Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗
— Говоритиму тільки з ротмістром Підвисоцьким, — почув Полтава власний голос.
— Тобі замало? — здивувався Чернов.
— З вами не хочу. Або з Підвисоцьким — або…
— І що ж у нас «або», га, синку?
Забракло повітря.
— Я буду розмовляти тільки з ротмістром Підвисоцьким Сергієм Івановичем.
Чернов здався, трошки покректав, підвівся.
— Хрін з тобою. Буде тобі пан ротмістр. Сиди тут. Хоча самого не лишу, бо ще вдавишся. Раптом у вас із сестрою це сімейне. Тільки давай так. Я тобі викликаю сюди Сергія Івановича. А ти не кажеш йому про те, що я зараз розкрив тобі секрет. Не мав я права, грішний. Але ж ти мене довів, синку. Хіба не так?
— Підвисоцький.
— Інших слів не знаєш? Заладив, мов той навчений папуга… Добре, домовимося чи ні?
— Я можу хоча б знати… не відразу, якось потім… Ну, де Оксану поховали.
— Можливо, потім. Гадаю, рано чи пізно Сергій Іванович тобі про все розказав би. Ми ж не звірі, сам бачиш. У нас є домовленість?
— Є. Ротмістр Підвисоцький.
Зітхнувши, Чернов зник за дверима сусідньої кімнати — там стояв телефонний апарат. Двері причинив за собою щільно, слів Андрій не розчув, та й не надто дослухався. Намагався зрозуміти, чи хоче тепер говорити про те, про що дізнався, чи просто вперся, мов справжнє нерозумне теля.
Оксана.
Вона б не мовчала.
Тим більше, йдеться про життя сотень людей.
Підвисоцький напевне вживе заходів. А сам Андрій потім не дотримає слова: повідає, як Чернов вибовкав йому секрети охранки. Хай керівнику філерів хоч трохи зіпсують якщо не службу, то настрій — уже точно.
Та спершу дочекатися ротмістра.
…Підвисоцький з’явився, не минуло й години. Був, як завжди, у формі, діловитий і підтягнутий. Невдоволено зиркнув на знахабнілого агента-новачка, однак вичитувати, на манер Чернова, не став. Пройшов, сів не в крісло — на рипучий віденський стілець.
— Уважно слухаю, Волоху. Спершу ви поясните мені свою поведінку, потім — розкажете, що такого важливого принесли в юному пташиному дзьобі.
— Хай він піде, — Полтава кивнув на керівника філерів. — При ньому не говоритиму.
— Що за фокуси? Волоху, яка муха вас нині вкусила? Може, ви за цей час чогось такого набралися у терористів? У нас є багато способів повернути вас на грішну землю з невідомо яких небес.
— І все ж таки, пане ротмістр, я прошу: хай пан Чернов залишить нас удвох.
Той вирішив сам випередити події. Полтава тепер напевне знав: у Митрофана Ілліча вже була вагома причина підіграти йому.
— Нічого, Сергію Івановичу. Хай пограється трошки в таємні ордени та сищиків-розбійників. Хлопчикові за віком ще належить. Якщо дозволите, я піду, в мене сьогодні ще є невідкладні справи.
— Дякую, Іллічу, — стримано кивнув ротмістр.
Поки за ним не зачинилися двері, обоє мовчали. Коли нарешті лишилися самі, Підвисоцький підвівся, вийшов у передпокій. Андрій почув, як повернувся ключ у замку. Зачинившись, ротмістр повернувся назад, знову зайняв стілець.
— Що за цирк, Волоху? Сподіваюсь, у вас справді є більш ніж вичерпне пояснення вашої поведінки. Та надзвичайно поважні причини. Інакше… Самі розумієте, такої поведінки від тих, над ким висить смертний вирок, я особисто терпіти не буду.
— Як Оксана? — спокійно поцікавився Полтава. — Може, записка раптом є?
— Була б — віддав би вам, — відмахнувся ротмістр. — Жива, здорова. Просила при нагоді вам кланятися. Знає, що ми з вами, скажемо так, шукаємо спільну мову.
— Знає?
— Дивно, аби вона не знала цього. Адже відомості про вашу страту сестра не отримала, хоча давно б мусила. Отже, щось таки відбувається. Їй пояснили — поки все відстрочено. На вас покладаються певні надії, справа переглядається, все таке. Ну, принагідно просила кланятися, як я вже й казав. Усе, можете, нарешті, пояснити, заради чого я зірвався з місця й примчав сюди? Повірте мені, не до кожного агента я ось так поспішаю на перший поклик.
Значить, передавала уклін.
Нехай так.
Не повернути.
Але Полтава попри все вірив: зараз Оксана схвалила б його вчинок. Про таке не слід мовчати.
І він розповів про намір Штерна висадити в повітря Звіринець.
3
Звіринецькому форту в Києві скоро виповниться сто років.
Його звели ще напередодні війни з Наполеоном. Цей невеличкий укріплений бастіон повинен був захищати підступи до Лаври з південної сторони. Та він не знадобився, як укріплення жодного разу використаний не був, і з часом його почали використовувати як військові склади.
Полтава про це ніколи нічого не знав. Його, людину сугубо цивільну, мало хвилювали сховища артилерійських снарядів. Єдине, що він знав про Звіринець, — лише те, що так називається місцевість із пагорбами, на одному з яких відносно недавно виріс монастир. Ще на Звіринецьких пагорбах віднедавна рясно, мов гриби після дощу, повиростали будинки та садиби, і зараз там мешкає близько тисячі людей.
Якщо не більше, сказав Штерн, коли посвячував бойовиків у свій план.
Підірвати артилерійські склади у Звіринецькому форті.
— Для чого йому це треба? — не зрозумів Підвисоцький. — Тобто я розумію, що це теракт. Але ж чому саме у форті? Охорона, солдати…
— Гроші йому потрібні в тому числі для цього, — зрозумівши, що його нарешті уважно й серйозно слухають, Полтава перестав поспішати, заговорив ґрунтовно, розважливо. — Гірш із Малютою, це двоє бойовиків із нашої… тьфу, з його, Штерна, групи, зараз щодня намацують прямі контакти та налагоджують зв’язки саме зі служивим людом. Солдати та унтер-офіцери — з народу, це пролетаріат і селяни, вони за нас, так каже Штерн. Звісно, треба грошей на підкуп, і то чималих. Солдат, або ще краще — солдати, котрих удасться загітувати й хто погодиться пронести на склади вибухівку, мусять мати, як говорить Штерн, міцні фінансові гарантії. До того ж багато піде самої вибухівки. Словом, на підготовку акції терористам потрібні гроші та час. Рвонути повинно незадовго до Різдва. Ще краще — на саме Різдво, такий святковий тарарам.
— Усе одно не розумію. Тобто можу зрозуміти — підірвати склади. Так, небезпека для людей дуже велика. Там, у самому Звіринці, вже кілька сотень родин ґрунтовно оселилися. Пагорби далі забудовуються, їх же вибухом змете з лиця землі!
— Цього Штерн і домагається. Посіяти в Києві страх. Нагадати про себе. Показати, наскільки безсилою є влада, котра дозволяє собі провадити реакційну політику по відношенню до всіх незгодних.
— Ви й ваша група теж були незгодні з владою, Волоху. Чому ваш той… як… чорт… Сапіга не додумався до такого? Підірвати щось велике й потужне, аби загинула купа невинних людей, ще більше — покалічилася? Невже не було спокуси? Безсилість влади очевидна, помста, страх, терор, нас повинні боятися. Усе це керує Штерном, я вірно розумію?
— Саме так. Я навіть сказав би, ви його зараз цитуєте, Сергію Петровичу. Але, — Полтава на мить замовк, — я справді не любив Антона Сапігу. Він часом говорив правильні речі, але методи… Ми вже обговорювали це. Та це не означає, що я вам зараз скажу: так, Залізняк вимагав від нас убивати людей наліво й направо, аби заявити про себе, затиснути в лещата тотального терору. Ненавидіти за таке будуть не владу, не царський режим — нас, «коліївців». Або хай не «коліївців», інших… Того ж Штерна. Може, йому приємно, навіть лестить, коли від нього відвертаються. Мене таке зовсім не тішить. Не виношував Сапіга подібних планів, пане ротмістр.
— Ой, та Бог із ним! Нема його, застрелили, царство небесне! Хай, дурницю зараз ляпнув, почав про те, чого справді не було й напевне бути не могло. Годі, відволіклися ми з вами.
— Все ж таки договорю, Сергію Івановичу.
— А ви впертий.
— Дякую. Отже, можете мені не вірити, але якби Сапіга замислив щось подібне, я перший прийшов би в поліцію. Так не можна. Люди страждати не повинні. Тому я взяв на себе сміливість розказати все вам. А не панові Чернову, розумієте тепер? Ви ж трошки вища особа, ніж він, відповідальніша, від вас більше залежить. А мені тепер можна вже й не повертатися назад, хіба ні?
