Київські бомби - Кокотюха Андрей Анатольевич (книги без сокращений TXT) 📗
Стрімко перетнувши залу від дверей до столу, Фаїна зупинилася точно навпроти Штерна. Тепер їх розділяв тільки стіл.
— Такий спосіб… Той вчинок… Я вперше про все це чую. Поясни, що маєш на увазі, інакше… — Вона раптом осіклася.
— Що — інакше? — за сталою звичкою Штерн машинально намацав червоний фурункул на шиї, легенько здавив його пальцями, коротко скривився, витер пальці об край шарфа. — Дуже добре, що тут нікого, крім нас, немає. Довелося б пояснювати при всіх, а з огляду на наші найближчі плани так не годиться. Тому скажу тобі раз. Більше повертатися до цього не буду. Знаєш, я не дуже-то й знаюся на оцих усіх стосунках: чоловік-жінка, сплять разом, революційні родини… Мабуть, усе ж таки Сичевський мав до тебе якісь почуття, про які київські дамочки люблять читати в дешевих романах у м’яких палітурках. Звісно, його вчинок цих почуттів не стосується…
— Який вчинок? — напирала Фаїна, однак тут же промовила: — Ти брешеш. Усе це неправда.
— Що — неправда? Я ж ще нічого тобі не сказав. Не про вас із Перецем йдеться. Про нього самого… В охороні в той час тягнув службу унтер, котрий поділяв наші політичні погляди. Арештовані товариші спілкувалися через нього. Одного разу на волю передали записку: Сичевський зрадив.
Світ завмер.
— Ні, — прошепотіла Фаїна одними, враз висохлими, губами, відразу ж зірвалася на різке та гучне: — НІ! НІ! ЦЕ НЕПРАВДА!
— Правда, — жорстко відповів Штерн. — Сам не одразу повірив, але це правда. Товаришам на допитах раптом почали пред’являти факти та докази, котрих до того часу довго не могли знайти. Вони почали впиратися. Тоді слідчий показав кожному власноруч написані зізнання Переця Сичевського. Він так хотів зберегти собі життя.
— Його повісили… Я не вірю… Не вірю… Провокація… Його ж стратили разом з усіма…
— Цього я ані тобі, ані собі не готовий пояснити. Знаю небагато. У них же був адвокат, він спілкувався з усіма. Сказав: спершу справді було клопотання про заміну для Сичевського смертної кари на каторгу. Але він же керівник бойової організації, організатор та виконавець багатьох акцій… Для режиму ми не революціонери, Фаїно. Ми державні злочинці та вбивці. Перець твій — не виняток. Надто пізно, мабуть, захотів працювати на них, із ними… Н-да, — пальці знову стиснули фурункул. — Його повісили окремо, Фаїно. Не з усіма.
— Де?
— В окремій камері, спеціально для таких страт облаштованій. Тюремний кат навіть не марався, покликали звичайного кримінальника, який зарубав цілу родину сокирою під час пограбування. За це його перевели в іншу тюрму, послабили режим. Це все мені повідомив адвокат, мені та ще двом товаришам, із політичного центру, — знову кашель. — Ми домовилися: обставини вимагають, аби про це всі мовчали.
— Не вірю, — тепер голос її звучав не так упевнено.
— Сичевський потрібен нам як герой та борець. Про тебе теж мова зайшла. Я сам просив, аби тебе не травмували. Ти відданий борець, ти потрібна нашій справі. Так що, вибач, з огляду на все твої зв’язки з різними людьми по лінії Сичевського доведеться поховати назавжди. Ось так, Фаню. Мабуть, сьогодні саме той день, коли ти мусила про це дізнатися.
Відповіді не знайшлося.
Фаїна деякий час постояла так, дивлячись крізь Штерна. Тоді повільно розвернулася, пройшла до своєї кімнати. Зачинила двері. Обіперлася спиною, міцно притулила потилицю й долоні.
Перець.
Той, хто прорвався.
Я не вірю.
Окрема камера. Кат-кримінальник.
Адвокат.
Він же практикує. Навіть, здається, можна поритися в пам’яті й знайти його адресу. Або не шукати. Нічого не робити. Стояти ось так біля вікна, дивитися на мокрий сніг, почати з цієї миті привчати себе до думки, що Перець — її Перець, лідер, борець, жертва — не витримав і зрадив.
Для чого в такому разі стояти?
Фаїна рішуче кинула шаль на підлогу.
Пальто, хустка, боти. Ридикюль.
Зібралася швидко. Хотілося негайно йти звідси. Куди — не ясно поки. Просто йти. Не бути під одним дахом зі Штерном.
Він мовчав, коли Фаїна виходила з квартири. Кашляв, шморгав носом — та не зронив ані слова.
2
Коли Полтава зайшов, відразу ж побачив: Митрофан Ілліч Чернов перебував у доброму гуморі.
За попередньою домовленістю на конспіративній квартирі його чекали вже за тиждень після того, як опиниться в кублі терористів: саме так сказав голова філерської служби. Щоправда, ротмістр Підвисоцький сумнівався, що його новий агент ось так скоро зможе дати собі раду, та іншого виходу не запропонував. Отже, за тиждень після того, як Андрій Волох опиниться в групі Штерна, щоранку або хтось із філерів, або сам Чернов повинні були дві години чергувати тут, на Софіївській.
Фокус із борделем придумав уже Митрофан Ілліч. Чи не в кожному салоні під червоним ліхтарем на Ямській, включно із закладом уже відомої Полтаві мадам Сторожук, працювали дівчата, одного разу завербовані поліцією чи охранкою. Якщо молодий хлопець надумає піти до такого будинку, підозри це не викличе, як цинічно зауважив Чернов, навіть у архієпископа. Тож мадемуазель на ім’я Коко вже попереджена, відвідувач мусить дочекатися дівицю, якщо зайнята, а потім, коли вже заведе його в апартаменти, назвати прізвище самого Підвисоцького, чого вже там розмінюватися на дрібниці. Далі Коко повідомляє мадам, що відвідувач прийшов надовго. Гроші потім віддасть, подібні витрати скарбниця Департаменту поліції без надто великих ускладнень витримує. Можна, звісно, поставити до відома саму мадам, але в деяких випадках набагато зручніше, коли бандерша не знає, чим підробляють її дівчата. Тим часом сама Коко кілька годин може валятися в ліжку й дрихнути, агент же через чорні двері виходить з будинку, ловить візника та їде на Софіївську.
Спершу його стрімко й міцно поставила на землю Фаїна — там, на Подолі, в ювелірній крамниці, коли змусила націлити револьвер на переляканих ювелірів. Та навіть це він ще якийсь час міг перетравлювати. Швидше, ніж страшну ніч на лісовій галявині, але все одно — мусив. Поки не почув про плани Штерна.
Й не зрозумів: він зробить те, що задумав.
Відразу за цим прийшло розуміння — тепер він несподівано для себе отримав козир для полегшення долі Оксани. Хтозна, чи розуміє Підвисоцький, що сам здав козиря Полтаві, коли комбінував, як би мати агента в групі Штерна. Ким його вважають бомбісти, хоча б та сама Фаїна, хлопець уже знав. Не тішив себе ілюзіями стосовно скорої можливості збільшити власну вагу серед терористів. Зате сьогодні ротмістр Підвисоцький нарешті зрозуміє, з ким вирішив мати справу і як недооцінив його, полтавчанина, здібності.
Андрій уже заготував цілу промову для ротмістра. Тож, уздрівши пику Чернова, помітно розгубився, стушувався: поняття не мав про домовленості працівників Охоронного стосовно того, хто прийматиме його тут. Навіть не приховав свого розчарування — переступивши поріг, протягнув:
— А хіба Сергія Івановича нема?
— Для чого тобі сам Сергій Іванович? — здивувався Чернов. — Моя персона тебе вже не влаштовує?
— У мене інформація… Надзвичайної ваги, державної, можна сказати…
— Мені всі агенти приносять не меншу інформацію, — із серйозним виглядом промовив Митрофан Ілліч. — Ти проходь, проходь, донесеш іще. Не тут же, на порозі.
Перш ніж пропустити агента всередину, Чернов спритно та професійно обмацав його, вивудив з кишені пальта револьвер, машинально перевірив, чи заряджений, кивком відправив хлопця далі.
Ступивши до кімнати, Полтава все ще сподівався побачити там ротмістра. Але, крім них із Черновим, у конспіративній квартирі нікого не було. З ним же говорити про важливі не лише для Києва чи навіть, без перебільшення, для всієї імперії, а також про свої, не менш, навіть більш серйозні та невідкладні справи хлопець не хотів. Усе одно керівник філерської служби — не та інстанція, котра здатна все вирішувати. За великим рахунком, ротмістр Підвисоцький теж нею не був, усе одно піде по начальству, дійде аж до підполковника Кулябка.
