Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

— Над цим треба подумати, — спокійно промовив Сулейман. Муфтій виходив із султанових покоїв з високо піднятою головою, випростаний, гордий. Султан дивився услід муфтієві довго й тяжко. В пам’яті чомусь спливли слова: «Коли вода ваша опиниться у глибині, хто прийде до вас з водою джерельною?» Хто прийде до вас з водою джерельною?

Слова ці він повторив, коли прийшов до Хуррем, проведений до гарему незворушним мовчазним кизляр-агою, цим загадковим чоловіком, що служив водночас і султанові й валіде, але нікому зосібна, так ніби керувала ним ще якась вища таємна сила, незнана й незбагненна, сила, що її покликаний був розгадати султан та чи й розгадає будь-коли.

Султан був у гаремі, ніби в чужому густому лісі. Не знав тут майже нічого. Кілька разів навідував валіде, раз чи двічі був у сестер, коли ті хотіли йому подарувати сорочки, які шили для нього як вияв любові до свого царственого брата. Всі ці численні переходи, галереї, тупики, пастки, решітки, двері, які нікуди не ведуть, фальшиві вікна, важкі запони й ще важчі засуви, поєднання й роз’єднання — все незнайоме, таємниче, чуже.

Топкапи спорудив Фатіх неподалік руїн Великого палацу візантійських імператорів, султани Баязид і Селім теж щось добудовували до цього лабіринту, за три роки Сулейманового володарювання, здається, тут теж щось добудовувалося до цього заплутаного страховиська, де жили люди, привиди, дикі звірі й хижі птахи, де плодилися, кублилися, злобствували, плазували, ненавиділи, тріумфували й зітхали. Гарем, хоч замкнений і жорстоко обмежений сутністю свого призначення й побутування, як Баб-ус-сааде, не мав, власне, кінця. Ніхто б не сказав, де тут край, де середина, де початок, що головне її визначальне, а що несуттєве, усе було округле, мов скручений дракон, який пожирає свій хвіст, намагаючись добратися до голови, безвихідь і безнадійний стиск кола панували над усіма, закинутими сюди. Тут не знали любові, а тільки ненависть до могили, тут навіть з найбільшого пониження зазіхали на все найсвятіше, готові були на будь-яку підлість, щоб повалити найбільше, помсту плекали в душах, мов екзотичні рослини в садах або райських пташок у золотих клітках. Таємничий для світу, гарем не міг мати власних таємниць, бо скрізь тут були розсипані недремні очі євнухів, незчисленні, як галька на морському березі, холодні, як очі плазунів, немилосердні до всіх без винятку, навіть до самого султана, за яким приховано стежили, щойно він з’являвся у Баб-ус-сааде. Для держави, для світу, навіть для самого бога Сулейман був недоступний у покоях своєї улюбленої жони — та тільки не для євнухів. Який глум! Вважався повелителем усього живого й неживого, а тут ставав рабом своїх рабів. Покалічив євнухам тіла — вони перекалічували його існування, його захвати і найпотаємніші зітхання. І не було ради, не було рятунку.

Хуррем, попереджена євнухами, зустріла султана коло дверей свого покою, низько вклонилася, готова була припасти до ніг повелителя, але він милостиво підвів її з килима, притиснув до свого плеча, схилив на неї високий свій тюрбан, що мало б свідчити про його розчулення. Мала Міхрімах спала в срібній колисочці під високим вікном, на барвистих шибках якого було виписано таріх, складений придворним поетом Заті, — три бейти, в яких, використовуючи ту обставину, що арабські літери мали також числове значення, було зашифровано дату народження султанської доньки. На другому вікні виписаний був таріх на честь народження малого Мехмеда. Султанський син, зодягнений маленьким пашою, у смішному високому, як і у вельможного батька, тюрбані, відбиваючись від служебок і щодуху репетуючи, придибуляв до султана, і той дозволив повести сина до садів на прогулянку, водночас подивувавшись, що султанша тримає обох дітей коло себе, тоді як для кожного з них мали бути виділені окремий покій для спання, а також кімнати для ігор і навчань, коли підростуть.

Хуррем мовчки всміхнулася на ті слова падишаха і повела його до фонтана, подаючи подушки під боки й чашу з шербетом. Не хотіла казати, що не вірить жодній людині в цьому страшному гаремі, що воліє мати дітей біля себе, бо то її діти, її порятунок і надія. Вигодовувала власним молоком, бо й молоко, коли воно чуже, могло бути отруйним для її Меміша і для її Міхрі.

Сіла навпроти султана, дивилася на нього своїми зеленими очима, пестила поглядом і обпікала поглядом, так ніби десь глибоко й очах горіли в неї зелені вогні, далекі, як у нічного степового звіра.

— Цей покій замалий для тебе, — зауважив султан.

— Ваша величність, — стрепенулася Хуррем, — це ви зробили мене завеликою для цього розкішного покою!

Вона тонко вичувала хвилину, коли треба бути покірливою, і саме тоді бувала покірливою, а нині Сулейманові потрібне було саме це її вміння, і він весь сповнився тихою вдячністю до Хуррем за те, що вона полегшувала йому неприємну розмову, задля якої прийшов сюди. А може, прийшов, щоб подивитися на цю дивну жінку, па цю незбагненну істоту, почути її глибокий голос, вдихнути пахощі її тіла, відчути її ласкаве тепло, яке вона випромінювала невпинно, мов маленьке сонце, що закотилося з неба на цю благословенну землю? Його вражало її уміння сидіти. Стелилася по килимах, серед подушок, низеньких широких диванів, ніби небачено барвистий плющ. Любила червоне, жовте, чорне. Недбальство у всій постаті, але ж яке пожадане! Кожна бганка тканини, кожне зближення, розстелений віялом поділ плаття, шовкові хвилі шароварів — усе вабило, приковувало погляд, сповнювало його вічно похмуру душу ледь не хлоп’ячим піднесенням. Іноді було в ній щось від підбитої пташки, зламаного дерева, вмираючого звуку, а тоді зненацька ворухнеться, стрепенеться, живе, грає всіма жилочками, а буйне волосся так і ллється і заливає його хвилею такого щастя, від якого він готовий умерти.

Як міг такій жінці говорити прикрості? А прийшов сюди саме заради цього. Власне, з нею почувався легко навіть тоді, коли мав повідомити їй щось неприємне. Вона мовби йшла йому назустріч, завжди виявляла дивне розуміння його становища, ніколи не забувала передовсім визнавати й шанувати в ньому володаря й повелителя, жодного натяку на їхню близькість, на почуття, які шматували груди. Називала себе: найменша служка і вічна невільниця. Полонила його полохливою своєю наготою, тоді сяйнув йому дивний її розум, тепер уже й сам не знав, що більше зачаровує у маленькій Хуррем; тому щонайменший біль, завданий їй, мав відбитися стократним і тисячократним болем у самому Сулейманові. Ніхто не буде зобиджений і на борозенку на фініковій кісточці — так заповідано було, а для кого й кому?

Султан довго мовчав. Прокинулася Міхрімах, заскімлила, вимагаючи молочка, Хуррем попросила дозволу погодувати дитя, і Сулейман мимоволі став свідком тайнощів життя, майже неприступних падишахові, який був набагато ближчий до смерті, ніж до життя, ближчий до пролиття крові, аніж до теплих вибризків материнського молока.

Може, це й дало йому силу наважитися повідомити Хуррем про вимогу муфтія повернути знов Шемсі-ефенді на посаду вихователя малого Мехмеда. г:

На його подив, Хуррем сприйняла цю тяжку для неї звістку спокійно.

— Ви не сказали муфтієві, що це моє прохання — усунути Шемсі-ефенді? — спитала вона, як здалося Сулейманові, стривожено.

— Це була моя воля.

— Жінка створена для клітки, — невесело усміхнулася Хуррем.

— Жінка, але не султанша Хасекі! — з не властивим йому запалом вигукнув султан.

— Але з муфтієм не може змагатися не те що слаба жінка, а навіть всемогутній султан. І тисячоверблюжий караван залежить від одного-однісінького осла, який іде попереду.

Вона знущалася тепер уже з самого султана, але він простив їй це знущання, бо почувався винним перед Хуррем, а найбільше — перед власною слабістю, яку виявив перед муфтієм.

Хуррем похилила до нього голову, мов зів’ялу квітку, так ніби віддавала йому себе й своє життя, несподівано попросила:

— Мій повелителю, зробіть так, щоб валіде була милостивіша до мене.

— Але хіба моя державна мати не тримає весь гарем під захистом благополуччя?