Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗

Шимон Окольський – невисокого зросту огрядний шляхтич у темно-червоному оксамитовому одязі, який видавав у своєму господареві священнослужителя, з гладко виголеними щоками, які несли на собі здоровий горілчаний рум'янець, безшумною ходою виступив наперед. З покорою опустив очі долу:

– Я радий внести до своїх записів будь-які з діянь вашої ясновельможності на світлій ниві служіння батьківщині, – єлейним тенором вимовив він.

Потоцький повільно заховав посмішку.

– Так! Саме так, – він перевів погляд на полоненого козака. – Розповідай, лотре, що маєш. І не надумай мателяти! [70]

– А воно б ото знати, що саме вашу милість цікавить?

– Не роби вигляд, паршивий лисе, що ти є дурнішим, аніж створив тебе Господь. Де Павлюк?

Полонений щосили замахав головою:

– Вашесть! Як на духу… Бачив!

– Що?

– Павлюка!

– Де?

– У Черкасах!

– Тьху! – Потоцький спересердя сплюнув і одразу ж витер вуста добутою з рукавиці шовковою хустиною. – Ти ще маєш нахабність сміятися наді мною? Аби тобі після такого сміху кривавими слізьми не заплакати!

– Не приведи Господи, ласкавий пане, як би я міг?! Правду святу мовлю!

Потоцький примружився. Деякий час роздумував, поглядаючи згори униз на козака – блискучий, пишний вождь коронного війська у вкритих позолотою крицевих обладунках навпроти зарослого щетиною чолов'яги в розірваному кожусі, з пошерхлими від гарячки вустами і опухлим від побоїв обличчям.

– Це все, що ти можеш сказати?

Полоненого почало трусити, немов у пропасниці, – він добре зрозумів, що прослідує за цими кількома словами.

– Я розповім все, що знаю! Я…

Несподівано для всіх козак, що стояв поряд з балакучим бранцем, щосили вдарив того кулаком в обличчя. Затихнувши на півслові, той мішком упав на землю. Невеличка калюжка у просяклій вологою глині цвіркнула врізнобіч брудно-жовтими бризками, приймаючи в себе тіло, з якого миттєво вилетіла свідомість.

– Добрий удар! – Потоцький осміхнувся холодними очима і смикнув за повід. – Ми загаялися, панове, потрібно зайнятися більш важливими справами. Павлюк ось-ось покаже свою пику з-за обрію. Цих лотрів на шибеницю… До речі, ваша превелебність, – поглянув він на Окольського, – можете зазначити у своєму літописі, що розмова між нами і бранцями відбулася, і я звелів нагородити їх.

У почті почулися смішки тих, хто звик першим реготати з дотепів гетьмана.

– Саме так, шановне панство! Хіба кращий світ – не нагорода цим людям?!

Регіт підвищився до гомеричного – кожний намагався як-найвиразніше показати своє захоплення вдалим жартом командуючого.

– Пане гетьман! – подав нарешті голос Бодаровський.

– Що тобі, любий хлопчику? – Потоцький притримав коня.

– Пан коронний стражник щойно надіслав ще одного бранця – схизматичного попа з Нетребівки. Будете допитувати?

– Досить допитів! Час шикувати лицарів. Повісьте цього покидька за ребро навпроти попередніх чотирьох. Нехай сповідає їх на смертному мотузі.

Сміх серед підлабузників супроводив гетьмана на шляху до бойових позицій коронного війська.

III

Бойова сурма дзвінкою і чистою нотою залунала над морем гамору, гуркоту возів, реву худоби, іржання коней і людських криків. Тричі проспівала і затихла десь там, де серед натовпу вершників у червоних жупанах височів гетьманський бунчук, і нетерпеливо тріпотіла у струменях холодного вітру червоно-чорна хоругва з великим мальтійським хрестом посередині. Хрест було вишито сріблом у центрі хвиль важкого оксамиту.

Немов відгукуючись на клич сурми, низьким басовитим рокотанням озвалися великі військові литаври. Бом-бом-бом! Бом-бом-бом! Бом-бом-бом! У кожен з котлів, котрі були мало не сажень в обхваті, злагоджено били шестеро довбишів, урочистою суворою музикою литавр підіймаючи військо на криваву справу.

Павло Бут уважно дивився перед собою, приставивши до ока далекоглядну трубу. От і все. Те, чого прагнув, до чого йшов усі ці роки, все воно постало перед ним грізною реальністю майбутнього бою. Попереду, серед ранкової імли, широкою потворною плямою на тлі кількох невисоких пагорбів лежав ворожий табір. І до цього табору він йшов на чолі рухомого козацького вагенбургу, котрий, важко та повільно перевалюючись через долини і горби, невпинно наближувався до ворожих укріплень. До своєрідної межі, що відділювала його, Павла Бута, від слави або смерті. Втім… Ні, це не так – межу ним уже пройдено. В Черкасах, на Микитиному Розі, серед плавнів Великого Лугу і закованих крижаним холодом буджацьких степів. В листах і універсалах, надісланих в Україну. Павлюк ні про що не жалкував, хоча, інколи замислившись, розумів – він поставив на кін своє життя. Не заради власних амбіцій чи користі! Адже він шляхтич, і Річ Посполита завжди могла йому дати це і багато що інше за вірну службу і здатність бути одним з її палких захисників. Для чого ж тоді? Відповідь надійшла не одразу. Після багатьох безсонних ночей і душевних хвилювань пізнав пан Павло важелі, які штовхнули його покликати під свої знамена принижений козацький нарід, православний люд, чиї права було так жорстоко розтоптано в космополітичній Речі Посполитій. Космополітичній на словах, на ділі ж такій, що залізним маршем крокує, спрямована перстом Риму. І коли цей перст наказує прищепити святу католицьку віру вогнем і мечем, радо виконує такі накази. Тож він просто не міг залишитися осторонь. Хіба власні інтереси можуть стати вище піклування про долю України? Не можуть. Принаймні для людини, яка щиро любить свою батьківщину. Все просто і разом з тим надзвичайно складно. Так, він ні про що не жалкував. Нехай зброя їх розсудить, і перемога залишиться за тим, кого Бог визначить гідним перемоги…

До обставленого возами і обкопаного фосами [71] польського табору залишалося не більше версти. Туди поспішаючи вже вливався передовий полк коронного стражника Самуїла Лаща – вершники утворили таку тісняву у вузькій горловині воріт обозу, що декілька з них навіть попадали на землю, коли кінь одного з гусар несподівано став дибки. Полк Лаща вже було досить сильно знекровлено в перших сутичках під час виступу козацького війська від Мошен, тому шляхетне лицарство на час забуло про чемність і штурмувало ворота власного табору, немов перед ним була ворожа фортеця. Коронний стражник, як і передбачав Потоцький, не зміг утриматися від бойового контакту, внаслідок чого втратив вбитими сорок товаришів і близько сотні шеренгових пахолків під час блискавичних герців і наступного переслідування козацьким авангардом. Шість верст запорожці гнали ар'єргард Лащового полку, немов вовки, котрі зачули п'янкий запах крові під час зимнього голоду, вихоплюючи на вістря списів і шабельних лез все нові й нові жертви своєї ненаситності. Лише після сигналу сурми вони знехочу почали повертатися до рухомого табору. Хвацько, з криком і посвистом, поганяли вони гарячих коней проміж возів периметра в тих місцях, де табір було завбачливо розкрито. Вимахували закривавленими шаблями і келепами, летіли, розпустивши за спиною рукава жупанів, немов птахи, несли на рихвах списів відрубані ворожі голови, біля сідел дорогу трофейну зброю, кармазинові шати і срібні гусарські обладунки. Під час сутички зазнали втрат і ці відчайдухи – були серед них і вбиті, і поранені, але, здавалося, нікого з них цей факт не турбував. Повз гетьманський почет проїхав запорожець із залитим кров'ю обличчям. Кров ще продовжувала цебеніти з різаної рани на виголеному черепі, але вуста кривилися в посмішці. Порівнявшись з гетьманом, він притримав коня й пожбурив відтяту голову польського гусара, яку до цього тримав за кучерявого чуба, під ноги Павлюковому коневі.

– Прийми, батьку, в подарунок частину пана… а біс із ним! Не пам'ятаю його псячого імені. Але знаю напевне, що військовим товаришем воєводи брацлавського називався. Даруй йому, нерозумному, та залишок пана відмовився йти до тебе на поклон! – запорожець зареготав і викинув у салютуванні вгору шабельне лезо.