Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Повільно, — пробурмотів Вернигора, порпаючись у верстаті. — Отто, ти розумієш, що нам тепер доведеться значно довше друкувати кожну шпальту?
— Ви хотіф колір, ви маєте колір, — роздратовано відповів Отто. — Ви не казали, що хочете швидкість.
Сахариса подивилась на експериментальний іконограф. Зараз у кольорі робилася більшість знімків. Чорно-білим працювали тільки найдешевші бісики (хоча Отто й наполягав, що чорно-білі знімки є «мистецтфом самі по собі»). Але друкувати в кольорі…
На краю іконографа сиділи четверо бісиків. Вони пускали по колу крихітну самокрутку і з цікавістю спостерігали за роботою верстата. Троє з них носили кольорові окуляри — червоні, сині та жовті.
— А зелених немає, — вголос сказала Сахариса. — Тобто… Якщо якийсь предмет зеленого кольору — правильно? — Гутрі бачить синє і зафарбовує цю частину платівки синім (один з бісиків помахав їй рукою), а Антон бачить жовте, і фарбує відповідно, а коли це все проходить через верстат…
— …дуже, дуже повільно, — бурмотів Вернигора. — Швидше було б просто обійти місто і переповісти новини в кожному домі…
Сахариса подивилась на пробні шпальти з матеріалом про нещодавню пожежу. Пожежа виглядала як справжня: і червоно-жовтогаряче полум’я, і шматочок блакитного неба, і големи цілком природного цегляного кольору. От тільки тілесні кольори… Власне, поняття «тілесного кольору» в Анк-Морпорку було вкрай широким, і не включало в себе хіба що лазуровий відтінок. Проте на цьому знімку обличчя зівак виглядали так, ніби в місті лютує якась особливо небезпечна пошесть. Наприклад, вирішила Сахариса, «барвиста чума».
— Це тільки початок, — сказав Отто. — Ми будем зробити крашче.
— Краще — можливо, але швидше не вийде ніяк, — сказав Вернигора. — Найбільше, ми можемо випускати дві сотні примірників на годину. Може, дві з половиною сотні, але тоді до кінця робочого дня дехто не дорахується пальців. Вибачайте, але ми на межі можливого. Якби ми мали хоча б день для переоснащення…
— Тоді надрукуйте кілька сотень, а решту випускайте в чорно-білому варіанті, — сказала Сахариса, зітхнувши. — Принаймні, це приверне увагу.
— Як тільки «Сенсації» побачити ці випуски, вони здогадайт, як це зроблено, — сказав Отто.
— Що ж, тоді ми хоча б підемо на дно під кольорами власного прапора, — сказала Сахариса.
Раптом вона струснула головою: зі стелі зненацька просипався пил.
— Чуєте? — спитав Боддоні. — Підлога труситься, чуєте? Вони знову запустили свій великий верстат.
— Вони копають під нас з усіх боків, — сказала Сахариса. — А ми ж усі так тяжко працювали. Це так нечесно.
— Дивно, що це так сильно передається на підлогу, — сказав Вернигора. — Схоже, тут ніде немає жодного надійного фундаменту.
— То під нас копають, еге ж? — сказав Боддоні.
На цих його словах кілька гномів підняли голови. Боддоні щось сказав гномською. Вернигора щось заперечив у відповідь. До дискусії приєднались ще кілька гномів.
— Перепрошую? — ядуче сказала Сахариса.
— Хлопці думають… е-е-е… чи не зайти до «Сенсацій» у гості, — пояснив Вернигора.
— Я колись намагалась, — сказала Сахариса. — Але троль на вході виявився вкрай неввічливим.
— Гноми, гм, ведуть перемовини по-своєму, — сказав Вернигора.
Сахариса зауважила якийсь рух. Боддоні витягнув з-під лави свою сокиру. Це була традиційна гномова сокира. На її обушку містився гострий дзьоб для взяття взірців мінералів, а інший бік являв собою бойове лезо — адже народи, що володіють землями з цінним мінералами в надрах, часом дуже важко піддаються словесному впливові.
— Ви ж не збираєтесь ні на кого нападати?! — шоковано спитала Сахариса.
— Як дехто каже, для того, щоб здобути справді цікавий матеріал, треба копати й копати, — сказав Боддоні. — Ми просто прогуляємось.
— У льосі? — здивувалась Сахариса, коли вони рушили до ляди в підлозі.
— Еге ж, невелика прогулянка в сутінках, — відповів Боддоні.
Вернигора зітхнув.
— Решті доведеться продовжити роботу над випуском, — сказав він.
По хвилі під їхніми ногами пролунало кілька ударів сокир, після чого хтось дуже голосно вилаявся по-гномськи.
— Я мушу подивитися, що там, — сказала Сахариса, не в змозі більше опиратись цікавості.
Коли вона спустилась у льох, цегляну кладку, що раніше затуляла старовинний отвір, було вже розламано. Оскільки камінь, з якого складався Анк-Морпорк, знову й знову використовувався все новими поколіннями, ніхто не бачив сенсу в замішуванні надійного розчину — принаймні, щоб закрити непотрібний прохід. Вважалось, що за цемент цілком нормально правитиме і суміш води, піску, грязюки та слини. Правила ж завжди, врешті-решт.
Гноми вдивлялися в темряву отвору. На шоломі в кожного стирчала свічка.
— По-моєму, твій хлопець казав, що вулиці засипано, — сказав Боддоні.
— Він не мій хлопець, — спокійно сказала Сахариса. — А що там?
Один із гномів проліз у отвір, тримаючи ліхтар.
— Щось схоже на тунелі, — сказав він.
— Старі хідники, — сказала Сахариса. — Гадаю, тут скрізь таке. Після великих повеней проїжджу частину огороджували дошками й засипали землею, але хідники обабіч лишали, бо цього вимагали городяни, які ще не встигли надбудувати свої будинки.
— Що? — здивувався Боддоні. — Тобто проїжджа частина була вища за тротуар?
— Саме так, — відповіла Сахариса, пролізаючи слідом за ним у отвір.
— А що траплялося, коли, наприклад, кінь с… мочився на вулиці?
— Уявлення не маю, — форкнула Сахариса.
— Гаразд, а як же люди переходили вулицю?!
— По драбинах.
— Панночко, ви знущаєтесь!
— Ні, вони справді користались драбинами. Іноді — підземними переходами. Це ж було ненадовго. А потім простіше було поставити на старі хідники кам’яні опори, й настелити згори новий хідник. Так і з’явились оці «тунелі».
— Тут щурі, — повідомив Сонні, що пройшов дещо вперед.
— Прокляття! — вигукнув Боддоні. — Хто-небудь прихопив виделки? Жартую, панночко. Ну, що тут у нас?..
Він вперіщив сокирою по дошках, і ті розлетілись на тріски.
— Дехто волів обходитись без драбин, — констатував він, зазираючи в новоутворену дірку.
— Під усією вулицею — пусто? — здивувалася Сахариса.
— Схоже на те. Мабуть, той, хто це викопав, мав алергію на коней.
— А… ви… не заблукаєте?
— Я гном. І ми під землею. Гном. Під землею. Хочете повторити запитання?
— Ви ж не збираєтесь пробити тунель аж до редакції «Сенсацій»? — спитала Сахариса.
— Хто, ми?
— Тобто збираєтесь?
— Як можна!
— Але саме це ви й намірілись зробити?
— Але ж вторгнення до «Сенсацій» ніяк не покращить становища «Часу», якщо взагалі не зробить нам гірше, чи не так?
— Авжеж, але саме це ви і збираєтесь зробити, чи не так?
Боддоні вишкірився.
— Ну… трошки. Лише, знаєте, щоб роздивитися, що там до чого.
— Добре.
— Що? Ви не проти?
— Ви ж нікого не вб’єте?
— Панночко, як можна!
Сахарису ця відповідь, здавалося, трохи розчарувала. Все-таки вона так довго поводилась як поважна юна леді — а для певних людей це зазвичай означає, що вони ось-ось вибухнуть.
— Ну, тоді, може, просто змусите їх трохи засмутитись?
— Гадаю, це можна.
Гноми вже скрадалися тунелем по той бік похованої вулиці. У світлі їхніх смолоскипів Сахариса бачила старовинні фасади, закладені цеглою двері, засипані битим каменем віконні отвори.
— Це десь тут, — сказав Боддоні, вказуючи на ледь помітний прямокутник, закладений низькоякісною цеглою.
— Ми що, просто вломимося? — спитала Сахариса.
— Скажемо, що заблукали, — сказав Боддоні.
— Заблукали в підземеллях? Гноми?
— Добре, добре — скажемо, що були п’яні. У цьому нам повірять. Нумо, хлопці…
Старезна кладка посипалась. Вони побачили світло. Чоловік, що сидів за столом, підняв на них погляд і з подивом розкрив рота.
Сахариса дивилась на нього, кліпаючи від пилу.
— Ви?! — сказала вона.
