Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Моя кредитна картка дивним чином відновила свої кондиції і запрацювала, щойно я вступив на терени Швеції. Після плюгавого приземлення у не менш плюгавому Нічопіні, під час якого в літака ледь не підкосилися шасі і замалим не повідпадали крила («Ryanair» — у кращих традиціях жанру), я без пригод доїхав до Стокгольма.

Добігала кінця перша година доби 8-го серпня…

На той час я змінив прописку, залишивши студмістечко KTH, — його знесли, щоб побудувати на його місці дорогу, бо існуюча чомусь і комусь перестала подобатися (шведи — в кращих традиціях жанру). Перед канікулами я підшукав нове житло і тепер на пару з Сьомою орендував цілий поверх шикарної дерев’яної вілли в містечку Spanga, одному з західних передмість Стокгольма. Господарем ошатного особнячка був Бенгт Етцлер, симпатичний статечний старий, шанований столичний архітектор.

Незважаючи на пізню годину, Сьома та Бенгт чекали мене.

— Та-дам-да-да-дам! Вітайте, останній романтик ХХІ століття! — театрально проспівав Сьома, коли я після тридцяти п’яти годин дороги, більше схожий на чорно-білу копію самого себе, ввалився у вітальню.

- Іди в дупу! Я жерти хочу!

— Та я ж у хорошому сенсі слова!

Не знаю, до чого він те сказав, але я таки скинув кросівки і побіг нагору наводити рейвах у холодильнику.

За хвилину ми вже сиділи разом за столом. Годинник щойно відстукав другу ранку, за вікном теліпалася половинка брудно-білого місяця, в Мексиці саме поспів час сніданків, я не хотів спати і з набитим ротом розказував Сьомі та Бенгту про радощі та прикрощі моєї неймовірної dream-trip [139]…

Місяць тому скептики на всі заставки розписували мені Мексику як країну загроз та небезпек, котрі кидатимуться на мене з-за кожного кутка і підстерігатимуть за кожним кущем, мене лякали незнанням мови і тим, що ніхто не буде зі мною панькатись, якщо раптом скоїться щось лихе або я встряну в якусь малоприємну історію. І що, шановні маловіри й песимісти? Натомість усюди я зустрічав славних та приязних людей, завжди усміхнених, завжди готових прийти на допомогу; я ніде не мав проблем зі спілкуванням, адже досить швидко порозумівся з іспанською (у мене просто не було вибору), а там, де моїх куцих мовних знань усе ж не вистачало, в хід йшли миги, символи та знаки, — адже всі ми люди і завжди знайдемо спосіб порозумітися, особливо, коли нам є що сказати одне одному.

Найважчим за усю подорож було прийняти рішення їхати самому. (Звісно, якщо не зважати на отой апарат «зроби-фото-або-я-зроблю-тебе-дебілом» у міланському аеропорту.)

Чесно кажучи, перед від’їздом, привалений тягарем власних сумнівів та чужих пересторог, я почував себе трохи скуто й напружено, налаштовуючись на серйозні випробування, морально готуючись до неочікуваних інцидентів, прикрих казусів та іншої подібної чортівні. Але тої ночі, коли я сидів навпроти Сьоми та Бенгта, набивав черево молоком з грінками, проводжаючи велику Мрію в небуття, я просто не міг повірити, наскільки легко й невимушено пройшла мандрівка. Хостели були саме там, де їм належало бути, таксисти завжди довозили мене за вказаною адресою, ніде не виникало проблем з документами, квитками чи бронюваннями; карти були точні, рекомендації вичерпні. За місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав дев’ять археологічних сайтів — стільки не втулиться в десяток туристичних поїздок. При цьому витратив на все вчетверо менше, ніж коштує звичайний семиденний туристичний вояж по Мексиці.

А тепер, найголовніше, що спонукало мене взятися за перо…

Я засів за написання цієї книги з трьох причин.

По-перше, я дуже хотів її написати.

Повернувшись до Стокгольма, я замислився над тим, що, либонь, зробив щось небуденне, хай не визначне, але справді незвичне. По-моєму, то не зовсім проста штука — рвонути наодинці на інший материк і, мабуть-таки, не кожного дня студенти з України вирушають мандрувати Мексикою.

Ідею увіковічнити мої мандри підкинув Ед, мій товариш і побратим, з яким ми знайомі ще з дитинства, причому підкинув ще до поїздки в Мексику. Сталося це тоді, коли я щойно отримав візу і на радощах дивився на світ та своє бурлацько-мексиканське майбутнє крізь лупаті скельця великих рожевих окулярів.

— Я їду в Мексику, чувак! Чуєш, мрії збуваються! Я — в Мексику! Сунусь сам, на цілих чотири тижні, байдуже, що не знаю іспанської! Я їду в Мексику, чувак, чуєш, мрії збуваються, я… — писав я до Еда в ICQ, натхненно вистукуючи клавішами у весняно-мокрому Стокгольмі.

Ед сидів у сухому Рівному, про щось там довго-довго думав, а може й не думав, а просто був зайнятий роботою, але зрештою відписав:

— Круто, чувак! Про це можна було б написати книгу.

Саме тоді я вперше задумався про Хроніки.

Я почав писати окремі розділи ще в Мексиці: ночами під час відпочинку в хостелах, гірськими дорогами в автобусах під час тривалих поїздок південними штатами, в аеропортах, коли мав вільну годину перед вильотами.

Назва «Мексиканські хроніки» прийшла раптово з нізвідки. Викристалізувалась із повітря у просторій залі аеропорту ім. Беніто Хуареса, коли я сидів на лискучій підлозі, глузував з «першокласників», писав про «першокласників» і чекав на свій літак…

По-друге, я хотів розказати про свою велику Мрію.

Я хотів розповісти про всі принади далекої і таємничої Мексики, які днями й ночами не залишали у спокої й надили мене: про долину Анауак, Теночтитлан (чи по-нинішньому Мехіко), величні руїни Теотіуакану, про кошмари Акапулько, про старезний Монте Албан і привілля гір Оахаки, про таємниче Паленке, справжні джунглі, заїдливих москітів, верескливих мавп і гордих майя, про нескінченні перельоти, переїзди, втому і радість, про Ґелаґетсу і мескаль, про Кена, Пітера, Марію та Рейчел, про старого Тома О’Коннела та роззявкуватого Стівена де Трейєра, словом, про все, що ви тут прочитали.

Але це моя і тільки моя Мрія. Тому я не закликаю вас кидати все і чимдуж мчати в Мексику, дряпатись на скелі, штурмувати джунглі. Там, де я знаходив втіху та поринав у екстаз, хтось, можливо, позіхатиме від нудьги.

У кожного своя Мексика…

Тому й написав цю книгу.

Я хочу, щоб кожен, хто прочитає її, на якусь мить повернувся в дитинство чи юність і згадав свої дитячі — глевкі, наївні, простакуваті — мріяння. Я хочу, щоб, прочитавши Хроніки, ви не загубили свою Мексику…

І, по-третє…

Колись, тільки-но вступивши до університету, нас, сопливо-зелених первачків, зібрали в актовій залі привітати зі вступом. Зі сцени від представників деканату посипались стандартні вітання:

— Ви зробили правильний вибір, це найкращий університет на цілу галактику, бла-бла-бла…

Потім нам закрутили самодіяльний концерт і влаштували показове нагородження активістів та найбільш розумних на факультеті. Без сумніву, нагородження мало стратегічну мету показати молодим салабонам, до чого слід прагнути в цьому житті, розбудити в них бойовий дух і потяг до звитяжних звершень (на ниві науки, зрозуміло).

Пригадую, був там один хлопчина, третьокурсник, якого нагороджували почесною грамотою за третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з нарисної геометрії. Я дивився на нього із заздрістю. З чорною, як лице негра, і кипучою як деревна смола заздрістю. Якби ви знали, як мені хотілось бути на його місці, чути, як оголошують моє ім’я, повільно підійматися з крісла, йти до подіуму, стояти на сцені і ловити на собі захопливі чи навіть заздрісні погляди… Але для цього потрібно було щонайменше вибороти призове третє місце на Всеукраїнській студентській олімпіаді. І перше, що я подумав тоді, кусаючи губи і дивлячись, як тому хлопові вручають простеньку грамоту: «Я ніколи таким не буду. Я не зможу так. Це ж Всеукраїнська олімпіада!»

Пройшло п’ять років. Я «випускався» з того університету, приволікши за час навчання стільки перших і других місць із всеукраїнських і міжнародних олімпіад з математики, фізики, основ конструювання, деталей машин, комп’ютерного моделювання, скільки ще ніхто не притягав до мене. За цим стояла колосальна робота, недоспані ночі, тонни спалених нервів. Але я зробив те, що хотів.