Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

Двадцять четвертого січня султан урочисто відкрив святкування байраму. Після молитви в Айя-СофіЇ Сулейман переїздив площею у золотій кареті, запряженій білими кіньми, щоб дістатися до палацу. На чолі кортежу гарцювали на конях візири , йшли яничарські аги, за ними парами — султанський почет у величезних тюрбанах і сліпучо-білих кафтаиах. Натовпи кричали захоплено:

— Падишах хим чек якшам! (Хай живе султан!)

Три дні потопав Стамбул у тисячоголосому лементі, у горланні, витті, криках. Били барабани, дзвеніли сази, мекали зурни, жахали землю і море залий гармат. Зеленкуватий Босфор мінився чорними, рожевими, рудавими барвами від вогню на пагорбах Стамбула.

На площах і широких вулицях поставлено височезні стовпи для гойдалок, обплетено їх гілками лаврів, олив, помаранчів, накрито зверху яскравими полотнищами, під якими чіпляно бастурму в перці, баранячі ковбаски, плоди граната, рум’яні калачі. Найвідважніші з гуляк, розгойдуючись, злітали аж під покрівлю і, вигинаючись, без допомоги рук, намагалися відкусити від граната, калача або від баранини.

Інші крутилися на величезних колесах то вгору, то вниз, захоплено звискуючи, горланячи, мов яничари, що видобулися на ворожі мури. Вулиці повні нероб, що тинялися туди й сюди, одні в пошуках розваг, другі пили й жерли, треті носили флакони з ароматною водою, якою обприскували перехожих, вимагаючи за це по аспрі.

А тоді протягом сорока днів згідно з обітницею намагалися вершити ранкові молитви в Айя-Софії і в мечеті Фатіха, щоб сповнилися усі бажання. Коли починалися квітневі дощі, воду з третього дощу зливали в казан, бо цей дощ мав цілющу силу.

Для Хуррем ці кілька місяців були, здається, найспокійніші за час її перебування в Баб-ус-сааде. Валіде з Хатіджею готувалися до весілля, кизляр-ага був коло них від ранку до вечора. Одаліски нудьгували в садах гарему, дивуючись, що султан геть забув про їхні співи й танці і вже не тішить своїх стомлених державними справами очей їхніми молодими розкішними тілами. Хуррем доглядала своїх дітей, прислухалася, як росте в ній і б’ється третя дитина (може, син, може!), кликала до себе мудреців, днями просиджувала в тиші султанських книгозбірень.

У травні 1524 року Сулейман оголосив, що сестру свою Хатіджу, славну в усіх землях красою, розумом і благородством, видав за великого візира Ібрагіма-пашу.

На .Іподромі розіпнуто шовкові просторі шатра, воздвигнуто престол для султана. Сім днів ішли туди султанські гості. Дев’ять тисяч яничарів, спахії, султанська челядь, столичні дармоїди пили, їли, веселилися, славили султана і його рід, бажали щастя молодим, стріляли з мушкетів, били в барабани. На восьмий день у супроводі яничарів у шатра, де було навалено гори їства, прийшли візири, паші, беги. Повірені молодого другий візир Аяс-паша і старший яничарський ага відвідали султана і розповіли йому, як влаштовано весільні урочистості. Султан щедро обдарував обох і за звичаєм похвалив майбутнього зятя.

На дев’ятий день молоду мали вивезти з Баб-ус-сааде й передати в дім молодого. Перед цим у царському хамамі відбувався урочистий ритуал хни, на якому були присутні всі красуні гарему на чолі з валіде, тільки Хуррем не могла спостерігати, як фарбують хною волосся Хатіджі, як натирають мазями її тіло, бо вже з самого початку весільних урочистостей султанша почувала себе недужою. Мовби якась сила поглумилася з Хуррем і відібрала в леї навіть можливість помилуватися коли й не своїм, то чужим щастям. Металася тепер у своєму покої, дикий біль шматував її маленьке тіло, ніхто не міг прийти на поміч, не помагали ніякі молитви, султан слав привіти, але сам не йшов, бо його присутності вимагало весілля, окрім того, не звик бачити свою Хуррем недужою і якось не вмів уявити себе коло неї у такому стані.

Тим часом очолював пишну процесію перевезення Хатіджі з сералю до Ібрагімового палацу, їхав у золотій кареті вулицями Стамбула, ніби між двох стін із золота й шовку. За ним ішли яничари, мальовничо вдягнені придворні, які несли великі чаші з шербетом, відлиті з цукру в золотих прикрасах замки, дерева, казкові тварини, квіти. Айнедари [53] несли дзеркала, за ними — цілі пальмові дерева — символ плодовитості, маленькі кипариси. Лунали вірші Сааді: «Будь плодовитий, як пальма, або ж принаймні вільний і високий, як кипарис».

Наречена-кинали, у парчевій хирці, поверх якої накинуто було самур кюркю — соболину шубу, в жовтих чобітках — сар чезме, у низенькій шапочці, схована за вуаллю-гюнлюк, їхала в кареті разом із султаном. Подарунки падишаха прикрашали їй чоло, вуха, шию, руки і ноги. Сім коштовних подарунків мали символізувати сім сфер життя, в яких буде перебувати кинали.

Друзі жениха й родичі ставали на охорону шлюбного покою від злих духів і чарівників, для молодих в опочивальні приготовано трапезу: смажену курку, тонкі млинці з травами, фінік у плівці, який треба було з’їдати по половині, що мало означати єдність.

В Ібрагімовому палаці султана чекали перші вельможі держави, великий муфтій, учені улеми. Сулейман сів у залі між великим муфтієм і Шемсі-ефенді, вихователем свого сина Мехмеда, і виявив бажання провести вчену суперечку.

— О вчителю, — звернувся він до Зембіллі, — що ти скажеш, чи є якась матерія за межами небосхилу й зірок?

— Матерією, — відповів поважно муфтій, — умовилися називати лише те, що перебуває під цим небесним склепінням. Усе інше — ні.

— А як ти скажеш, о вчителю, — спитав тоді султан, — чи є за межами цього склепіння що-небудь нематеріальне?

— Неминуче, — відповів Зембіллі. — Бо якщо видимий світ обмежений, його межею умовились вважати склепіння склепінь. Отож доводиться зробити висновок, що щось, яке перебуває за межею небесного склепіння, повинне якось відрізнятися від того, що перебуває в його межах.

— Але коли розум примушує визнати, що існує щось матеріальне, — поспитав султан, — то чи є в нього теж межа? І коли є, то до яких меж простягається? Коли ж немає, то яким чином безмежне може бути минущим?

— Усе це надзвичайно бентежить мене, — вимушений був визнати великий муфтій.

— А кого це не бентежило? — зауважив Сулейман. — Може, нам на поміч прийде шановний Шемсі-ефенді?

Вознесений, усунутий і знов вознесений до висот вихователя султанського сина, Шемсі-ефенді запрагнув виказати перед падишахом усю глибину своїх знань. І хоч не годилося брати слово після того, як сам великий муфтій відступив перед мудрістю Повелителя Віку, він відкашлявся, прочистив носа і, напинаючи маслакуватими колінами поли святкового халата, прорік:

— Аллах, якщо дасть повеління, може всі тварі, які складають і цей видимий світ і інший, небесний, зібрати разом і вмістити їх у куточку горіхової шкаралупи, не зменшуючи величини світів і не збільшуючи об’єму горіха. Коли ми хочемо осягнути весь безмір всесвіту, слід згадати хадіс пророка, що його наводить Ібн аль-Факих [54]: «Земля тримається на рогах бика, бик — на рибі, риба — на воді, вода — на повітрі, а повітря — на вологості, на вологості ж уривається знання знаючих».

Далі на своє виправдання Шемсі-ефенді навів цитати з корану про людську недосконалість. Із сури четвертої: «Адже створена людина слабою». Із сури сімдесятої: «Адже створена людина хитливою». Із сури сімнадцятої: «Адже людина покваплива». Муфтій, улеми, всі присутні негайно висловилися про цитати: «Точні, правильні, досконалі». Султан всемилостиво висловив згоду з одностайною думкою учених, і побоювання зникло із сердець. Шемсі-ефенді розцвів, а Сулейман думав про та, якою мудрою виявилася султанша Хасекі, домагаючись усунення цього вченого дурня, що нагадував легендарну Манусу з Тарса. Коли джини спитали її:

«Де аллах був до того, як він сотворив небо?» — Мануса, не розгубившись, відповіла: «На світлосяйній рибі, яка плавала у світлі». Шемсі-ефенді не губиться так само, як Мануса, та чи може такий чоловік навчити майбутнього Повелителя Віку і чого він може навчити?

На зміну вченим прийшли поети. Вчені мають знання, тому вони часто можуть виказувати незалежність, пости ж володіють лише словами, тому їм потрібне покровительство. А за покровительство доводиться змагатися. Покликання учених — зберігати знання, поети ж часто нагадують півнів, які кукурікають навіть тоді, коли ще не розвиднілося, їм кортить негайно зазнайомити світ із першим-ліпшим словом, яке прийшло на язик. Запобігаючи ласки в султанів, вони намагалися перевершити один одного коли й не майстерністю, то заплутаністю, незрозумілістю для простих смертних або ж розмірами своїх творінь. Один із таких поетів за султана Баязида, вирішивши перевершити «Шах-наме» Фірдоусі, написав «Сулейман-наме», велетенську поему, в якій зібрав усі легенди й оповіді про царя Соломона, виклав усі знані тоді відомості про світову історію, алгебру, геометрію, астрономію. Вийшло 360 томів. Султан проглянув 90 томів, решту звелів спалити. Поета прозвали Узуп Фірдоусі — Довгий Фірдоусі.