Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
З Волощиною, мовить Унковский, стало повне замиреннє. Пять татарських значних людей, що приїхали з гетьманом з молдавського походу, виправлено до Криму, “щоб на будуче Волоської землі нічим не кривдили” 6) — очевидно з повідомленнєм, що Запорозьке військо прийшло з господарем до повного порозуміння.
В сій справі 13 (23) жовтня приїхали до Чигрина посли господаря: митрополит сучавський і спатарь (мечник) Чеголя, щоб умовитися в справі шлюбу гетьманича Тимофія з Лупулівною. На обід, як приймав їх гетьман, були закликані польські шляхтичі, які поприїздили в ріжних справах, і Акундинов псевдо-Шуйский. В переговорах стало на тім, що весіллє буде третьої неділі по Різдві, в котрімсь пограничнім місті: або в Ямполі або в Могилеві. Про посаг не було умови: що дасть господар на весіллю за донькою, так і буде. З тим 18 (28) послів відпущено 7).
Дещо додає до сього Арсеній. Він записує, що того дня як він поїхав з Яс — могло то бути 24 або 25 жовтня н. с., приїхав до воєводи Василя турецький посол. Докладно довідатися, з чим він приїхав, Арсенієві не вдалось, а так казали, що приїхав він потішити воєводу в його смутку (з приводу поруйнування країни), сказати, щоб доньки за Хмельниченка він не давав, і що візир без відома султана дав був ханові наказ воювати Молдаву - за се султан його і з візирства зсадив. Воєвода Василь повідомив про се Б. Хмельницького і побоюючися якого небудь лиха від Турків просив його прислати 300 козаків для охорони. Гетьман післав йому тих 300, а весілля призначено на Різдво; приїздив до гетьмана для сих і инших тайних актів митрополит сучавський Варлаам (693).
Від Ракоція — у відповідь на посольство гетьмана з-над Прута, висланий був 30 жовтня Ладислав Уйлакі; він їхав разом з гетьманським послом і людьми Тугай-бея. Заховалась дана йому інструкція 8). Йому доручалось запевнити гетьмана в добрих відносинах і настроях Ракоція, його вдоволеннє з закінчення молдавського інціденту, що до Семигороду. Ракоцій висловив надію, що Лупул, звязаний союзом з Хмельницьким, і Семигородові буде кращим сусідом ніж досі. На запитаннє, руба поставлене послом Хмельницького: чи на випадок нової війни з Польщею він може рахувати на активний виступ Ракоція (що в попередній компанії не оправдав надій, покладених на нього козаками), посол мав дати зрозуміти, що Ракоцієві не так легко виступити активно, маючи наоколо себе стільки неприязних або непевних сусідів, і що гетьман мусів би наперед забезпечити йому добрі відносини з ханом і що-найменше - приязну невтральність Туреччини, як то він уже перед тим переказував через Маріясі. На висловлене гетьманом побажаннє, щоб його син міг жити на дворі Ракоція (може з огляду на бажаннє його нареченого тестя що до бльшої оглади майбутнього зятя), посол мав висловити повну готовність Ракоція його прийняти, і навзаєм нагадати уже раніше дану гетьманом обіцянку — прислати Ракоціеві сотню добрих козаків, з двома офіцерами — старшим і молодшим. Коли б спитали про платню, посол мав би сказати, що вони будуть діставати по 4, півпята, найбільше 5 угорських золотих — відповідно їх службі, старший офіцер у-двоє, молодший — в півтора рази рази против сього. Було б добре, коли б посол міг привести їх з собою — порадившися з гетьманом, яку для того дорогу собі вибрати.
Хмельницький, як ми вище бачили, похвалявся Унковскому, що він з господарем помирився “хоть и на вЂкъ 9). Але в дійсности Лупул був зовсім не миролюбно настроєний. В Варшаві оповідали, в жовтні й листопаді, що він горить бажаннєм відомстити ся козакам і Татарам, збирає військо, просить свого зятя Радивила найняти йому як більше вояків, і домагається від короля, щоб Хмельницького укарано за його напад на Молдавію 10). Конкретніше про се інформує згаданий уже лист Потоцкого до короля з 22 жовтня 11). Він оповідає тут, що одержав був від Лупула листа, де той скаржився на інтриґи, що ведуться против нього на царгородськім дворі, і просив позволити йому найняти в землях Польської корони за свої гроші три тисячі вояків 12). Потоцкий посилав свого конфідента Яскульського до нього, щоб довідатись докладніше, про що Лупул, видимо, не хотів дуже виразно писати в листі. Лупул дійсно доволі щиро з'ясував своє становище і свої настрої. З його слів, виходило, що він безвихідно вагався між старою політикою союзу з Польщею і страхом перед пімстою Хмельницького. З другого боку - не міг оцінити також, наскільки союз з Хмельницьким може йому помогти або ні на султанськім дворі, де йому приходилось відбудовувати своє становище, сильно захитане молдавською кампанією. Він уважав, що сю біду в значній мірі накликали на нього сусіди-товариші, турецькі васалі: господар мунтянський і князь Ракоцій. З Хмельницьким він замирився й пристав на всі його умови не маючи виходу: над шиєю його меч висів, від котрого неможна було ухоронитись. Дуже рад би визволитись від обіцяного шлюбу з гетьманичом — коли б король поміг йому в тім. Напр. якби він наказав Хмельницькому залишити сей плян, мотивуючи тим, що таке посвояченнє поставило б його, Хмельницького в підозрілім світлі. Взагалі Лупул запевняв, що поскільки б він мав підтримку короля, постільки б вірно тримався лінії польської політики; коли ж такої підтримки не буде, прийдеться лявірувати супроти Хмельницького. В кождім разі, для скріплення своїх звязків з Польщею, просив надати йому польське горожанство ("індіґенат"), і Потоцкий дуже за сим просив, як ми бачили (може й автором сього пляну був).
Сю офіціяльну реляцію Потоцкого доповнює кількома штрихами не раз цитований уже вище камінецький ректор, в листі писанім в тих же днях (20 жовтня). Він пише, що Потоцкий висилаючи Яскульского 9 жовтня, додав йому пішу роту, з 100 чоловіка, щоб приставити Лупулівну до Камінця, і тим способом запобігти її шлюбові з Тимошем 13). Треба сказати, що син гетьмана Потоцкого, Петро, староста камінецький, в польських кругах теж уважався претендентом на руку Лупулівни (так само і польний гетман Каліновский), і тим пояснювалося таке незвичайне заінтересованнє коронного гетьмана її заручинами. Але Лупул, очевидно, не відважився на такий різкий крок, що до решти зіпсував би його відносини з Хмельницьким.
На султанськім дворі плян посвоячення нового васаля Отоманської Порти з її старим підданцем Лупулом був також предметом глибоких політичних міркувань, керманичі турецької політики ніяк не могли знайти відповідного становища. Про се довідуємося з реляцій австрійських аґентів австрійські двірські круги дуже журили ся тоді тяжким становищем Польщі, і з огляду на балканську політику їх також дуже займало питаннє, які зміни в політичній ситуації може за собою привести перехід України в систему васальств Порти. З сього становища утвореннє династичного звязку між новою українською династією і володарем волоським, можливість династичних претенсій України на Волощину і т. д. дійсно відкривало не маловажні перспективи, і тим пояснюєть ся такий незвичайний інтерес до долі Лупулівни. В звязку з тим довідуємося і про ріжні зміни в настроях Порти до нашого українського двору та їх мотиви.
19 падолиста пише цісарьский посол в Царгороді, що Порта ніяк не хоче згодитися на шлюб Лупулівни з гетьманичом, але боїться, що коли буде робити в сім труднощі, се викличе невдоволеннє козаків. Лупул оправдується, що мусів обіцяти руку доньки в безвихіднім становищі. Порта радо б відставила б його, але очевидно, не знає, яке вражіннє се зробить на васалів-союзників: гетьмана і хана — які там відносини уставилися після молдавської кампанії 14).
Три тижні пізніше доносить він, що досі Порта не згоджувала ся на шлюб Лупулівни з гетьманичом, але кінець кінцем, щоб не знеохотити тим козаків і хана дала на се згоду; се скріпило й становище Лупула, а то вже на його місце був готов инший воєвода. Порта одначе не вдоволена з сих перспектив: боїться, що козаки за поміччю Татар заберуть Волощину, і жалкує, що рік тому не розпорядилася долею Лупулівни инакше.
