Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

– Як відношуся, дзябл забирай? Добже! – вискалившись, заревів Лащ.

– Я не мав сумніву щодо вашої відповіді. Розвідка нам вкрай потрібна, особливо зараз, коли мусимо до дрібниць знати всі рухи бунтівників. Щоб коли прийде зручний час, одним могутнім ударом покінчити з ними і не ловити Павлюка полем від Буджаку до Волощини. Коли ви зможете вирушити?

– Пся крев! Та хоч би й зараз! – ще гучніше заревів Лащ, виблискуючи очима.

– Добре, пане Лащ. Вирушайте в район Сахнового Мосту. Мені конче потрібно знати всі підходи до Росі і перевози через неї. Збирайте інформацію про чати бунтівників і місцеположення основних сил. Тримайте зв'язок зі мною через гінців кілька разів на день. Надзвичайно буду вдячний за доброго «язика», який би знав, що діється в козацькому таборі. Тільки майте на увазі: у число ваших завдань не входить ув'язуватися в битву з основними силами Павлюка до мого підходу. І взагалі… Пане Самуїл, я маю надію, що ви будете чітко виконувати мої накази?

– У тій мірі, у якій вони не будуть суперечити моєму гонору! – одразу ж набундючився Лащ.

– Вони не суперечитимуть здоровому глузду. Ну що ж, у такому разі ще келих вина, і не смію вас більше затримувати.

Лащ мовчки влив у себе ще один кубок двадцятирічного угорського з кращих погребів польного гетьмана, відкланявся і вийшов. Скоро з-за вікон долинув його голос, який віддавав підлеглим накази, щиро затовчені відбірною лайкою, брязкіт кінської збруї і, нарешті, цокіт копит по камінню бруківки. Кілька хвилин панувала мовчанка.

– Що скажете? – багатозначно поглянув Потоцький на коронного гетьмана.

– Те, що кілька хвилин тому, – забудьте сказане мною.

– Неприємне враження, чи не правда?

– Таке враження, яке може скласти про себе дикий звір. Ми маємо вибір: або використати його звірячі якості, або вбити. Переробити його поза нашою владою.

– Цілком з вами згоден. Ви чули історію про те, як минулого року Лащ прибув до двора його королівської величності зодягненим у плащ, який було пошито з баніцій [68] на його ім'я, даних рішеннями підкоморіїв семи воєводств?

– Я не чув, я був з ним. На той плащ не бракувало матеріалу – двісті тридцять шість присудів баніцій і тридцять сім присудів до позору!

– Неймовірно! І що на це відповів Володислав?

– Розреготався так, що затремтіла стеля. Іноді дивує, як сходить з рук цій людині його нахабність. Я б навіть не здивувався, коли б почув, що пан коронний стражник підписав договір з дияволом.

– Цілком ймовірно. Принаймні князь Ієремія, який, користуючись усіма тими присудами, мав надію підібрати під себе староство Канівське, не зміг нічого вдіяти. А молодий Ієремія Вишневецький вміє домагатися свого, повірте мені на слово!

Шурхіт дощових крапель за вікном посилився, змішуючись з м'якими, але потужними ударами вітру, від якого затремтіло полум'я світильників і тихо задзеленчало скло вітражів. Крізь раму вікна почали проступати великі блискучі краплини, які накопичувалися на високому мармуровому підвіконні і стікали по стіні. Кілька слуг кинулися стирати вологу і підкладати під скло полотнини. Конєцпольський рішуче поставив кубок на столик і піднявся.

– Дякую за вино і теплий прийом, пане Потоцький. Тепер я пересвідчився – коронне військо готове зустріти ворога і має над собою мудрого рейментаря та талановитого стратега. Тож завтра ранком я вирушаю до Бару. Там буду очікувати звісток про вашу перемогу і знищення бунтівників.

Шаркаючи ногами і щільніше кутаючись у кирею, коронний гетьман залишив залу.

– Звісно, очікувати звісток про перемогу за мурами фортеці – не найгірше заняття… – промовив Потоцький, коли кроки коронного гетьмана стихли у глибині коридорів, і саркастично посміхнувся.

– Егей, хлопе, налий ще вина, – недбало кинув він лакею і зручніше вмостився у кріслі.

II

Ранок п'ятнадцятого грудня не відрізнявся від всіх попередніх ранків, які природа дарувала Придніпров'ю на початку зими 1637 року. Дрібний холодний дощ, до якого час від часу домішувався мокрий сніг, засівав землю, котра ніяк не могла дочекатися білої ковдри першого снігу, а тому виглядала сірою і неприкаяною, немов невтішна вдова після сумної звістки. Голі дерева чорними обелісками мліли обабіч шляхів, кутаючись у сиву імлу, відкликались карканням гайвороння зі своїх поріділих крон до переїжджих, які топилися в баговинні серед розбитої дороги.

Позаду залишилися всі приготування, переміщення, обмін військовими «привітаннями» швидконогих запорізьких і закутих у броню польських чат. Обидві армії посіли найбільш вигідні, як здавалося їхнім вождям, позиції для майбутньої битви, важкі обози надлюдськими зусиллями обозної челяді були доставлені до таборів. Час, коли в повітрі ще не з'явився сморід порохового диму, запах крові і ненависті, але вже досить чітко відчувалося передбойове напруження.

Ще тринадцятого грудня передові хоругви польського війська під керівництвом Самуїла Лаща вийшли в район, де дозорці коронного стражника бачили напередодні козацьку кінноту, і з ходу вступили в гарячий бій з невеликим загоном повстанців, котрі стояли в селі Нетребівка. Божевільним наскоком закованого в броню кулака гусарської хоругви Лащ розтрощив козацькі лави, не поминувши заодно вирізати все мирне населення Нетребівки, спалити сільську церкву, побудовану в незапам'ятні часи, і вишикувати на вигоні над селом страшні віхи – два десятки залитих кров'ю паль зі страченими на них полоненими козаками. І ще довго води Росі, над тихим затоном якої стояла мальовнича Нетребівка, червоніли від крові сотень людей. Людей, що у відчаї шукали спасіння в холодній ріці, але знаходили лише смерть у її хвилях від мушкетного вогню драгунів і списів шляхетного лицарства. Сам коронний стражник з блиском у очах і садистською посмішкою на обличчі спостерігав за картиною побиття беззбройних жінок і дітей, старих і немічних селян.

– Скурві хлопи! – сміючись, казав він. – Чому ви так живо реагуєте на свою смерть? Хіба ваші смердючі душі варті, аби їх рятувати?! Вогню, жовніри! Ріжте і паліть кляту схизму, щоб жодний живим не пішов з рук Самуїла Лаща!

Того ж дня загін коронного стражника підійшов до сусіднього від руїн Нетребівки села Дробівка, де з півторатисячним загоном козаків перебував отаман лівобережних лугарів на призвісько Коростель. Налякані чутками про страшну долю мешканців Нетребівки, погано організовані лугарі спішно відступили, чим дали змогу Лащу форсувати Рось і закріпитися табором на досить значному плацдармі за рікою. До ранку в таборі коронного стражника не замовкали радісні крики гусарії, п'яної від меду і першої легкої перемоги. Щоправда, на ранок настрій ясновельможних дещо погіршився – під покровом ночі невідомі відчайдухи відтяли голови чотирьом значним товаришам і повісили їх на кілках у центрі табору. Сумні, з посинілими обличчями і виряченими очима, висіли шляхетні голови, посилаючи останній докір товаришам, які за пиятикою зовсім забули про охорону і будь-яку пильність.

Наступного, чотирнадцятого грудня, у Нетребівку прибув з основними силами Потоцький, який був прикро вражений відсутністю бодай одної вцілілої хати, внаслідок чого йому довелося ночувати у вогкому наметі. Коронне військо почало переправу, і саме цього дощового дня польський табір зупинився поблизу невідомого досі в Польщі селища Кумейки. Стали чотирикутником обліплені цілими купами багна вози, звелися вгору трикутники парусинових наметів, забігали челядинці в пошуках кращого місця для розташування своїх панів та корму для їхніх гарячих іноходців. Здійнялися в небо стрічки димів від багать, що їх палили мокрими дровами. А Потоцький з полковниками, схожі на блискучі скульптури з цілими гронами страусиного пір'я на шоломах, у супроводі почту зі знаменами, штандартами, значками і прапорцями, виїхали на пагорб над табором, щоб оглянути місцевість. Довго оглядав коронний польний гетьман поле майбутньої битви в довжезну далекоглядну трубу, врешті-решт залишившись задоволеним – він обрав кращу з можливих позицій, і пан Станіслав навряд чи так добре зміг би розташувати військо, навіть зі всіма своїми знаннями європейських мов!