Твердиня - Кидрук Максим Иванович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
—’Цього не може бути... ти ж...
.—- Я тебе зараз точно відлупцюю!
Та ішов ти!
—Сам пішов! Ми з Сатомі зустрічаємося.
Хлопець відступив ще на крок. Він не боявся, просто підсвідомої віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.
. Сьома..:-»— Левко не повірив.
Спершу Семен не відреагував на поклик, зав’язнувши у хвилях клеї сичної музики.
.— Сьомо, твою мать!!: — загорлав російською Лео.
Росіянин відкинув навушники і звівся на лікті. Зрозумів усе з пері шого погляду.
—: Скажи мені чесно. —- Левко тицьнув пальцем на Грема. — Він голубий?
- Чувак..;.
— Сьомо! І
Лео, все непросто...
Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі і перейшов на ан глійську: -;І.
Це правда?
Лео, я тобі не казала;,. — Дівчина стояла за спиною Грема, на половину затуливши обличчя долонями, -Я не думала, що це нажі ливо для тебе, я... — І затихла.
—Бляха, але ж я на власні очі .бачив! Він був з Яном Фідлерія у ліжку! Голий! Обоє голі!
Ґрем поблажливо посміхнувся.
Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі. — Через відверто знущальний тон Семену нестримно захотів зацідити Грему в писок.
— За хвилину до того, як ти приперся, до ми не заскочив спітнілий від бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив залізти І під одну ковдру, яг г Американець зверхньо випнув підборіддя. Це все твої друзяки придумали.
—Що придумали? р
—Не говорити тобі. Нарозповідати-про мене й Сатомі. Не хотіли тобе травмувати.
Але чому?!
— Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.
Краще б і не вибиралися.., — розпачливо вставила Сатомі.
— Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, Як ти ввалився. Я був проти, але змирився — та й то лише через те, що попросила Сатомі.
Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.
- Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.: Семен, похнюпившись, мовчав.
— Сьомо, відповідай... — зовсім тихо.
—Так, — іще тихше мовив росіянин.
— Як ти міг? Увесь цей час... — Левко боявся говорити, відчува- Вючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши Вговітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.
Семен знову змовчав, низько схиливши голову.
Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами Вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно В хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив сво- 1 їх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко І був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені НМллям і липким листям джунглі.
Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. ГіллЯччя боляче захльостало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти
перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.
У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю, Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі. У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.
LXIX
Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.
Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Грем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. їй було некомфортно, Семен припинив дмухати, повернув голову,
Не знаю.
—А ти? — Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.
Сатомі стенула тендітними плечима:
—Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати...
—Але не тут, —: буркнув Сьома.
—Він залицявся до Сатомі, — наїжачився мулат.
—Греме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.
Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хек¬нув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.
—Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Се¬ме, не мовчи.
—Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.
—А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.
«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.
Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каре- мат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.
—Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.
Ґрем поцілував її волосся, а. тоді прискіпливо подивився на росін нина:
—Що скажеш? Валимо?
Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогомі. засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.
—Враховуючи те, що тільки-но сталося, — взявся доводит Ґрем, — невже ти будеш наполягати на...
Семен не дослухав його:
—Зранку вирушаємо назад.
Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої боя глуздо і небезпечно.
Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчан ка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчини придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телюшився на вогонь. Коли їм« коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очн ма морок. Немовби чекав на щось, що мало з’явитися з джунглів. І Іо> тім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.
Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіт, але він уперто не вилазив із кущів.
Зрештою Семен підвівся:
іду поговорю з ним.
—О’кей, — байдуже муркнув американець.
Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роз- зирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мов-чазними. З темряви не долітало нічого: ніяких шерехів чи перегуку¬вання мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.
Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.
LXX
—Прибери світло! — несподівано рявкнув українець.
Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно іучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у фор¬мі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратова¬ний тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, яку де¬мона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у під¬земеллі й оце щойно виповз на поверхню.
—Ти ще довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.
— Залиш мене.
—Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.
— Не хочу. — Нехай жеруть?
— Нехай жеруть.
Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її їм? міг. Не заради себе — заради них усіх.
— Вибач мене.
Йди на хер.
Чувак...
—- Я сказав: залиш мене!
— Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що м я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти... що ми ! більше не будемо друзями. Але... — Росіянин неспокійно озирнувся:
у скупих відблисках багаття Грем і Сатомі вкладалися спати в наметах — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.
У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.
—Та невже, Бруте?
—Ображайся скільки хочеш. — Семен проковтнув закид. — Вза-галі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозу¬мію — заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.
Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метели¬ки. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.
