Небезпечнi мандри - Адамс Ричард (прочитать книгу .TXT) 📗
На пошуки чужинського загону були негайно вислані інші патрулі, але вони тільки з’ясували, що північани перейшли залізницю і щезли в південному напрямку. Генералові було нестерпно прикро, що якісь заброди пройшли так близько від Ефрафи й не були схоплені. Навіть зараз тих кролів можна було б наздогнати й забрати в полон, якби пошуки очолив по-справжньому винахідливий і заповзятий офіцер. Це міг би зробити хіба що кріль з ініціативою та досвідом… як от капітан Горицвіт! Адже патрулі рідко заходили в той край мочарів, що біля річки, за залізницею, і та місцевість була досі майже необстежена… Чи піти туди самому? Але це ризиковано: не можна лишати колонію з такою ослаблою дисципліною без генеральського нагляду. І Горицвіта ніяк не випадало туди послати. Ні, хоч як це лютило генерала, але поки що доводилось забути на час про порушників кордону!
Найперше слід було поповнити втрати в Оуслі — бажано б вибрати для цього таких кролів, що вміли б безжально придушити будь-яке невдоволення, що могло спалахнути в колонії. Що ж! Доведеться підвищити у званні кращих із нижчих чинів!
Продовжуючи подумки розглядати цю проблему під різними кутами зору, генерал відповів на привітання капітана Кервеля.
— Які у тебе вартові, Кервелю? — спитав він нарешті. — Може, я знаю декого з них?
— У мене добрячий народ, пане! — відповів Кервель. — Ви ж, мабуть, пам’ятаєте Майорана? Ви брали його з собою в патруль за гінця. А ще, мабуть, ви знаєте Пристрітника.
— Авжеж, я знаю їх, але з них не вийде офіцерів, — мовив Звіробій. — А нам треба кимось замінити Гірчицю й Мальву — ось до чого я веду!
— Це непроста справа, пане, — сказав Кервель. — Такі кролі самі собою не вискочать із трави!
— Треба, треба, щоб вискочили звідкілясь! — вів своєї генерал. — Ти б краще помізкував над цим! Як щось надумаєш — скажи мені. А зараз я хотів би обійти твої пости. Ходім!
Але не встигли вони рушити, як до них наблизився третій кріль — той самий Горицвіт, про якого щойно згадував генерал. Головним обов'язком Горицвіта було обходити вранці й увечері околиці Ефрафи й доповідати про все нове: про свіжі сліди трактора в грязюці, послід кобця чи про розкидане по полю добриво. Чудовий слідопит, Горицвіт добачав усе. Це був один із небагатьох кролів, яких генерал щиро шанував.
— Ти до мене? — спитав Горицвіта Звіробій.
— Так, пане! Дозвольте доповісти: ми захопили й привели глессіля! — випалив Горицвіт.
— Де ж ви його схопили?
— Біля арки, пане.
— Що він робив?
— Він заявив, пане, що йде здалека з метою приєднатися до Ефрафи! Ось чому я подумав, що, може, ви захочете глянути на нього.
— Він сказав, що добровільно хоче до нас приєднатися? — вражено перепитав генерал.
— Саме це він стверджує, пане!
— Може, хай Рада займеться ним завтра?
— Як вам завгодно, пане! Тільки він мені здався незвичайним кролем. Я б навіть сказав, він може виявитися дуже корисним, — сказав Горицвіт.
— Гм! — зронив генерал, міркуючи. — Ну, гаразд! Хоч у мене й сутужно з часом… Де він зараз?
— Біля Крікси, пане! — Кріксою кролі називали обросле деревами перехрестя двох путівців. — Коло нього двоє моїх патрульних.
Звіробій неквапливо попрямував до Крікси. За ним рушив Горицвіт, а Кервель зостався на своєму посту.
Крікса о цій порі вся була зеленою сутінню, і тільки зрідка червонясті промені призахідного сонця моргали крізь листя, яке ворушив вітерець. На дальшій стороні путівця під кущем бузини стояли двоє поліцаїв, а між ними сидів чужий кріль.
Звіробій збагнув одразу, що мав на увазі Горицвіт. Прихідько був великий кріль, важкий, але енергійний, із суворим і несхитним поглядом і зовнішністю загартованого бійця. На голові в нього росла якась дивна, густа чуприна. Він дивився на Звіробоя спокійно і немов оцінюючи — такого самовладання генерал давно не бачив.
— Як тебе звати? — спитав його Звіробій.
— Мене звати Тлайлі, — відповів чужий кріль.
— Тлайлі, пане! — виправив його Горицвіт, але чужий не звернув на це уваги.
— Мені сказали, що тебе затримав патруль. Чим ти займався?
— Я прийшов, щоб пристати до Ефрафи.
— Чому?
— Що дивного в тому, що одинак хоче приєднатися до колонії? — запитанням на запитання відповів чужий.
Звіробій був приголомшений. Він не був дурнем і розумів, що нормальний кріль доброхіть навряд чи забреде до Ефрафи. А вголос він не міг такого визнати.
— А що ти вмієш робити? — спитав він.
— Вмію бігати, битись і… псувати казки, як почну розказувати. Я був офіцером Оусли.
— Умієш битись? А міг би ти подужати ось його? — спитав Звіробій, поглядом показавши на Горицвіта.
— Звісно, якщо вам це завгодно. — Чужий підвівся на задніх лапах і націлив важкий удар передньою в голову Горицвітові. Той ледве встиг відскочити.
— Не дурій! — мовив Звіробій. — Сядь. У якій колонії ти був офіцером?
— Далеко звідси! Нашу колонію зруйнували люди, але мені пощастило врятуватись. Я довго блукав полями й лісами. Нічого дивного, що я почув про Ефрафу. Довго йшов до вас. Думав, що зумію стати вам у знадобі.
— Ти один?
— Так.
Звіробій знов задумався. Схоже було, що цей кріль і справді служив офіцером Оусли. Такого молодця залюбки прийняла б до своїх лав Оусла будь-якої колонії. Якщо все, що він наговорив, правда, то він має кебету, а то б як він уник погибелі при зруйнуванні колонії та не пропав у довгих блуканнях полями й лісами? А прийти він мав таки здалека, адже ніде навколо Ефрафи, скільки сягали її патрулі, не було інших колоній.
— Гаразд, — вимовив нарешті генерал. — Думаю, що ти станеш нам у знадобі, як ти сам висловився. Сьогодні про тебе подбає Горицвіт, а завтра вранці ти станеш перед Радою. А поки що гляди мені, не заводь бійки! Ми тут дамо тобі стільки роботи, що не до бійок буде!
— Дуже добре! — відказав Тлайлі.
Наступного ранку Рада розпочала обговорення втрат в офіцерському складі Оусли. Генерал Звіробій запропонував для спроби, зважаючи на брак гідних кандидатів, призначити офіцером «Мітки на задній лівій» того великого прибульця. Командиром і навчителем його мав бути капітан Кервель. Познайомившись з кандидатом, Рада схвалила цю пропозицію. До ні-Фрітха Тлайлі вже й став до виконання своїх обов’язків. Ранка на задній лівій лапі, де його мічено, ще кровоточила.
35. НАВПОМАЦКИ
— …А коли треба вести мітку на сильфлай, — розповідав Кервель, — я сам виходжу й дивлюсь, яка погода. Звісно, попередня мітка посилає гінця з повідомленням, коли вони йдуть під землю, і він же розповідає про погоду. Але я завжди ще й сам вийду подивитись. Коли світить місяць, ми ставимо вартових щільніше, а самі весь час рухаємось, оббігаючи всіх, щоб ніхто не зайшов далеко. Але в дощ або вночі ми ділимо мітку на менші групи, які виходять на пашу одна за одною, і кожну веде свій вартовий. Коли погода зовсім нікудишня, ми просимо у генерала дозволу перенести сильфлай.
— А часто у вас кролі пробують тікати? — спитав Кучма.
Після обід Кервель і Гравілат, другий офіцер мітки, поводили його по норах і підземних ходах, напхом напханих кролями. Місцеві кролі справили на нього гнітюче враження: він ніколи не бачив такого невеселого, затурканого стада!
— Мені здається, що ними не так уже й важко керувати, — додав він замислено.
— Це правда, більшість не завдає нам клопоту, — підхопив нитку розмови Гравілат. — Але ніколи не скажеш, як, із чого беруться раптом прикрощі! От візьмімо, наприклад, хоч би «Мітку правого боку»! Здавалося б, найтихіша, найсумирніша в усій колонії мітка. Та одного чудового дня Рада вирішила ввести в мітку чотирьох глессілів. Чогось-то капітан Бурячок не поспішив приділити їм увагу зразу, й раптом ці заброди обдурюють його і вшиваються геть! І кінець кар’єрі капітана Бурячка! Що вже й казати про сердешного Гірчицю, що погнався за тими глессілями й загинув на залізниці… Таких подій не можна передбачити заздалегідь. Це — як удар блискавки й паралізує, заражає вмить, мов тхарн. Кріль, може, й не задумував ніякої втечі, а зненацька зривається й біжить! Його треба тут-таки збити з ніг, а то за ним кинуться й інші. Тут єдина рада: не ловити гав, пильнувати й пильнувати! А відпочинеш, коли доведеться, зрештою, на те й Оусла — давати лад у колонії.
