Небезпечнi мандри - Адамс Ричард (прочитать книгу .TXT) 📗
Одним кінцем ця річ була притулена до берега, а другий був розвернутий за водою. Вода брижилася навколо цього другого кінця, бо під берегами течія була така сама бистра, як і посередині річки. Підійшовши зовсім близько, Ліщина побачив, що Ожина чогось видерся на ту річ. Його кігті стукотіли мов по чомусь порожньому, отже, хоч би що це було, воно не сягало дна, а лежало на воді.
— Що ти там вишукуєш, Ожино? — різкувато спитав він.
— Тут їжа, флайра! Хіба ти не чуєш запаху?
Кегаар і собі сів на те дерев’яне й почав клювати щось біле. Ожина перебіг ближче до Кегаара й заходився коло якоїсь зелені. Нарешті й Ліщина зважився вилізти на ту дерев’янку й сів на осонні, спостерігаючи за чистоводиками на мовби лакованій воді.
— Для чого потрібні такі речі людині, Кегааре? — спитав він. — Може, воно небезпечне?
— Сілком беспешне! Се шовен! На Великій Воді багато, багато шовен! Люди роблять їх ходити по воді. Ніякої шкоди!
Кегаар знов став довбати шматочки сухого хліба. А Ожина, доївши кілька огризків салати, задивився через низький бортик на форель, що пливла до водоспаду. Човен був маленькою плоскодонкою, яку використовували для зрізування комишу. Навіть зараз, коли в ній не було господаря, місця всередині було мало, а перекладина для сидіння була надто коротка.
— Знаєш, Ожино, що мені нагадує ця штука, на які ви сидите? — крикнув П’ятий з берега. — Ту дерев’яну річ, яку ти знайшов, коли в лісі бігла собака, а тоді ти посадив на неї мене з Чашечкою і переправив через річку! Пам’ятаєш?
— Я пам’ятаю тільки, як штовхав ту штуку з вами, сказав Кучма. — Ух, як було холодно!
— От тільки не розумію, чому цей човен не пливе собі за течією, — вголос міркував Ожина. — Всі інші речі пливуть по річці й то досить швидко. — Він задивився на паличку, яку несла течія з незмінною швидкістю дві ми лі на годину. — Що ж заважає цій нашій штуці теж піти за водою?
Ожина не належав до Кегаарових улюбленців — птах більше прихилявся до простодушніших хлопців, як от Кучма, Срібний чи Жостір. А з такими «сухопутними розумниками», як Ожина, у нього була коротка мова.
— Її тримати мотуз! Перекуси його і пливи швитко-швитко к шорту в зуби! — прокричав Кегаар.
— Так, так, розумію! — сказав П’ятий. — Мотуз — це те, що зав’язане кругом круглої металевої штуки, де сидить Ліщина, а другий кінець мотуза прикріплено на березі. Це ніби черешок величезного листка. Перегризи його, і листок — чи то човен — відірветься від берега!
— Що ж, ходімо назад, — невесело мовив Ліщина. — Не знайшли ми нічого такого, що хотіли знайти, Кегааре. Не міг би ти почекати до завтра? Я оце надумав, що нам треба ще засвітла перейти на сухіше місце — вище в лісі далі від річки.
— Як жаль! — вигукнув Дзвіночок. — А я вже був зовсім зібрався стати водяним кролем!
— Чим-чим? — перепитав Кучма.
— Водяним кролем! Адже є водяні пацюки й водяні жуки, а Чашечка говорить, що бачив учора водяного яструба. Чом би й мені не стати водяним кролем? Так мирно пливлося б мені за течією…
— Великий золотий Фрітх на горі! — раптом вигукнув Ожина. — Великий стрибун Трусь-трусь! Ось воно! Ось! Та це ж саме те, що нам треба! Дзвіночку, ти таки станеш водяним кролем! — Він вискочив на берег і радісно застрибав, тусаючи П’ятого передніми лапами. — Невже не розумієш, П’ятий? Невже? Ми перегризем мотузка й попливемо геть! І не залишимо сліду для генерала Звіробоя!
П’ятий на мить задумався.
— Так, я вже розумію! — сказав він нарешті. — Значить, попливемо на човні! Розумний же ти хлопець, Ожино! Я оце пригадав, як ти після тієї переправи сказав, що хитрість із плавучим деревом може ще стати нам у пригоді…
— Стривайте, стривайте, — мовив Ліщина, — ми з Кучмою — прості кролі. То ви вже поясніть і нам, будь ласка!
Там-таки, навіть не зганяючи чорних комарів, що обсіли їм вуха, біля дощаного містка й водоспаду, Ожина з П’ятим пояснили ідею товаришам.
— Може, ти зараз спробуєш, чи можна перегризти мотузка, Ліщино-ра? — запропонував наостанок Ожина. — Що коли він затовстий?
Обстеживши мотузок, Ліщина сказав:
— Ні, він не затовстий! І натягнутий — то легше буде перегризти. Я його швидко перегризу!
— Так, се добре! — схвалив Кегаар. — Ви гарно поплифти! Тільки робіть швитко, гаразд? Щось може змінитись. Люди прийти, брати шовен — розумієте?
— Так, більше нічого зволікати! — мовив Ліщина. — Час настав! Твій час, Кучмо! Вирушай, і хай береже тебе Ель-аграйра! Пам’ятай: віднині ти — наш ватажок! Передавай нам свої накази через Кегаара. Ми чекаємо тут на тебе. Підтримаємо тебе в будь-яку мить!
Потім усі присутні згадували, з яким самовладанням Кучма вислухав цей наказ. І цього разу слово у нього не розійшлося з ділом. Після миттєвого вагання він глянув Ліщині в вічі.
— Хоч я не сподівався, що доведеться йти сьогодні, в так воно ще краще, — сказав він. — До скорого побачення!
Кучма торкнув своїм носом ніс Ліщини, крутнувся, пострибав до кущів. Кегаар полетів показати йому дорогу. Через кілька хвилин Кучма вже біг по відкритому полю на північ від річки, прошкуючи до цегляної арки по порослому бур’янами залізничному насипі й далі — до Ефрафи.
34. ГЕНЕРАЛ ЗВІРОБІЙ
Над Ефрафою гусли сутінки. В непевному світлі вечора генерал Звіробій спостерігав, як мітка «На задній лівій» вийшла на сильфлай на велике пасовисько, що лежало між колонією і залізницею. Більшість кролів зосталась пастися біля своїх нір, які виходили на поверхню біля самого поля, приховані деревами й кущами, що росли над безлюдною стежкою. Декотрі, однак, вихопилися далі в поле, щоб поскубти трави та погратися и останніх променях сонця. А ще далі стояли вартові Оусли, пильнуючи, коли б не з’явилися люди чи елілі та коли б який кріль не забрів надто далеко — бо тоді не встигне вчасно шаснути в нору, коли пролунає сигнал тривоги.
Капітан Кервель, командир мітки «На задній лівій», якраз обійшов своїх вартових і розмовляв із кількома кролицями посеред території мітки. І тут він завважив, що до них прямує генерал. Кервель швидко роззирнувся. Чи скрізь у нього добрий лад? Начебто все було гаразд і капітан почав скубти соковиту траву, намагаючись якомога переконливіше зобразити спокій і впевненість.
Генерал Звіробій був незвичайний кріль. Народившись близько трьох років тому в норі біля городів Коул-Генлі, він виявився найдужчим у виводку з п’ятьох кроленят. Його батько, безтурботний і легковажний кріль, зовсім не боявся жити під боком у людей, адже це давало йому змогу рано-вранці обкрадати їхні городи. І він дорого поплатився за свою легковажність. Два чи три тижні псував він салату й гриз капусту, а тоді господар городу зробив засідку й застрелив шкідника, коли той на світанку пробирався по картопляній грядці. Того самого ранку фермер заходився розкопувати нору, в якій ховалась кролиця з виводком, що вже підростав. Кролиця зуміла вислизнути й побігла через поле кучерявої капусти до пагорбів, а кроленята кинулися за матір’ю, намагаючись не відстати. Не відстав тільки Звіробій. Його мати, поранена дробиною, кульгала попід живоплотами серед білого дня, лишаючи кривавий слід, а Звіробій дибав поруч неї. Дуже скоро ласиця вчула запах крові й подалась по кривавому сліду. На очах у кроленяти, що зіщулилося в траві, ласиця загризла його матір. Малий Звіробій навіть не пробував утекти, але хижачка, втамувавши голод, не зачепила кроленяти, пішла собі геть кущами.
Через кілька годин добрий старий вчитель із Овертона, прогулюючись полями, натрапив на малого Звіробоя. Побачивши кроленя, що пищало, штовхаючи носом захололе тіло матері, він вирішив забрати його додому. Старий вчитель урятував малому Звіробоєві життя, поселивши його у себе в кухні й годуючи молоком із піпетки. Трохи підрісши, кроленя почало їсти висівки й зелень. Але росло воно дуже дике й лихе, ладне кусати всіх і кожного. Коли Звіробою виповнився місяць, він мало не роздер учителевого кота, що був кинувся на нього в кухні. А через тиждень, уночі, він зірвав дріт із дверцят клітки і втік на волю.
