Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Кий усміхнувся і сказав:
— Негоже полянському князеві, кагане, ставати на прю з якимось невідомим гунном. Можу і хочу битися лише з рівним собі!.. А щоб ти пересвідчився, що я князь, а не самозванець, то посилаю досить відомого тобі Крека з подарунком від мене! Приймай!.. Крек розповість тобі все, що захочеш від нього дізнатися! Розпитай його гарненької — і; відпустивши повід, вдарив Крекового коня списом по крупу.
Кінь з місця взяв риссю і помчав прямо до гуннського стану. Там його спіймали і підвели до Ернака.
Києві було добро видно, як спохмурнів і здригнувся каган, побачивши на грудях у Крека закривавлену голову Чорного Вепра. Очі його розширилися від жаху, а вид посірів. Хапнувши розкритим ротом повітря, він пильно глянув на мертве, зморщене обличчя племінника, і хрипко вигукнув:
— О, Тенгріхан! Як це сталося?
Крек з переляку був ледве живий, але зібрався з духом і голосно відповів:
— Полянські князі билися на герці, і Кий переміг. Ернак підняв руки вгору і люто закричав:
— Прокляття!.. А де мої воїни? Де мої найкращі, найхоробріші полки? Відповідай!
Крек хитнувся наперед, бажаючи вклонитися, але вклонитися не зміг: обплутаний мотуззям тулуб не гнувся.
— Твої воїни загинули, повелителю всесвіту, — пробелькотів Крек. — Але я в тому не винен… Це все він — Чорний Вепр…
— Загинули! — крикнув ще дужче каган. — Усі?
— Усі, мій повелителю…
— А ти?.. Як же ти залишився живий, собако? Чому стоїш тут переді мною? Чому не загинув, рабе? Так згинь же, проклятий Тенгріханом!
Ернак вихопив шаблю. Блиснуло проти сонця синьокрицеве лезо — і кругла Крекова голова покотилася в кострубатий, притолочений кінськими копитами бур'ян.
Кий не став ждати, поки розлютований каган пошле в погоню за ним сотню вершників, а потягнув повід «соб» і швидко поскакав до своїх.
Ледве встиг він спішитись і віддати отрокові коня, як гунни пішли в атаку. Застугоніла земля, і повітря струсонулось, задвиготіло від страшного крику. З диким ревом, виском, улюлюканням мчали на полян тисячі оскаженілих ординців — і що найдивніше — не звичним клином, а суцільною лавою. Видно, Ернак, пам'ятаючи, яку хитру несподіванку з частоколом підніс йому Кий, пустився сьогодні теж на хитрість. Та яку? На що він розраховує? Знайти слабке місце в обороні полян?
Розхитати її, прорвати, а потім кинути в прорив свіжі сили?
Такий початок битви здивував Кия, але не збентежив.
— Міцно стояти на місці! Ні кроку назад! — наказав він, і його наказ миттю був переданий по лаві.
Всі приготувалися грудьми зустріти нападників.
Однак гунни не вдарили лавою на лаву, а, майже добігши до полян, розділилися навпіл, і обидва крила, взявши відповідно праворуч і ліворуч, поковзом помчали понад полянським строєм, закидаючи його стрілами. А в утворену таким несподіваним маневром прогалину з глибини поля раптом ринули свіжі сили, на цей раз утворюючи гуннський клин.
«Ось тепер починається, — подумав Кий. — Хитрий Ернак: спочатку налякав, а потім ударив… Та й ми не ликом шиті! Цікаво, що ти заспіваєш, кагане, коли в діло вступлять сіверяни і деревляни?»
І він знову передав по лавах — в один бік і в другий — наказ:
— Князям — починати! Хай ударять з боків і з тилу!.. Полянам — стояти на смерть!
Гуннський клин стрімко наближався. Спочатку поляни зустріли його хмарою стріл, потім — закидали списами з близької відстані. Клин відразу значно «надщербився», десятки вершників — з кіньми або без них — зі всього розмаху гепнулися на землю.
Та це не спинило гуннів.
І тоді в бій вступили ратники з ратищами. В останню мить, коли вже почулося важке дихання гуннських коней, вони раптом підняли навстріч нападникам гострі, як мечі, залізні наконечники, насаджені на довгі міцні держаки, і з хрускотом прохромили груди й животи коням і вершникам. В якусь коротку хвилину утворився високий завал з поранених коней і мертвих людей. Та гунни на це не зважали — напирали все дужче й дужче, намагаючись ввігнати вістря клина якомога глибше в полянські лави.
Кий разом з братами і молодшою дружиною опинився в самій гущі бою. Отроки билися затято. Недарма він так наполегливо навчав їх воєнному ремеслу. Тепер це пригодилося. Хлопці під першим натиском гуннів подалися трохи назад, але строю не розімкнули і ворога в тил собі не пропустили. Уміло захищаючись щитами, вони кололи нападників списами, рубали бойовими сокирами, залізними булавами розтрощували коням голови, а мечами розпорювали животи, і ті, падаючи, привалювали своєю вагою верхівців.
— Бийте їх, браття, бийте! — гримів голос князя Кия. — Ні кроку назад! Рубайте псів скажених! Перемога близько!
Він наносив блискавичні удари важкою бойовою сокирою і прокладав дорогу своїм товаришам. Ненависть, якою сповнилося його серце ще на полі бою під Роднем, і радість, що забуяла в грудях, коли дізнався про врятування Цвітанки, подвоювали його сили. Він забув про небезпеку. Йшов напролом, кришачи і крушачи все на своєму шляху, і поривав за собою своїх воїв.
Як буйний передгрозовий вихор, мов чорний степовий смерч, так завирувала, заклекотіла, зашаленіла кривава битва на широкій Росавській поляні. І з одного боку, і з другого падали убиті й поранені. Поляни не відступали ні на крок. Безперервно виривалися з їхніх розпаленілих горлянок бойові кличі, горіли шалом і звитягою очі, а міцні руки ні на мить не стомлювалися вражати ворогів. Переднім лавам, що взяли на себе головний тягар бою, всіма силами допомагали задні — заміщали загиблих, виносили поранених, засипали стрілами через голови передніх бійців гуннських вершників.
Гуннам так і не пощастило прорвати тугі глибокі лави полян. А вони ж завжди всю надію в бою покладали на перший удар. Не виходило — тікали. Так і тепер. Втративши кілька сотень найкращих воїв, а головне, загубивши надію на швидку перемогу, вони вже билися без запалу і часто поглядали назад — чи не буде наказу про відступ?
Раптовий перелом настав тоді, коли, перекриваючи гамір бою, над бойовищем пролунав чийсь різкий гортанний поклик:
— Хехек!
Він змусив гуннів, що все ще люто билися з полянами, відхлинути назад, завернути коней і пуститися навтьоки.
Кий зрозумів: то в крила і в тил Ернакові ударили князі Гордомисл та Ходота. Отже, тепер — у наступ! Добити ненависного ворога!
— Вперед, поляни! Вперед!
Ламаючи стрій, поляни прудко помчали навздогін за кіннотниками, що в хмарі куряви збилися в купу і даремно намагалися якнайскоріше вирватися з тісного клубка на широкий степовий простір. Піші переслідувачі наздоганяли їх, підсікали коням сухожилля ніг, а потім без жалю вбивали ошалілих верхівців, що впали на землю.
Поволі бій почав знову розгоратися. Тепер уже оборонялися гунни і оборонялися запекло, відчайдушно пробиваючись з оточення. Як рій довкола матки, так збилися вони навколо кагана, всіма силами захищаючи його від слов'янського списа чи випадкової стріли.
Києві підвели коня. Він швидко скочив у сідло — окинув оком вируюче бойовище. Ліворуч — рубалися вої з-над Десни та Сейму, праворуч — з-за Прип'яті та Здвижу. Вони затисли гуннів у ведмежі обійми так, що у них тріщали кості. Вої наполегливо йшли один одному назустріч.
Ззаду гуннів підпирали мечами поляни.
— Славно! Славно! — прошепотів задоволене князь Кий. Раптом у глибині здибленої, завихреної гуннської орди він уздрів малиновий верх соболиної шапки. Каган Ернак! Так ось де ти, степовий розбійнику! Ось як затисли тебе об'єднані сили слов'янських племен! Тепер не втечеш! А якщо і втечеш, то не захочеш повертатися сюди! Тепер віділлються тобі сльози улицького князя Добромира і його співплемінників! Відплатиться сторицею кров княжича Радогаста і всіх полян, що полягли від гуннських стріл та шабель!
— Друзі! — гукнув Кий, показуючи мечем в середину орди. — Дістаньтено мені того старого пса Ернака! Підніміть його на списа! Хай усі бачать, що настав йому кінець!
Підбадьорені цими словами, вої знову кинулися вперед, прокладаючи собі мечами дорогу крізь страшну тисняву. Через голови вершників шугнув рій стріл у напрямку, показаному Києм, — а може, яка влучить у кагана.
