Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗

І тут-таки Полтаву осяяло: чому б йому зараз не вимагати зустрічі із самим начальником Київської охранки? Справа того варта, його ж труднощі, точніше — складнощі сестри Оксани, взагалі вирішаться розчерком пера.

— Так що там у тебе? — поцікавився Чернов, повертаючись між тим до кімнати після того, як старанно зачинив двері. — Бо тут такі діла в нас творяться, да-с… Гадаю, газети ще напишуть, але ти вже, вважай, свій, тобі можна.

Полтавин револьвер далі тримав за корпус, дулом униз. Проходячи повз комод, примостив на нього зброю, ніби це було щось незначуще, кинув тільки між іншим:

— Потім забереш.

Револьвер зараз цікавив Полтаву найменше. Хай лежить, де поклали.

— Пане Чернов, у мене дуже невідкладна справа.

— А, у всіх у вас невідкладні! — відмахнувся той, зручно вмощуючись у кріслі з витертою оббивкою. — Учора через них мало пупи собі не порвали, віриш? Досі згадаю — живіт болить від сміху.

— У мене не така весела…

— Та не лопочи ти! Лізеш поперед батька в пекло! Послухай, теж посмієшся. Учора, акурат під обід, тягне наш філер одну підозрілу особу. Плутає той типчик дворами десь у районі Олександрівської вулиці. Філер — за ним. Коли раз — загубив, бува. Значить, тик туди, мик сюди — нема ніде. Коли раптом із сусіднього двору — бабах! Один постріл, потім відразу — другий, чисто тобі оборона Порт-Артура [63]. Ну, думає бідака, попав, мов курча в юшку! Вирахували його бомбісти, обкладуть з усіх боків, розстріляють. Рвонув назад, а за спиною пальба, війна починається, люди вже кричать, поліцію звуть! — Чернов завозився, вмощуючись ще зручніше, розповідь помітно захопила його, та й переповідав він цю історію навряд чи вперше. — Городових наш філер привів, кричить: «Терористичний акт! Оточити квартал!» Тут підмога наспіла, навіть пожежну команду хтось надумався покликати, але вона вже потім примчала, коли всі все зрозуміли. Сміх і гріх, їй-богу!

— І що ж там? — Полтава намагався бути терплячим, навіть зобразив на обличчі: ця історія його справді глибоко цікавить.

— Домовласник! — переможно заявив Чернов. — Дохідний будинок, і власник порядки наводив.

— Стріляв?

— Котів, — кивнув Митрофан Ілліч.

— Котів?

— І кицьок. Поки втяли там, на місці, що до чого — п’ятнадцять трупів. Чорні, сірі, плямисті, руді — всякі. Кому куди поцілив, але палив із мисливської рушниці. Сам, до речі, знаний мисливець, любить побавитися полюванням.

— Чим йому коти заважали?

— І кицьки теж! — багатозначно підніс пальця Чернов. — Бач, зйомники, орендарі, квартиранти по-простому, завели собі кошаків. Так вийшло, що мало не в кожного по тварині, а були такі кошатники, що по двоє-троє. Сусідам це чомусь не сподобалося. Бігають, нявкають, гидять, смердять. Поскаржилися хазяїнові. Той потім пояснював: намагався їх виселити за котів, хотів навіть через суд. А йому кажуть: нема такого закону. Він: мій будинок, кого хочу — того пускаю. А вони йому: ми гроші наперед заплатили! А у вас у пунктах угод нема про те, що не можна тримати котів! Так допекли чоловікові — випив горілки, взяв рушницю й відкрив собі в дворі сезон полювання! Ти ж подумай, подумай, хлопче, — вполював же, сучий син!

Чернов затрусився від реготу, та швидко припинив — зу­стрівся з поглядом Полтави, відразу повернув собі серйозний вираз обличчя, потер руки, трошки подався вперед.

— Бачу, тобі не смішно.

— Не до сміху. Я дещо дізнався про плани Штерна.

Сказав відразу, не даючи собі навіть трошки підготуватися та почати здалеку.

— Отак навіть-с, — Митрофан Ілліч схрестив пальці на руках. — Я тебе уважно слухаю, хлопче.

Андрій знову не дав собі часу на роздуми.

— З вами говорити не буду.

— Отак навіть? А чого це?

— Доповім безпосередньо панові ротмістру Підвисоцькому.

— Чому не відразу підполковнику Кулябку? Може, самому генералові Герасимову Олександрові Васильовичу, начальнику Охоронного відділення в Санкт-Петербурзі? Чи хочеш доповісти самому государю-імператору?

— Якщо це можна зробити просто сьогодні — не заперечую, пане Чернов. Так буде навіть краще. Але раз це все одно порожні слова, прошу повідомити мою заяву особисто ротмістру Підвисоцькому, — Полтава вирішив не зважати на кпини й уперто гнути своє.

Керівник філерів легенько плеснув у долоні.

— Ти не багато зараз на себе береш, агенте Андрій Волох? Забув, із ким розмовляєш?

— Пам’ятаю. Тому й наполягаю на можливості доповісти все Підвисоцькому персонально. Ви все одно передасте нашу розмову йому. А вирішити питання Оксани навряд чи у вашій компетенції, Митрофане Іллічу.

Говорячи так, Полтава дивувався власній сміливості. Та чим далі говорив, тим твердіше звучав його голос. Відступати назад уже не мав права. Інший шанс поторгуватися за долю Оксани йому навряд чи випаде найближчим часом.

— Яке питання? Про кого ти говориш?

— Моя сестра, Оксана Волох. Я надам відомості державної ваги лише в обмін на обіцянку, що її справу переглянуть, а її — випустять із в’язниці. Нехай вишлють із Києва, взагалі з Київ­ської губернії, але вона буде на свободі. Ось такі мої умови.

Чернов примружив очі.

— Навіть так? Умови? Ти переконаний, синку, що можеш ставити якісь умови?

— Зважаючи на те, що я довідався, — так. Відомості того варті.

— Гм, — Чернов потер підборіддя. — Скільки служу — вперше з таким стикаюся. Ніколи ще агенти, котрі до того ж агентами стали ось тільки трошки, — він розсунув великий та вказівний пальці на маленьку відстань, — з охранкою так серйозно не торгувалися. Ти не подумав, що тебе за таке можуть просто повернути в камеру?

— А ви не подумали, що як я не повернуся до Штерна, він відчує, що запахло смаленим, і забереться з Києва? Або навпаки — прискорить втілення свого страшного плану в життя?

— А ти, цікаво, про все подумав? Чернов його не влаштовує, гляньте, яка цяця! Давай йому самого государя!

— Я не просив…

— Ще чого не вистачало! — Чернов уже не на жарт розі­злився, доброзичливість та гарний настрій зникли остаточно. — Бач, який! Ти не подумав, що твоя сестра — фук? Її вже нема й ніколи не буде?

Спершу Полтава не зрозумів, про що мова. Сказано зопалу, правдою бути не може.

— Не зовсім розумію…

— Видно! — зло перервав його Чернов. — Видно, що нічого не розумієш! Набрався наглості, молоде та раннє! Подумав: отак-от просто можна торгуватися з владою? Щеня! Нема твоєї сестри! Три тижні, як закопали на тюремному кладовищі!

Три тижні тому він отримав від сестри записку. Вона…

— Вона писала записки мені, — твердо мовив Полтава. — Ваша ж людина, вартовий Тимофій, їх передавав. Оксана тоді була живою. І зараз жива.

— Вона сиділа в одиночці! Порвала одяг на клапті, сплела мотузку! Повісилася на ґратах, щеня! Вдавилася, згрішила через тебе! Мусила писати тобі записки, це частина плану пана ротмістра! Їй залишили олівець та папір! А ця сука…

— Не смійте! Не треба!

— Смію! Треба! — гаркнув Чернов. — Ця сука, твоя старша сестра, написала-таки наступну записку. Мовляв, не дістанете брата, тебе, значить, з її допомогою! Щось зрозуміла, не така дурна, як ти! Молокосос! Вирішила руки тобі розв’язати! Ще щось тобі сказати? Тяжкою вона була! Від вашого ватажка, Сапіги очкастого! Як він себе там називав, Залізняк? Між вами ж не все було добре, правда? Ось вона тобі й вирішила не говорити, це вже я так думаю! Недовго носила його вишкварка, непомітно було. Звичайно, колись би ти це побачив… Усі б це побачили! — Чернов перевів подих, відкинувся в кріслі. — А я ж не мав права тобі, щеня, про все це говорити. Довів ти мене. Так би жив, отримував від сестри вісточки, цінні відомості добував про терористів. Державної ваги. Ну, так із чим прийшов, тепер, може, скажеш?

Світ перевернувся.

Він здригнувся, став дибки.

Бога нема. Чорта нема. Нічого нема довкола. Тиша, пустка, старий філер бубонить, мов крізь товстий шар вати.