обіцянок закатувати. Гадав, що Підставка крикне зараз: «Рудий!», із нізвідки з’явиться кат, і тоді доведеться битись хоча б за те, щоб умерти гідно…
Підставка відвів погляд. Похмуро осміхнувся:
– Припини…
Усівся на своє місце. Склав долоні:
– Як на тебе, хто такі маги?
– Люди, приведені в цей світ, щоб розширити його межі. Ті, кому дано понад міру. Ті, хто несе нове – з-за граней сутнього.
– Я, по-твоєму, розширюю межі світу?
– Ні. Ви влаштувалися в цих межах… У тих, що були до вас.
– А чому?
– Це ваш вибір.
– А Зигбам… ні, інакше поставимо питання. Ти бачив хоч раз у житті мага, що «ніс», як ти висловився, щось з-поза граней сутнього?
– Я бачив одного, який хоча б намагався. Який, можливо, й зміг би. Якби прожив довше.
– Лереаларуун?
– Так.
Підставка зморщив короткий ніс, немов збираючись чхнути.
– Чому ти спитав про котлети? Тебе теж дратує, коли магічну силу, незбагненну, священну, даровану обраним… використовують для ницих фокусів?
– Так.
– Хіба це твоє діло – хто як застосовує свій дар?
– Не моє. Зовсім.
– Тоді навіщо ти ставиш дурні питання?
– З недомислу, Ваша Незрушносте. Винятково з недомислу.
Підставка принюхався. Хмикнув:
– Гадаєш, ти найрозумніший? Маг народжується, щоб нести у світ невідоме… Чому ж маг не всемогутній? Чому я не зміг відшукати Блукаючу Іскру, коли він був так мені потрібен? Чому я не можу малого – винищити розбійників у Лісовому краї… Переловити синів Шуу, хай би скільки їх розплодилось… Чому я не зміг…
Він урвав сам себе. Піднявся. Підійшов до наступного мішка. Не торкаючись його руками, змусив розв’язатись і вивалити вміст на середину кімнати.
Знов дзвякнув, розтікаючись, розсип списаних мушель.
– Ми змушуємо каміння літати в повітрі, – пробурмотів Підставка. – Запалюємо вогонь поглядом… Ти, звісно, не знаєш. Я народився на Розсипу перед великою посухою. Прекрасно пам’ятаю, хоч був дуже малим. Мої брати сміялися, коли я змушував їхні черевики танцювати по кімнаті. І сміючись, умирали з голоду. Розумієш?
– Ні.
– І я не розумію. Ціна мого обдарування? Що таке я мав нести у світ, якщо не зміг сотворити для них кусень хліба?
– Можливо, за дитячих літ…
– Ні, Варане. Магічний дар не збагнути й не скорити нікому. Ти збиваєшся з глузду від того, що розумієш – ось межа твоїх можливостей, і за неї не вистрибнеш, хоч як старайся. Ти називаєшся Могутністю й щосекунди усвідомлюєш, наскільки нікчемний…
Запала тиша, порушувана дзвяканням мушель. Підставка сидів перед ними навшпиньки, принюхувався, водив рукою, проглядав вибрані записи. Обличчя його то освічувалось, то заходило в тінь.
Варан не насмілився спитати, що стало з родиною Імператорського Стовпа, тоді ще підлітка, коли його розшукали в провінції й відвезли, щоб «дати належне виховання й освіту». Відома річ, що стало. Про той давній голод на Розсипу досі ходять страшні оповідки…
– Ніхто з людей не розуміє до кінця, який жахливий світ, – пробурмотів Підставка. – Ви – як тварини в шорах, що бредуть по краю безодні. А ми бачимо і бачимо, як світ сповзає вниз, волосок по волоску… І нічого не можемо змінити. Лишається робити імператорські гроші, боротися за владу й показувати штуки…
– Ваша Незрушносте, – тихо сказав Варан. – Ви коли-небудь намагалися сотворити птаху? Не криламу – маленьку. Щоб вона вивела пташенят…
– Ти мені не віриш, – сказав Підставка.
– Вірю. Але Лереаларуун казав мені…
– Він був хлопчиськом. І ти був хлопчиськом. Що він іще казав тобі?
Голос Підставки набув небезпечної м’якості. Варан опам’ятався.
– Він показав мені карту. Першу карту в моєму житті. Ми розмовляли, як водиться, про далекі землі, дороги, мандри… Для мене, з народження замкнутого на камінному острівці, це було дуже важливо.
– Це не все. Він ще щось тобі казав. Називав інші свої імена…
– Подорожник.
– Що?
– Я називав його Подорожником. За його проханням.
– А-а, – протягнув Підставка, розглядаючи чергову мушлю. – Немовля жіночої статі передати на виховання батькові на острів Маленька… Хворобу кузини князя Круглоіклівського Ремії вважати гострим розладом шлунку… Деталі пригоди держати в повній таємниці… Ти казав, твоя наречена була напівгорні?
– Я не знав, – сказав Варан після довгої паузи.
– Що?
– Що вона родичка князя…
– Може, це не вона? Тут немає імені.
– Горні й піддонці не так часто одружуються… Принаймні в нас на островах.
Підставка недбало кинув мушлю в загальну купу. Потер долоні:
– У мене на столі лежить карта… Подивись, будь ласка.
Варан піднявся з крісла, укритого шкурою донного дракона. Перейшов кабінет, стараючись не наступати на розсипані мушлі. На столі Підставки справді лежала карта – це не була Варанова робота, він не пам’ятав такої роботи. Доволі точна карта центральних провінцій, вишита на шовку.
– Придивись, – сказав Підставка.
Варан нахилився нижче. На карті вишито вогники, розкидані по полях і лісах без чіткої системи. Червона крапка, три язики полум’я. Філігранна робота – вишивалося, мабуть, під збільшувальним склом.
– Це оселі, де народились маги, – сказав Варан.
– Так.
– Там були нові печі, змуровані певний час тому бродягою-пічником, який проходив мимо…
– Не обов’язково. У деяких домах були старі пічки, змурував насправді чужий, але хазяї дому запевняли, що знають його – він мешкав у сусідньому селищі… Або наймався на зиму працювати…
– Але його жодного разу не вдалось застати. Казали – він пішов…
– Або – він помер.
Варан підняв голову. Підставка дивився на нього дірами чорних ніздрів.
– Ваша Незрушносте, – тихо спитав Варан, – ви маєте знати, хто змурував пічку у вашому домі.
– Мені було шість років, коли мене забрали з напіввимерлого селища. У той час я не задумувався про бродяг і пічки. А пізніше – не було в кого спитати.
Він клацнув пальцями. Мушлі сповзлись назад у мішок.
– Я шукав Блукаючу Іскру, Варасю, – сказав Підставка. – І не тільки я. Багато років усі шпигуни Імперії шукали Пічника…
– На те, щоб посадити його в клітку й плодити магів на власний розсуд?
– Із усілякими цілями. Тут, у цьому кабінеті, переді мною стояли п’ятеро або шестеро претендентів… людей, які запевняли, що в домі, де вони запалять вогонь у печі, навіки будуть мир і щастя. А в домі, де вони змурують вогнище – народиться маг…
– Вони були самозванцями?
– Звісно. Скільки разів мої гінці нападали на слід! Скільки крилам губило пір’я, шугаючи назад-уперед між мною та моїми шпигунами! Скільки разів мені присилали докладний опис – щоразу новий…
