Правда - Пратчетт Терри Дэвид Джон (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Так, але ти міг вибирати! І в будь-якому разі, аристократія не дозволить одному зі своїх помирати з голоду. В таких випадках завжди знаходиться якась безглуда робота за дуже пристойну платню…
Вона раптом затнулась, часто дихаючи, й відкинула з очей пасмо волосся. Після чого поглянула на нього поглядом пушкара, що вже запалив фітиль, але раптом замислився, чи гармата з ворожого боку не виявиться набагато більшого калібру.
Вільям відкрив рота, спробував заговорити, зупинився і спробував знову. Врешті-решт, трохи хрипко, він промовив:
— До певної міри ти маєш рацію…
— Далі має бути «але». Я знаю, — сказала Сахариса.
Вільям раптом зауважив, що на них дивляться всі друкарі.
— Так, але…
— Ага!
— …але це велике «але», якщо не заперечуєш. Це важливо! Хоча б хтось мусить перейматись… великою правдою. Чого Ветерані, як правило, не робить, так це — великого зла. А ми ж мали володарів, що були геть божевільні — й дуже, дуже жорстокі. Причому не так давно. Ветерані не міг би бути «дуже доброю людиною», але я не далі ніж сьогодні снідав із чоловіком, котрий міг би бути незрівнянно гіршим правителем. І таких, як він — легіон. А те, що відбувається зараз — неправильно. А що до твоїх дурнуватих любителів папужок, то якщо їх цікавлять тільки створіння, котрі кудкудакають в кліточках, то рано чи пізно до влади прийде хтось такий, хто позапхає їм цих папужок у горлянки! Тобі це сподобалося б? Якщо ми не напружимось, то все, що про що вони встигнуть дізнатися — це ідіотські… історії про собак, що розмовляють, та «Ельфи з’їли мою дресировану мишку». Тому не читай мені лекцій про те, що важливо, а що ні, ясно?
Вони втупились одне одному в очі.
— Не смій зі мною так розмовляти.
— Це ти не смій зі мною так розмовляти.
— У нас недостатньо реклами. «Сенсації» забивають площу оголошеннями від найбільших гільдій, — змінила тему Сахариса. — Ось що нам потрібно, а не розповіді про те, скільки важить срібло.
— І що я можу тут зробити?
— Придумати, як залучити побільше реклами!
— Це не моя робота! — вибухнув Вільям.
— Це — те, що потрібно для порятунку твоєї роботи! Ми ставимо лише пропозиції вправити суглоб чи вилікувати біль у попереку, по пенні за рядок!
— І що? Пенні складаються докупи!
— Ти хочеш, щоб нас називали «Газетою про старечий ревматизм»?
— Я перепрошую, то ми робимо номер чи ні? — спитав Вернигора. — Не те щоб нам не подобалось вас слухати, але кольорові малюнки заберуть чимало часу.
Вільям і Сахариса роззирнулися. Вони були в центрі загальної уваги.
— Послухай, я розумію, що це багато для тебе значить, — сказала Сахариса, понижуючи голос. — Але всі ці… політичні питання… це справа Варти, а не наша. Ось і все.
— Слідство застрягло. Це випливає з розмови з Ваймзом.
Сахариса вивчала його скам’яніле обличчя. Перехилившись через стіл, вона раптом погладила його по руці.
— Тоді, можливо, твої зусилля не марні.
— Ха!
— Ну, якщо Ветерані збираються помилувати, то, можливо, це тому, що дехто злякався твоїх дій.
— Ха! І хто це — «дехто»?
— Ну… сам розумієш… ті, хто всім управляють. Вони помічають усе. І, напевно, читають «Час».
Вільям блідо всміхнувся.
— Завтра ми знайдемо когось для роботи з рекламою, — сказав він. — І цей додатковий співробітник нам точно не завадить. Гм… Я збираюсь трохи пройтися. Заодно візьму для тебе ключа.
— Ключа?
— Тобі ж потрібна сукня для балу?
— Ох. Справді. Дякую.
— І не думаю, що ті двоє повернуться, — додав Вільям. — Навряд чи наразі в місті ще якийсь пункт перебуває під таким же надійним наглядом, як цей.
Бо Ваймз хоче дізнатись, хто прийде по наші душі наступним, подумав він. Але вирішив цього не казати.
— Що конкретно ти збираєшся робити? — спитала Сахариса.
— По-перше, зайду до найближчої фармації, — сказав Вільям, — а тоді збираюсь забігти додому по того ключа, а тоді… Хочу побалакати з одним чоловіком про одного собаку.
«Нова фірма» влетіла до порожнього особняка й грюкнула за собою засувом.
Пан Тюльпан зірвав шати непорочності й пожбурив їх на підлогу.
— Я ж казав, мля, що всякі «помізкуємо» ніколи не працюють! — крикнув він.
— Вампір, — процідив пан Шпилька. — Це місто хворе, пане Тюльпане.
— Що він зробив, мля?
— Щось на кшталт нашого знімку, — відповів пан Шпилька. На мить він заплющив очі. Йому боліла голова.
— Ну, я був перевдягнений, — сказав пан Тюльпан.
Пан Шпилька здригнувся. Пана Тюльпана неважко було б упізнати навіть у тому випадку, якби йому вдягли на голову залізне відро (яке, напевне, проіржавіло б за кілька хвилин).
— Не думаю, що це допомогло, — сказав він.
— Ненавиджу, мля, знімки, — прогарчав пан Тюльпан. — Пам’ятаєш Мулдавію? Всі ті оголошення? Аж хворим стаєш, коли бачиш на кожній стінці свою, мля, фізію з підписом «Живим або мертвим!». Ніби вони ніяк не можуть вибрати.
Пан Тюльпан вивудив із кисета те, що вважав першосортним «смуджем», і що насправді було сумішшю цукру з сушеним пташиним лайном.
— Так чи так, ми не могли не вколошкати того пса, — сказав він.
— Немає гарантій, — сказав пан Шпилька. Його знову пересмикнуло. Головний біль став справді сильним.
— Слухай, ми, мля, зробили роботу, — сказав пан Тюльпан. — Я, мля, не пригадую, щоб хтось казав нам про перевертнів та вампірів. Це їхні, мля, проблеми! Кажу тобі: приб’ємо клоуна, хапаєм гроші і вперед до Псведополя чи куди завгодно!
— Пропонуєш забити на контракт?
— Так, раз там є примітка дрібним шрифтом!
— Одначе хтось та впізнає Чарлі. В цьому місті дохляки, схоже, рідко залишаються дохляками.
— Думаю, я в цьому плані міг би, мля, зарадити, — сказав пан Тюльпан.
Пан Шпилька прикусив губу. Він краще за пана Тюльпана знав, що в їхньому бізнесі потрібна певна… репутація. Ніхто не вів ніяких записів — але чутку не зупиниш. А «Нова фірма» часом мала справи з дуже серйозними гравцями, і такі особи зазвичай помічали все…
Але в словах Тюльпана було раціональне зерно. Це місто вже дістало пана Шпильку. Воно просто калічило його чутливу натуру. Коли на кожному кроці зненацька натикаєшся як не на вампіра, то на перевертня — це ненормально. Це не свободи — це вільнощі.
Втім, підтримувати свою репутацію можна по-різному.
— Гадаю, — повільно сказав він, — нам варто піти пояснити дещо нашому шановному законнику.
— Точняк! — зрадів пан Тюльпан. — А тоді я відірву йому голову.
— Для зомбі це не смертельно.
— Прекрасно — нехай подивиться, як я гратиму нею в м’яча!
— А ще один візит ми зробимо до тієї друкарні. Коли споночіє.
Щоб, додав пан Шпилька про себе, не залишати там той знімок. Це була серйозна причина. Причина, яка задовольнила би будь-кого. Але була ще одна причина. Той… вибух темряви перелякав пана Шпильку до глибин його зморшкуватої душі. Він спричинив цілу хвилю спогадів, і ця хвиля накрила пана Шпильку з головою.
Пан Шпилька набув чимало ворогів, але досі це його не хвилювало, позаяк усі вони були мертві. Проте темне світло пронизало найпотаємніші закапелки його мозку, і тепер йому здавалося, що його вороги зовсім не зникли з цього світу. Йому здавалося, що вони все ще тут, і продовжують за ним спостерігати — просто з дуже великої відстані. Причому ця відстань була дуже великою тільки для нього — а для них це було на відстані простягнутої руки.
Він не сказав би цього навіть Тюльпанові, але в спалаху темряви він зрозумів: їм знадобляться геть усі гроші, що вдасться заробити на цій справі — бо настав час зав’язувати.
Пан Шпилька був не надто обізнаний в царині теології. Весь зв’язок між ними обмежувався тим, що Шпилька вряди-годи супроводжував пана Тюльпана до найбагатших храмів та каплиць, та ще одного разу скрутив в’язи первосвященику, котрий намагався розвести на гроші самого Френка Наббса на прізвисько «Довбень». Проте з того, що пан Шпилька все ж таки розумів у справах віри, випливало, що зараз саме час спробувати зрозуміти більше. Можливо, він переслав би жерцям грошей, чи хоча б повернув щось із викраденого. Прокляття, для початку можна було б не їсти яловичину по вівторках, чи як там воно прийнято. Аби тільки припинилось це відчуття, ніби йому відгвинтили задню половину черепа.
