Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗

—І що це?

Відпльовуючися, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.

—Нам краще відступити. Завтра зранку ми мусимо вирушити назад.

Левко опустив голову і нічого не відповів.

«Тільки не це, навіть не думай, — подумки заклинав Семен. — Не роби цього, Лео».

Все марно.

—Завтра зранку ми розділяємося, — рівним, якудиктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.

«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.

—Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Аван тюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манат¬ки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пу ерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!

—Не заговорюй мені зуби.

—Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!

Семен промовляв настільки жорстко і розважливо, що Левко ші якийсь час викинув із голови Ґрема і Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки.,,

—Чому?

Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не зверііуи уваги.

—Сьогодні перша ніч, коли не чути дзвонів.

Через мильну оперу, що заварилась між ним, японкою й америклн цем, Лео не помічав нічого, і лише тепер усвідомив: звичного бум кап ня цього вечора не пролунало.

-Е...

їх не було сьогодні.

І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?

По моєму, ми перейшли Рубікон, — похмуро доказав росіянин

LXXI

Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища.. Сьома підкинув кіль-ка останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Грем перевальцем підійшов до хлопців:

—Що вирішили?

-Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.

Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і по-ворушив нею дрова.

— Я залишаюсь. Ви — робіть, що хочете.

З уст Семена зірвалось сердите «ц!». .«Клятий упертюх! Пиндюч-ний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде не¬просто.

Зате американець ніяк не очікував такого повороту:

—Що?!

— Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. — Хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного опальника.

—Ти здурів, — промимрив мулат.

—Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.

-Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі— розділяємося. —Левко говорив короткими речення¬ми, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркас¬тична усмішка.

Ти ідіот! —змахнув руками Грем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести? h — Я нікому нічого не доводжу.

—І що ти будеш робити?

-Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд. — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в існування вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїті- п Гн й залишатися, відверто кажучи, не хотілося — він боявся не- і|»нін, Чого йому хотілося, то це примусити Грема і (особливо) Сатомі »і’|иіітися. Картати себе. Хай відчують себе винними. Нехай блага¬ти и> його передумати.

Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем- — У нас тільки один човен То й що?

—Як ти повернешся? Ми заберемо його.

—Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.

—Будь ласка, Лео. — Японка таки почала упрошувати. — По¬їхали назад разом.

—Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути... Лео, хай там що між нами сталося, я хочу сказати, що досі вважаю тебе другом і...

Левко показав Ґрему середній палець:

—А оце все, що я хочу сказати тобі.

Мулат стулив рота і відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готую- чися знов заговорити, але так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця в намет. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину і поліз усередину.

До намету підійшов Семен. Опустився навпочіпки і, не зазираючи, відчеканив:

—Я лишаюся з ним.

—Що ти сказав? — висунувся американець.

—Я піду разом із Лео.

Мулат грубо вилаявся. Ще один.

Куди ви, в дідька, підете?

—Шукати Паїтіті.

—Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг придумати?

—Він не передумае, я знаю Лео. У нього горДиня заввишки з Бурдж-Халіфа у Дубаї.

—Але це не причина лишатися з ним у цій немислимій гущавині!

—Це я винен. Потрібно було розповісти йому все ще до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, але точно уникнули б цієї ситуа ції. Я не можу покинути його напризволяще.

Зненацька Грем відчув лоскотання в животі. До такого він виявим ся геть неготовим. Левко з Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалось вибору маршруту й організації експедиції. Но¬ни приймали рішення і відповідали за них. Залишитись наодинці озня чало взяти на себе всю відповідальність. Грем сумнівався, що зможе самотужки вивести Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або чон на не виявиться на місці? Або... Та яка, в біса, різниця: чого тільки ні’ може трапитись у цьому смарагдовому пеклі?! Мулату, більше ніж Лей ку, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.

—Семе, це неправильно,— стараючись не видавати хвилюваи ня, заторочив Грем. — Не відступайся. Давай ще раз спробуємо йо го переконати.

Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.

І — Я теж залишаюся.

—Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?

—Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.

—О Господи... У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто...

Семен підвівся і почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав сказати. А далі — хай буде як буде. За його спиною американець щось запально доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.

Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірува¬ли в полум’я. Деякі влітали просто у пурпурні вогненні язики і луска¬лись, видаючи чудний звук, схожий до попкорну, що репає на сковорід¬ці. Інші падали неподалік, але продовжували, плавлячись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.

Переказувати розмову не було сенсу. Левко і так усе чув.

—Ти знаєш, куди йти?

— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там...

—Добре. Я лягатиму. До завтра.

Левка терзали суперечливі відчуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, але... не відчув ані крихти ра-дості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже во¬но того варте?! Він подумував гукнути Сьому, спитати, чим той пояс¬нює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага забралась іпідто далеко, і ще багато речей, які неабияк бентежили. Але не нава¬жився. Натомість сказав:

^— На добраніч.

Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.

То була їх точка неповернення. Остання мить, коли вони ще могли Кі(ЛИвати на подальші події.

LXXII

12 серпня 2012 року. 04:17 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Ламаючись затріщало гілля. Хтось, не криючись, проривався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника і сів. Подекуди над головою проблискували сріблом зірки.

Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло

темряву при землі-. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Зліва вжикнула блискавка спальника.

Лео? Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям закбнопатив дихальні шляхи. Левко Мовчав. ^- Лео?! — Семен Задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.