Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗

Навпроти нього йшло двоє людей, схилившись одне до одного і щось шепочучи. Вони звернули з алеї і зникли в тіні дерев. Він подумав з сарказмом: «Ось вони, щасливі закохані! Шепочуться і втікають від людей, як злодії… Оце такі порядки на світі, га? Цікаво, наскільки було б ліпше, аби ним. володів люцифер?.. А якби мене перестрів який-небудь бандит та вбив у цьому глухому закутку?..»

І уявив собі, як воно, мабуть, приємно, коли холодне лезо ножа вганяється в гаряче серце. «На нещастя, тепер заборонено вбивати інших, — зітхнув він. — Можна вбити лише себе — аби тільки одразу і вдало. Що ж!..»

Думка про такий простий спосіб порятунку заспокоїла.

Поступово його опановував якийсь урочистий настрій; йому здалося, що настає момент, коли він повинен дати звіт перед власною совістю, підбити підсумок свого життя. «Якби я був верховним судією, — думав він, — і якби мене спитали, хто більш вартий панни Ізабелли, Охоцький чи Вокульський, я мусив би визнати, що — Охоцький… Він молодший за мене на вісімнадцять років (вісімнадцять років!) і такий гарний… У двадцять вісім років закінчив два факультети (я в ці літа тільки що починав учитись…) і вже має три винаходи (я не маю жодного!). А до цього всього в ньому визріває велика ідея… Літаюча машина — не проста річ, але факт, що він знайшов для неї геніальний і єдино можливий вихідний пункт — вона мусить бути важча за повітря, а не легша, як повітряна куля. Адже все, що літає, починаючи від мухи і кінчаючи велетенським яструбом, — важче за повітря. У нього є правильний вихідний пункт, творчий розум, що він довів хоч би своєю лампою та мікроскопом. То хто ж його знає, чи не пощастить йому збудувати й літаючу машину? А в такому разі в очах людства він стане вищим від Ньютона й Бонапарта разом узятих… І мені з ним змагатися?.. І якщо коли-небудь постане питання, котрий з нас двох повинен поступитися, невже я буду вагатись? Яка ж це мука, сказати собі, що ти мусиш поступитися перед людиною, кінець кінцем такою самою, як і ти, смертною, підпорядкованою хворобам і помилкам, а головне — такою наївною… Адже він ще хлопчак, чого тільки він мені сьогодні не наговорив!..»

Дивний збіг обставин. Коли Вокульський служив у колоніальному магазині, він мріяв про perpetuum mobile — машину, яка сама себе приводила б в рух. А коли він вступив у підготовчу школу і зрозумів, що така машина — абсурд, найулюбленішою і найпотаємиішою його мрією стало — винайти спосіб керування повітряними кулями. Те, що для Вокульського було лише фантастичною тінню, яка блукала хибними шляхами, у Охоцького стало практичною проблемою. «Яка ж бо це гірка доля! — журно думав Вокульський. — Двом людям дані майже однакові прагнення, тільки один народився на вісімнадцять років раніше, а другий пізніше; один народився в злиднях, а другий в достатку; один не міг видряпатись навіть на перший щабель знання, другий переступив через два… Його вже не зметуть політичні бурі, як мене; йому не зашкодить любов, в якій він вбачає лише розвагу, тоді як для мене, що прожив шість років в пустелі, це почуття — рай і порятунок… Навіть більше!

От він і переважає мене на кожній ділянці, хоч я маю ті самі почуття, так само розумію дійсність, а працював, безумовно, більше за нього…»

Вокульський добре знав людей і часто порівнював себе з ними. І де б він не був, завжди почував себе трохи кращим за інших. Чи був він продавцем, який цілі ночі просиджував над книжками, чи студентом., який через злидні йшов до науки, чи солдатом під градом куль, чи засланцем, який у засипаній снігом халупі працював над науковими дослідженнями, — завжди носив він в душі ідею, яка випереджала сучасність на кілька років. А інші жили лише сьогоднішнім днем задля свого шлунка та кишені.

І от аж сьогодні він зустрів чоловіка, вищого за себе, — божевільного, який хоче будувати літаючі машини!.. «Ну, а я хіба не маю сьогодні ідеї, задля якої працюю вже понад рік, здобув багатство, допомагаю людям і змушую їх шанувати мене?» «Так, але любов — почуття особисте, всі зв’язані з ним заслуги — немов риба, підхоплена виром морського циклону. Якби на світі зникла одна жінка, а в мені — пам’ять про неї, чим би я став?.. Звичайним капіталістом, який з нудьги грає в клубі в карти. А тим часом у Охоцького є ідея, котра завжди пориватиме його вперед, якщо тільки він не з’їде з глузду…» «Гаразд, а коли він нічого не досягне і замість зробити літаючу машину потрапить у божевільню?.. А я тим часом зроблю щось реальне; а мікроскоп, якийсь там прилад і навіть електрична лампа, напевне, важать не більше, ніж сотні людей, яким я даю засоби до існування. Відкіля ж у мене оця надхристиянська покірливість?.. Хто, з нас що зробить, — ще невідомо, а поки що я — людина дії, а він — мрійник… Зачекаємо з рік…»

Рік! Вокульський здригнувся. Йому здалося, що в кінці путі, яка називається роком, видно тільки бездонну прірву, котра поглинає все, залишаючись такою ж порожньою… «Отже, порожнеча?.. Порожнеча!..»

Він інстинктивно оглянувся. Був у глибині Лазенківського парку, на глухій алеї, куди не долітав жоден звук. Навіть листя на деревах не шелестіло.

— Котра година? — запитав його раптом хтось хрипким голосом.

— Година?

Вокульський протер очі. Назустріч йому з темряви виринув якийсь обдертус.

— Коли чемно питають, то треба чемно й відповідати, — промовив чоловік і підійшов ближче.

— Убий мене, тоді сам побачиш, — відповів Вокульський.

Голодранець поточився назад. Ліворуч від дороги з’явилося кілька людських тіней.

— Дурні! — вигукнув Вокульський, ідучи вперед. — У мене золотий годинник і кілька сот карбованців грошей… Боронитись я не буду, ну!..

Тіні посунулись між деревами, і хтось півголосом промовив:

— Така сволота зійде, де його й не сіяли…

— Тварюки!.. Боягузи!.. — крикнув Вокульський несамовито. У відповідь йому загупотіли ноги втікачів.

Вокульський схаменувся. «Де ж це я?.. Звичайно, в Лазейках, але де саме?.. Треба йти в другий бік…»

Він кілька разів звертав і вже не знав, куди йде. Серце у нього сильно закалатало, на чолі виступив холодний піт, він перший раз в житті злякався темряви, боявся заблудити.

Кілька хвилин він біг, захекавшись, сам не знаючи куди.

В голові зринали дикі думки. Нарешті ліворуч від себе побачив ограду, а за нею будівлю. «Ага, оранжерея…»

Потім дійшов до якогось містка, передихнув і, спершись на поручні, подумав: «Отже, до чого я дожився?.. Небезпечний суперник… розладнані нерви… Здається, вже сьогодні я міг би дописати останню дію цієї комедії!..»

Проста дорога довела його до ставу, потім до Лазенківського палацу. Через двадцять хвилин він дійшов до Уяздовських Алей і сів на візника, а за чверть години був уже в своїй квартирі.

Побачивши світло й вуличний рух, Вокульський повеселішав, навіть усміхнувся, і прошепотів: «Що мені скочило в голову?.. Якийсь Охоцький… самогубство!.. Які дурниці… Проник же я все-таки в аристократичне товариство, а що буде далі — побачимо…»

Коли він увійшов у кабінет, слуга подав йому листа, писаного на його власному папері рукою пані Мелітон.

— Ця пані приходила сьогодні аж два рази, — сказав вірний слуга. — Раз о п’ятій, другий раз о восьмій…

Розділ дванадцятий

КЛОПОТИ В ЧУЖИХ СПРАВАХ

Вокульський не поспішав відкривати листа пані Мелітон, пригадуючи недавно пережите. Йому здавалось, що в неосвітленій частині кабінету він і досі бачить темну гущавину Лазенківського парку, невиразні силуети обдертусів, які заступили йому дорогу, а пізніше пагорок з колодязем, де Охоцький ділився з ним своїми намірами. Але як тільки він переводив очі на світло, туманні образи зникали. Тоді він бачив лампу з зеленим абажуром, купу паперів, бронзові статуетки на письмовому столі, — і йому часом здавалось, що Охоцький з його літаючими машинами і його власний розпач були тільки сном. «Який він геній? — казав сам собі Вокульський. — Він звичайнісінький мрійник!.. І панна Ізабелла така самісінька жінка, як інші… Вийде за мене — гаразд, а не вийде, то не вмру ж я від цього».