Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Бігли, не звертаючи уваги на сотні очей, що зорили за ними, забувши, що були вже не звичайними отроком і отроковицею, а князем і княгинею.
Він ухопив її на руки, пригорнув до грудей.
— Цвітанко! Доле моя! — І поцілував у мокрі від щасливих сліз очі.
А вона плакала і безугавно шептала:
— Кию! Князю мій! Кию! Князю мій…
Вони довго нікого і нічого не помічали, окрім свого щастя. А коли трохи заспокоїлися і втамували свої почуття, то побачили довкола себе ціле море людей. Поблизу стояли родовичі: Щек з Рожаною, і Хорив з Малушкою, і Ясен з Либіддю, і Боривой, і Гроза, і отрок Тугий Лук. І весь рід русь. А позаду згромадилися вої — і свої, полянські, і сіверянські, і деревлянські, а з усіх усюд — і з Гори, і з селища, і з пристані, і з лісів, і з лугу — бігли та й бігли люди, вітали з перемогою князів і воїв, плакали від радощів.
— З перемогою, князю! Зі щасливим поверненням!
І тоді Кий узяв Цвітанку за руку, повів на Гору. І людям сказав:
— Ідіть за мною!
І люди вибралися крутою стежкою за князем і княгинею на саму кручу, стали там на осонні і оглянулися.
— Ой леле! Як гарно тута!
А Кий підняв угору обидві руки і, діждавшись тиші, проголосив:
— Перемога, люди! Перемога! Знову поляни стали вільними, як і колись! Уже не доведеться нам ховатися по лісах і вертепах від хижих загарбників, яко звірям загнаним, а будемо вільними господарями на своїй вільній землі!
До нього підступив волхв Ракша.
— То можна збиратися, князю, у зворотну дорогу? На Рось?
Кий пильно поглянув на враз принишклих родовичів, зазирнув у їхні очі, де стояло те ж запитання, мовчки взяв Цвітанку за руку, підвів на край кручі і з високого обриву довго споглядав сині гори понад Дніпром, смарагдові луки, темні бори, всю безмежну далечінь, що широко відкривалася зорові, а потім повернувся до роду свого і схвильовано сказав:
— Родовичі! Друзі мої! Міццю рук наших і мужністю сердець розгромили ми нині гуннів — смертельного ворога всіх племен слов'янського кореня! Ернак — не Аттіла, звичайно, та все ж силу зібрав грізну, і коли б не допомогли нам брати наші — деревляни та сіверяни зі своїми князями, то хтозна, як закінчилася б для нас війна ця з кочовиками. Тож передусім хочемо подякувати князям Гордомислу та Ходоті з їхніми воями за допомогу безкорисливу, за труди ратні, за пролиту кров, — і він вклонився князеві деревлянському і князеві сіверянському. — А потім — подумати, як жити далі… Тепер і на Росі вільно, хоча гунни й попалили наші оселі. Тож хто бажає, той може повертатися назад, на рідні місця!.. Та чи варто мені, князю, повертатися туди, на окраїну землі нашої, що межує зі степом? Чи не розумніше буде сісти тут, на цій горі, звідки видно всю землю полянську і куди сходяться дороги від усіх племен і родів наших слов'янських — і з Дніпра, і з Десни, і з Прип'яті, і з Росі, і з Сули, і з далекої Горині, де сидять волиняни! А ворогам, що никають у степу, як вовкисіроманці, непрохідні ліси перегородили сюди шлях! Ось чому облюбував я це місце! Ось чому хочу сісти тут!.. А ще — хочу об'єднати свій рід русь, колись роз'єднаний отцем моїм і стриєм Межамиром, щоб був він могутній і не перевівся в далекості часу!.. Чи так я кажу, братове? Чи правильно мислю, родовичі?
— Так, так! — загули люди. — Правильно мислиш, князю!.. Гарна тут земля — воліємо жити на ній!
— От і добре… А щоб не сталося з нами так, як з королем Божем, укладемо нині з князями сіверянським та деревлянським міцний братерський союз. Нападуть чужинці — поспішай один одному на допомогу і не кидай другародовича в біді, аж поки ворог не буде погромлений і знищений! Чи згоден ти, князю Гордомисле, і ти, князю Ходото?
— Згодні, згодні! — відповіли одностайно князі. — Сьогодні напали на вас — ми допомогли, завтра нападуть на нас — ви допоможете! Розумно це!
І вони подали руки князеві полянському та його братам. Кий обняв за плечі Боривоя.
— А ще ж з нами й уличі! Хоч і підсічені вони на корені, хоч і втратили вони багато воїв своїх і князя свого, та залишився княжич Боривой — очолить він плем'я своє! І розмножиться воно, і стане надійною підпорою союзові нашому!.. Чи так я кажу, Боривою, брате мій?
— Так, князю!
— От і порішили на цьому… Тепер, люди, несіть сюди все, що в кого є, — справимо учту на честь перемоги нашої, союзу нашого, на честь того, що сідаємо ми на цих землях… Справимо учту та на радощах, осяяні золотим промінням Світовида, закладемо тут город… Щоб став він моєю столицею, осереддям усієї нашої землі!
Післямова
Ось і скінчилась оповідь про князя Кия, його братів та сестру Либідь.
Автор запропонував читачеві свого версію про давноминулі події на нашій землі, що спричинилися до встановлення в племені полян династії Києвичів та заснування міста Києва, про русів, що стали ядром полянського союзу племен, а згодом і всіх східно-слов'янських племінних союзів.
Читач може запитати: а чи жив насправді такий князь? Чи не вигадали його для того, щоб якось пояснити назву міста? Чи не легендарна це особа? І звідки відоме його ім'я? Адже минуло багато століть з того часу, коли на високій кручі над Дніпром, серед великого бору, руками наших предків було зведено чималу, по тодішніх масштабах, фортецю-город, — з глибоким ровом, високим земляним валом та міцним сосновим чи дубовим палісадом по ньому… І чому лише тепер постало питання про 1500-річний ювілей Києва? Хіба вчені не знали про це раніше?
Спочатку пильно приглянемося до самого слова Київ. За граматичними ознаками це присвійний прикметник типу Іванів, Петрів, батьків. Тому не важко здогадатися, що утворений він від власного іменника Кий, тобто палиця, кийок, дрючок.
Подібні імена у наших предків-слов'ян — явище загальновідоме, дуже поширене. У вигляді прізвищ вони збереглися до наших днів — Вовк, Заєць, Сова, Дуб, Корж, Чуб, Чіп, Ключка тощо.
Таких сучасних прізвищ, що були колись кличками-імена-ми, можна навести безліч. Кий серед них — не виняток… Тож коли б навіть у нас не було письмового джерела, що пояснює походження топоніма Київ, то шляхом найпростішого граматичного розчленування цього слова ми легко можемо визначити його слов'янську основу — кий. Оскільки назви поселень у давнину часто утворювалися від імені чи прізвища першопоселенця, то у нас немає підстав сумніватися в тому, що й Київ названий в честь людини по імені Кий.
Хто ж був Кий?
З нашого найдавнішого літопису «Повісті временних літ», уривок з якого наведено на початку цієї книжки, ми дізнаємося, що Кий був полянським князем і з братами «зрубав» град, названий його ім'ям.
Довгий час вважалося, що запис літописця Нестора про Кия — це вигадка, легенда, як, до речі, і розповідь славнозвісного співця Гомера про Трою та біблейна легенда про всесвітній потоп. Однак історична наука, зокрема археологія, накопичує все нові й нові факти, які дозволяють по-новому глянути на ці проблеми.
Зусиллям багатьох учених було достовірно установлено, що ці легенди (та й багато інших) мають під собою реальний грунт. Так, наприклад талановитий археолог-аматор Генріх Шліман в 70-х роках XIX століття знайшов і розкопав стародавню Трою і цим підтвердив історичність фактів, покладених в основу гомерівських поем «Іліада» та «Одісея».
А ось англійський учений Леонард Вуллі в 20-х роках XX століття розкопав шумерійське місто Ур в Месопотамії, на березі Євфрату і довів, що в доісторичні часи катастрофічна повінь затопила всю ту країну довжиною в п'ятсот і шириною в сто п'ятдесят кілометрів. Більшість населення загинула. Цю повінь шумери назвали всесвітнім потопом, і під такою назвою трансформована, перетворена в легенду розповідь про нього значно пізніше ввійшла в біблію.
Чи не так було з Києм та Києвом?
