Варан - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн txt) 📗
Якби я знав, казав собі Варан. Я б залишився. Я б умер через півроку від нудьги, але лишився б із нею…
Чи ні?
Він не знав відповіді на це питання, і це було гірше за все. А може, це питання не мало відповіді; а може, тільки той самий бродяга – Пічник, Блукаюча Іскра, – знав її.
Якщо відповідь існує.
Людина, яка запалювала сигнальні вогні, ліниво рухалася вздовж берега. Що двісті кроків смолоскип у її руках завмирав, на секунду тьмянів – і роздвоювався; великий вогонь линув собі далі, а малий, полишений посеред мороку, розгорявся, висвічуючи каміння довкола. Варан дивився; він знав, що бачить усього лише смолоскип у руках недбайливого вартівника, спостерігає приписаний статутом, але часто безглуздий у міжсезоння ритуал…
Іскра, яка повзе крізь морок. Іскра, що залишає по собі рідкі, розкидані в пітьмі вогники. Іскра, що множить світло – тоді як ніч набагато сильніша, і в світлі нового полум’я можна роздивитись тільки каміння, що лежить поряд. І вогні гаснуть – мало палива, кіптява, короткий ґніт, недогляд варти. Але іскра однаково рухається – і залишає, залишає в темряві нові острівці світла…
– Пане посланнику!
Варан ладен був його вбити – Імператорського мага, який так не до речі визирнув із-за прочинених дверей.
– Пане посланнику, ви східцями підете? Адже в нас на вежу не заведено літати, це вже ви, даруйте, не знали…
Маг затнувся. Напевне, сам себе піймав на слові – «у нас не заведено».
Варан згадав гвинтові сходи, по яких він колись піднімався в супроводі дізнавача Слимака. Згадав старого князя, який так і не зміг дійти до верхівки. Насправді, літаючи – і возячи Варана вгору-вниз, Подорожник серйозно переступав звичаї. Чи то в характері в нього було нехтування умовностей, чи то дожидання вироку робить людину безтурботною…
Він подивився вниз. Камінне громадище острова мерехтіло сигнальними вогниками.
– Дякую за частування, ваша мосць, – сказав він турботливому магу. – Я буду вдячний, якщо на прощання ви дасте мені свічку.
– Що це? – Підставка гидливо торкнув носаком чобота мішок, що гепнув, тьмаво дзвякнувши.
– Архіви. Традиційно – на мушлях.
Підставка скинув оком на рядок мішків, поскладаних біля стіни. Усі архіви всіх княжих урядників – Варан вирішив витлумачити Підставчин наказ буквально й привіз навіть лікарські рецепти. Князь Круглоіклівський почував себе приниженим, притуленим до стінки; отак і зароджуються бунти, думав Варан, дивлячись у його плямисте від гніву обличчя…
– Ваша Незрушносте. Ту частину архівів, що не зродить вашого інтересу, було б доцільно якнайшвидше повернути на острів.
– Ти вказуєш мені, землеміре?
– Я зріс на Круглім Іклі, Ваша Незрушносте. Архіви суду, де тримають описи злочинців, можуть зберегти комусь життя – у сезон, коли острів повниться розбійниками, а варта, борючись із грабежами, хапає всіх підряд.
Підставчині ніздрі затріпотіли, на секунду ставши схожими на дві потворні квітки:
– А-а… Тут десь є звіти й про твої походеньки? Розбій, фальшиві гроші?
– Звісно.
– Цікаво було б… – почав Підставка й урвав сам себе: – Я знав, що ти повернешся. Хоча ти сам, напевно, декілька разів серйозно думав, що не повернешся.
– Мою поїздку до Лісового краю не можна назвати перемогою.
Його Незрушність реготнув:
– Там уже новий намісник… Поставив, кого не шкода. Однаково за кілька місяців міняти…
Підставка розвернувся, здійнявши вітер полами довгих шат. Відійшов до столу, де на залізнім тарелі лежали два персні – золотий із червоним каменем і срібний із чорним.
– У того хлопчиська теж був перстень, – сказав, мов сам до себе. – Свідчення про смерть Зигбама буде надано Імператору – це гірше, ніж труп, але краще, ніж зовсім нічого. Шкода, що не змогли зняти перстень із Лереаларууна…
– Вас це так хвилює?
– Так, землеміре. Мене хвилюють зниклі безвісти маги.
– У вас є свідок його смерті. Я.
– Дуже добре, – у голосі Підставки явно прозвучав сарказм. – Дуже вдало. Старий Зигбам виходить винним в усьому. За свої роки на Круглому Іклі він готувався зазіхнути на Імперію за допомогою фальшивих грошей. Поспішне переведення до Лісового краю сплутало його плани. Не минуло й трьох років, як у лісах з’явився перший «Син Шуу»… Увесь цей час Зигбам підтримував бунтівників – більшою чи меншою мірою. За останніх кілька місяців він відкрито перейшов на їхній бік, улаштував пастку для загону Гордина Золоті Крила, переміг… Після чого пішов прогулятись на пагорби, приліг на каміннячко й спокійно вмер.
– Слуги й помічники намісника, суддя, комендант…
– Усіх допитали, заспокойся. І покази можна інтерпретувати як завгодно: можливо, це намісник водився з розбійниками, а маг намагався це перепинити. Чи навпаки. Чи вони просто гризлися за шматочок влади.
– Коли мова йде про звітування Імператору…
– Хлопчику мій, звіт Імператор уже прийняв, Імператор спокійний і задоволений, можливо, навіть нагородить тебе яким-небудь золотим ґудзиком…
Підставка бридливо, двома пальцями взяв зі столу золотий перстень Зигбама. Підніс до лиця. Понюхав.
– Можливо, ти цілком даремно притяг із Круглого Ікла всі ці смішні мушлі, – промовив, крутячи перстень перед очима. – А може, й ні… В усякому разі, ти зробив усе, що я тобі наказав. Що ж, і маєш право розраховувати на вдячність…
Варан мовчки вклонився. Підставка сховав обидва персні до кишені. Обернувся до співрозмовника, витріщився ніздрями йому в обличчя:
– Що там сталось? На Круглім Іклі?
– Я не знаю. Пожежа у вежі сталася після мого від’їзду – саме перед прибуттям чергового Імператорського мага…
– Ні, я питаю, що сталося з тобою. Ти змінився. Я намагаюсь зрозуміти чому.
– Я дістав звістку про смерть дівчини, яку колись кохав. Усі ми рано чи пізно дістаємо такі звістки… Проникливість Вашої Незрушності не знає меж.
– Ти не підсміхуйся, – порекомендував Підставка, хоч на виду Варана не було ні тіні усмішки, і губи він тримав щільно зімкнутими. – З тобою сталось щось іще – може, пов’язане з цією звісткою, а може, й ні.
Варан схилив голову:
– Можливо. Людина, яка повернулася на батьківщину за багато років, іноді дозволяє собі деякі думки, відкриття…
– І рішення, – сказав Підставка.
Варан увічливо здивувався:
– Рішення?
– Сядь.
Варан опустився в крісло, укрите шкурою донного дракона. Дзвякнула луска.
– Я обіцяв розповісти тобі про Блукаючу Іскру, – сказав Підставка. – Ти знаєш, як важливо для Імператора знати, скільки в Імперії магів, що вони можуть, де мешкають, що роблять…
– Я знаю.
– Ти знаєш, що Імператорському Стовпу підпорядкована спеціальна служба, що збирає поголоски й плітки, вишукує магів – дітей і підлітків – і дає їм належне виховання й освіту, щоб, подорослішавши, вони могли стати до імператорської служби? Не я запровадив цю службу, і навіть не мій попередник…
– Я здогадуюсь, – сказав Варан.
Підставка пройшовся по кімнаті. Узявся за крайній ліворуч мішок, підтягнув його ближче до столу, узявся розв’язувати шворку, але зламав ніготь. Роздратовано махнув рукою. Мішок підстрибнув і розповзся по швах. Круглоіклівський архів із дзвінким шурхотом ринув із щілин: дрібно списані перламутрові мушлі. Тріснуті й цілі. Гладенькі й з обламаними краями.
– Якби нам удалося вистежити Блукаючу Іскру, – пробурмотів Підставка, роздивляючись свою руку, – уяви, як би ми спростили собі життя… Ми могли б випікати таких магів, яких нам треба. Вони б народжувались вчасно – ми б не знали браку їх, і не було б і надлишку. Можна було б нагороджувати вірних, даючи можливість їхнім дітям народжуватись магами… Для цього потрібні були б купка цегли й глина. І Блукаюча Іскра, який став би Осілою Іскрою і жив би, як Імператор… нехай простить Імператор мою непоштивість. Усього лише кілька пічок, змурованих протягом року…
– А як же щасливі оселі? – спитав Варан. – Ті, де він розклав вогонь?
