Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
Гетьман з старшиною відповіли на сі знаки султанської ласки новою серією грамот — їх постарали ся слідом виловити польські аґенти, і в лютім 1651 р. польський уряд — що мав в повних копіях, а що в султанських витягах, переслав московському урядові, щоб відвести його від яких небудь звязків з козаками. Привезено їх з Царгороду до Польщі 20 січня 1651 р. Дата листу до яничарського аґи, одержаного в повнім тексті: 1 грудня 1650 в Чигрині. В сім листі гетьман дякує за ласку показану його послам султаном 10) — він про се об'явив всьому війську, і тепер просить дальшого заступництва перед султаном, щоб він далі тримав козаків у своїй ласці, і написав ханові, аби підтримував брацтво з ними, згідно з заприсяженим союзом, против кождого неприятеля. Тепер таким неприятелем Ляхи, вічно зрадливі, котрим козаки ніколи не вірять, і тепер тільки чекають останніх відомостей з сойму, щоб просити у султана і хана помочи для війни з ними. Через те гетьман і військо не посилають в тій хвилі своїх послів: вишлють як тільки отримають цілком певні відомості про ухвали сойму, що тепер відбувається. На випадок же несподіваного нападу просять, щоб Ромадан-бей був готов на поміч. Просять також щоб султан написав господареві волоському, заохотив його непохитно тримати приязнь з козаками, а не сприяв Ляхам, як раніш того. З свого боку гетьман і військо виправили своїх послів до Москви 11), забезпечуючи, щоб на володіння султана не було нападів “ні морем ні полем”, — коли б хто найменшу шкоду їм зробив, козаки таких будуть громити як неприятелів. Порта вповні може покладати ся на них: їх слово вірне і незмінне, коли б хто що небудь на них говорив противне, нехай султан тому не вірить. Натомісць переказаному устно через Османа нехай вірять як гетьманові самому 12).
Таких листів “подібних і пространних”, за відомостями польських аґентів, гетьман вислав тоді ще чотири на ріжні адреси, але їх не вдалося дістати в повнім тексті, тільки зміст, що зводив ся до таких пунктів:
Подяка за ласкаве прийняттє козацкого посла, що був післаний 13) від гетьмана з заявою підданства - “що він піддався цісареві турецькому і иншого пана над собою не знає: держить закон Магометів, а не грецький — так казав йому при смерти батько, щоб він Магометів закон мав і держав”.
Пильне проханнє, щоб візир вислав на весну військо на Поляків, і щоб Татарам теж наказано помогти козакам і їх не покидати, а молдавському воєводі — щоб він не тримався Поляків, а служив Туреччині і з Хмельницьким тримав приязнь.
Гетьман буде воювати Поляків до повної перемоги; коли б прийшло до замирення, він однаково їм вірити не буде; як тільки довідається про їх рішення, зараз пришле своїх послів — має скрізь своїх шпигів.
Розіслав свої грамоти “на Русь”, щоб на землі піддані турецькому цареві не було ніяких нападів. Всім приятелям Туреччини він буде приятелем, і навзаєм.
Просить нагородити посла Османа-аґу за його труди.
“І як сі грамоти були післані й прийняті, зараз післано десять чоловіка з грамотами до беїв і башів, аби готові були на війну” 14).
Що до близчих відносин гетьмана до Порти подає інтересні відомости (розуміється не годиться брати їх без критики) цісарський посол до султана барон Шмідт, котрому цісар доручив, в інтересах Польщі, розвідатися про сі відносини, і коли можливо — вплинути на султана, щоб він стримав гетьмана від плянів війни з Польщею 15). В результаті ґрунтовних розслідів доносив він такі ретроспективні відомости (на початку березня 1651 р.).
Козаки хотіли бути тільки вільними від данини, а в усім иншім обовязувалися до послушности і службі Порті як її васалі. Турки з початку дивилися з страхом на сі нові вибухи козацької сили, а потім пішли на те щоб не тільки забезпечити свої границі з Польщею і Чорне море від нападів, але й при добрій нагоді за поміччю козаків навіть розширити свою державу 16).
Тепер з козаками стало на тім, що цісар турецький проголосив гетьмана Хмельницького князем, з повною свободою від дани, з ріжними привілєґіями і наданнями, але з обовязком посилати своє військо, куди султан схоче, і держати Чорне море безпечним і чистим від усяких нападів. Для заховання заключеного договору з боку козаків мав бути присланий до Порти великий посол, і дано обіцянку, що його будуть тут шанувати і трактувати рівно з иншини християнськими — навіть королівськими послами. І для сього вислано 3 березня до Хмельницького Турка іменем “Отман-чіяґ” з роскішним кафтаном, а иншого визначного аґу з шаблею і кафтаном до татарського хана, з наказом помагати козакам проти Польщі.
Тут, видко, йде мова про те турецьке посольство що привезло гетьманові звісну грамоту — вона заховалася в пишнім ориґіналі в королівськім архиві — захоплена з иншою гетьманською кореспонденцією мабуть під Берестечком 17). Вона має дату “перших днів місяця ребіу-ль-евель 1061 р. гіджри.” — що відповідає останнім дням лютого і першим дням березня 1651 р., а посол, що її мав завезти, в її тексті зветься Осман-чауш як у реляції Шмідта. З грамоти довідуємо ся, що сей Осман товаришив послові Хмельницького і привіз від нього листа “що носить знак щирости”. Султан, в виразах пишних і гіперболічних, повідомляв “славу князів народу християнського вибраного поміж великими в нації Месієвій, гетьмана козацького Богдана Хмельницького, котрого кінець нехай буде щасливий”, — що він приймає його субмісію, готов трактувати його як инших королів християнських і нести йому поміч в усіх потребах. “Ваші слова повні покори і приязни і все написане вами про ваше військо і ваших неприятелів було обняте нашою мудрістю, що обіймав весь світ”, — читаємо тут. “Моя мудрість зрозуміла, що ви серцем і душею привязались до моєї великої імперії — що істнуватиме вічно — і що в своїй покорі і послушности тверді й постійні. Згаданий Осман чауш оповів усе що ви йому доручили. Отже від нашого славного боку вислано імператорський наказ до кримського Іслам-герая хана, аби він мав очі й уха завсіди відкриті від сторони Польщі — коли котрийсь з ваших безпечних країв, або їх приналежностей, був би в небезпеці якоїсь шкоди, аби він міг її відвернути своїм татарським військом, що летить швидко як вітер і жене ворога перед себе: аби він ужив свою силу і свою охоту щоб його покарати”. На знак своєї ласки і щедрости султан посилає при своїм листі парадну одіж і шубу соболину, котру доручає гетьманові прийняти й носити. А про всі свої справи і потреби в відносинах до сусідів наказує переказати через певних і шановних людей що мають бути послами при дворі султана що рівняється з небом. “Докладніший трактат, в пунктах і умовах, такий як иншим християнським королям давався від моєї могутньої імперії, буде вам виставлений. Ви ж старайтеся бути гідними наших ласк господарських і шановно визначатися між рівними вам” 18).
Конкретний зміст, скільки можна його вилущити з сеї хмари орієнтальної красномовности, як бачимо, відповідає відомостям Шмідта, і разом вони кидають світло на українсько-турецькі відносини, як вони укладалися в другий половині 1650 року.
Разом з отсим султанським листом ребіу-ль-евеля писали гетьманові окремо ріжні достойники: великий візир Медек-Ахмед і звісний уже нам Бекташ-аґа; вони висловляли втіху з приводу тісного союзу з козаками султана; радили йому ніяк не спускатися на польські запевнення, і про всі свої потреби писати до Царгороду; воєводі молдавському за його неприязнь до гетьмана післано сувору нагану, і т. д. 19).
В тій же реляції Шмідт згадує, що патріярх Партеній (Partemio, як він його називає) показував йому писаннє Хмельницького, з котрого виходить, що гетьман хоче покористуватися турецькою помічю тільки для скріплення свого становища проти Польщі (розуміти — не проти православних!). Відповідь Партенія на сей лист до нас дійшла між актами королівської канцелярії — мабуть теж попала до польських рук під Берестечком — разом з його ж листами до митрополита Косова, до писаря Виговського і до митрополита коринтського, що пробував при гетьмані. Листи мають ріжні дати з місяця лютого 1651 р. — були вислані, очевидно, з козацькими послами, що їхали до гетьмана разом з Осман-чаушем: віз їх якийсь патріярший післанець, котрому патріярх просив зложити на руки що можна — на потребу царгородської церкви. Патріярх посилав благословенство своє гетьманові, його синові Тимофієві і всьому військові. Обсипав їх похвалами за боротьбу за православну віру, бажав успіху в довершенню визволення від тяжкої неволі і висловляв радість з приводу того, що завдяки козацькому посольству: “Антона Ждановича, Павла Івановича і товмача Павла” він має змогу безпосереднє звязати ся з гетьманом 20).
