Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Д’бр’дн, п’не д’в’рде, — проквакала істота, обпершись на совок.
— Е-е-е… привіт…
— Г’вр’к.
— Що? А… Дякую, на все добре.
Вільям поквапився далі. Перетнувши вулицю, він заглибився у ще одну алею. Він не знав, скільки горгулій за ним спостерігають, але покладався на те, що їм потрібно чимало часу на перехід вулиці.
Звідки гоблін знав його ім’я? Навряд чи вони перетиналися на якій-небудь вечірці, та й по роботі теж. До того ж, гобліни працювали тільки…
…на Гаррі Короля.
Що ж: недарма казали, що Король Золотої Річки ніколи не забуває про боржників.
Вільям, пригнувшись, проскочив кілька кварталів, по можливості вибираючи шлях через залюднені алеї, кручені провулки та галасливі двори. Він був певен, що звичайний нишпорка ні за що не втримав би його слід. Але все питання було в тому, чи за ним ішов саме звичайний нишпорка. Так полюбляв називати себе пан Ваймз — але ж і Гаррі Король волів називати себе необробленим діамантом. Вільям підозрював, що світ всіяно рештками тих, хто повірив цим двом на слово.
Він сповільнив ходу, звернув у якусь підворітню зі сходами вгору, і став чекати.
Ти з глузду з’їхав, повідомив внутрішній редактор. Тебе намагалися вбити. Ти приховуєш інформацію від Варти. Ти зв’язався з підозрілими особами. Ти збираєшся зробити дещо таке, що остаточно дістане Ваймза, навіть якщо він знаходитиметься у свинцевому сейфі на іншому краї всесвіту. І все чому?
Бо це гарячить мені кров, подумав Вільям. І ще тому, що я не дозволю себе використовувати. Нікому.
В кінці алеї почувся якийсь звук — такий тихий, що почути його міг лише той, хто цього очікував. Звук був такий, ніби хтось до чогось принюхується.
Визирнувши, Вільям помітив чотириногу постать, що неспішно бігла алеєю, опустивши морду до землі.
Вільям старанно прикинув відстань. Вдатись до символічного проголошення своєї незалежності — це було одне. Вчинити замах на члена Варти — зовсім інше.
Він пожбурив тонкостінну фляжку вгору, так, щоб вона впала за двадцять футів перед перевертнем. І негайно перестрибнув через стіну поруч. Він звалився на дах чиєїсь вбиральні саме в ту мить, коли загорнута в шкарпетку фляжка розбилася з не дуже гучним «бах!».
Почувся вереск болю, а потім — швидке дріботіння лап.
Вільям перестрибнув на іншу стіну, на мить визирнув і спустився на іншу алею. Після чого побіг.
З п’ять хвилин перебігання від рогу до рогу та з підворітні до підворітні він опинився поблизу стаєнь. У загальній метушні ніхто не звернув на нього жодної уваги. Він виглядав просто черговим відвідувачем.
У стійлі, де міг бути (чи не бути) пан Кость, стояв кінь. Він косо глипнув на Вільяма згори вниз.
— Не обер-ртайтеся, пане газетяр, — почув Вільям з-за спини.
Він спробував пригадати, що ж там було в нього за спиною. Ага… Підйомник для сіна. І гігантські мішки з соломою. Повно місця, щоб міг сховатися хто завгодно.
— Гаразд, — сказав він.
— Собака гавкає, а кар-раван іде, — повідомив Кость. — Ти здурів, чи що?
— Але я на правильному шляху, — сказав Вільям. — Гадаю, я…
— Ти певен, що за тобою не було «хвоста»?
— За мною слідкував капрал Гноббс, — сказав Вільям. — Але я його позбувся.
— Ха! Щоб «позбутися» Гноббі, досить пр-росто зайти за р-р-ріг!
— О ні, він молодець. Але ж і я знав, що Ваймз може відправити саме його, — самовдоволено сказав Вільям.
— Гноббса?
— Так. Звичайно… в личині перевертня.
Ну, ось: він це сказав. Що ж — сьогодні мав бути день розкриття таємниць.
— В личині перевертня, — рівно повторив Кость.
— Так. Я був би дуже вдячний, якби ви нікому не розповідали…
— Капрала Гноббса, — сказав Кость тим самим невиразним тоном.
— Так. Розумієте, Ваймз просив мене не…
— Ваймз сказав, що Гноббі Гноббс — перевертень?!
— Ну… не зовсім. Я здогадався сам, а Ваймз наказав мені нікому про це не казати.
— Про те, що Гноббс — перевертень?
— Так.
— Капрал Гноббс не є перевертнем, др-руже. Жодним чином, за жодних обставин і у жодному стані. Інша справа — чи є він людиною. Але він ніяким боком не лінкро… лінкор… лікантр… не чор-р-ртів перевертень, ось що!
— А кому ж тоді я кинув під носа хімічну бомбу? — тріумфально вигукнув Вільям.
Запала тиша. Потім почулося тихе дзюрчання.
— Пане Кость? — сказав Вільям.
— Яку саме бомбу? — спитав голос. Він лунав досить напружено.
— Гадаю, головну роль там відігравала скалатинова олія.
— Просто під носа перевертневі?
— Приблизно.
— Пан Ваймз озвіріє так, що жодному пер-ревертню й не снилося, — повільно промовив голос Костя. — Як Бібліотекар з Академії, коли його назвати мавпою {26}. Панові Ваймзові доведеться винайти нові ексклюзивні форми люті, щоб випробувати їх усі на тобі…
— Тоді мені варто якнайшвидше знайти Правителевого собаку, — сказав Вільям. Він видобув чекову книжку. — Я пропоную вам чек на п’ятдесят доларів. Це все, що в мене є.
— Що таке «чек»?
— Щось на кшталт боргової розписки, тільки її приймає банк.
— Просто чудово, — сказав Кость. — Багато ж мені буде з цього користі, якщо тебе посадять.
— Просто зараз, пане Костю, містом вештаються двоє досить мерзенних типів, і схоже на те, що вони по всьому місту полюють на тер’єрів…
— На всіх? — спитав Кость. — На всіх-всіх тер’єрів?
— Так, і оскільки я не думаю, що…
— На чистопорідних тер’єрів, чи пр-росто на будь-кого, хто хоч трохи схожий на тер’єра?
— Навряд чи вони перевіряють родослівні. А що ви маєте на увазі, говорячи про «будь-кого, хто схожий на тер’єра»?
Кость знову замовк.
Вільям сказав:
— П’ятдесят доларів, пане Костю.
Врешті-решт мішки з соломою сказали:
— Добр-ре. Сьогодні вночі. На Мосту Батона. Ти будеш один. Е-е-е… Мене не буде, але там буде… посер-редник.
— На кого мені виписувати чек? — спитав Вільям.
Відповіді не було. Він трохи почекав, після чого дозволив собі переміститися так, щоб бачити територію за мішками. З мішків чулося шарудіння. Мабуть, щурі, подумав він: людина у жоден із цих мішків не помістилася б.
Кость був той іще клієнт.
За деякий час після того, як Вільям пішов, непомітно роззираючись на всі боки, якийсь служник стаєнь підкотив до мішків візка і почав вантажити мішки на нього.
Один з мішків сказав:
— Поклади мене, шановний.
Служник випустив мішка з рук, після чого обережно його відкрив.
Звідти, обтрушуючись від соломи, вибрався невеликий тер’єроподібний пес.
Пан Гобсон ніколи не прагнув бачити на своїх стайнях робітників з аналітичним складом розуму. За 50 пенсів на день (плюс крадений овес) він їх і не мав.
Служник подивився на пса круглими очима.
— Це ти сказав? — спитав він.
— Звісно, ні, — відповів пес. — Собаки не розмовляють. Ти що, зовсім ідіот? З тебе знущаються. Маю для дурника дір-рку від бублика!
— Тобто оті, як його, черевомовці? Як я бачив у концерті?
— Молоток. Так і думай.
Служник роззирнувся довкола.
— Це твої жарти, Томе?
— Точно, це я, Том, — сказав пес. — Я цей тр-рюк вичитав в одній книзі. І тепер говорю замість цього маленького німого песика.
— Ти шо, навчився читати й нічо мені не сказав?
— Там були картинки, — швидко сказав пес. — Як тримати язика, і зуби, і все таке. Стр-рашенно легко навчитися. А тепер хороший песик піде у своїх справах…
Собака обережно позадкував до дверей.
— Пр-ридурки, — здавалось, промимрив він. — Має зайвий палець на руці — і вже думає, що воно вінець твор-ріння!
І зник.
— Як це працюватиме? — спитала Сахариса, намагаючись виглядати глибокодумною. Значно краще було сконцентруватися на чомусь розумному, ніж знов і знов думати про можливе повернення тих двох дивних людей.
