Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович (читать хорошую книгу TXT) 📗
— Я, — машинально повторив Григір, стискуючи руку дівчини.
— Ви. І нова надія. Я страшенно боялася, щоб знову не повернулося минуле. Я знаю: в мені поселилася зневіра. Я незлюбила світ. За що мені його любити? Знаю: є хороші люди. Але вони в абстракції. А так хочеться тепла, ласки, надії. Григоре, пам’ятаєте, ми жартували про Шерлока? Станьте криміналістом, розгадайте мою загадку.
Григір почервонів від несподіванки, закашлявся. Боже, яке безглузде становище. Ось і наступив час. Треба брехати або казати правду. Брехня — мука. А правда — знову удар для неї. І, може, удар назавжди!
Він пересів наперед, затулив дівчину од вітру, турботливо сказав:
— Вам холодно. Давайте загорну вас плащем.
— Дякую, — просто сказала дівчина. — Мені добре.
Юна сусідка заздрісно глянула на Галю, з жалем зітхнула, пішла вниз. Тільки старий рибалка байдуже курив самокрутку, спльовуючи за борт.
— Я неодмінно зроблю те, про що ви кажете, — прошепотів Григір. — І не колись… а тепер.
— Тепер? — здивувалася Галя.
— Тепер. Я познайомлюся з справою вашого батька, попрошу, щоб мені дали дозвіл на розшуки.
— Хіба так можна? Студентові?
— Можна. Як диплом, — збрехав Григір. — Мене теж зацікавила ця справа. Таємниця. Людина зникла, мов крізь землю провалилася. Ніяких знаків. Або його вкрали, або…
— Вкрали? — знизала плечима Галя. — Навіщо?
— Може, розвідка.
— Та що ви? Кому він потрібен?
— Всяке буває. Ми ж нічого не знаємо. У всякому разі — візьмуся за цю справу. Рано чи пізно.
Дівчина потиснула йому руку, вдячно глянула в очі. Григір полегшено зітхнув. Пронесло. І навіть наведено місточки,
Тепер уже треба менше брехні. Якщо вона й знатиме про мою участь у справі, то це ж за її проханням. І все-таки містифікація! Нема повної ясності.
Теплохід причалив до піщаного острівця. Серед високих плакучих верб стояла хатинка куговщика, червоніли свіжопофарбовані бакени. На борт зійшла старенька бабуся — певно, дружина куговщика, який стояв на березі і кричав:
— Дивися ж, не забудь пляшку! Та дінатуру на ноги! Чуєш?
Капітан засміявся, виглянув у віконечко.
— Що, старий, ревматизм замучив?
— Еге, — привітно відповів куговщик, підморгуючи сивим вусом. — Заїдає. А хильнеш стакан — одійде трохи!
— То ви не для розтирання? — здивувався капітан.
— А який же дурень розтирає? — В свою чергу здивувався куговщик. — Нутро продезинфікувать — це діло! А виливать на себе? Нє, це не-рен-та-бельно! О!
Пасажири реготали. Григір запитливо глянув на дівчину.
— Може, зійдемо тут? Погуляємо. А теплохід повернеться — поїдемо до Києва.
— Згода, — кивнула Галя.
— Капітане, хвилиночку заждіть, ми зійдемо… На зворотному шляху причалите?
— Причалимо, — змовницьки моргнув капітан. — Дивися ж, хлопче!
Галя почервоніла, метнулася до трапа, перебралася на піщану косу. Григір тим часом купив у буфеті паляницю та ковбаси. Загорнув усе це в цупкий папір. Підійшов до Галі. Теплохід поплив далі.
Куговщик зацікавлено розглядав непроханих гостей. Хитрі очиці під сивими волохатими бровами були гострі й насмішкуваті.
— Ну, драстуйте! Чого це вас принесло сюди?
— Погуляти, — миролюбно сказав Григір. — Дуже гарний острівець.
— Еге ж, — згодився дід, чухаючи п’ятірнею кудлату голову. — Острів чистий. Не запаскуджений. Не те що в городі. Гуляйте, я не перечу. А хто такі будете?
— Студенти, — сказав Григір. — Ось вона — лікарка.
— Та ще не лікарка, — усміхнулася Галя. — Майбутня лікарка.
— Ага. Це добре, — схвально мовив дід. — Вольних багато, є кого лікувати. Добру професію, дочко, вибрала. Ось мене, приміром, чиряки заїли. Що виведу одного — другий насідає. Інколи таке висядеться на шиї, що й голови не повернеш. Чим, як ти думаєш, можна вивести?
— Важко так сказати, — відповіла Галя несміливо. — їжа у вас, мабуть, одноманітна. Простуда вічна. Вітамінів не вистачає. Та ще, може, випиваєте.
— Буває, — усміхнувся дід. — Без цього не можна. У нас така робота. Не вип’єш — пропав. Мо’, хочете по п’ятдесят? У мене чекушечка зосталася.
— Та що ви, діду? — зніяковів Григір. — Не треба.
— Чого? Я від щирості. Мені баба ще привезе. Чарочку смикнеш — наче в рай попадеш!
Григір і Галя переглянулися, засміялися.
— Рибки в’яленої спробуйте, як пити не хочете. Сам ловив, баба в’ялила. Сита рибка, смачна. А звати мене Харитоном. Харитон Сергійович Бубон. Що, смішне прізвисько? То діда мого так дражнили. Любив багато базікати, царство йому небесне. От на вулиці і дражнили Бубоном. Дід базікав, а я мовчу, і все’дно прізвисько залишилось. Ну, нічого, хай хоч і горшком прозивають, аби в печі не сидіть. То як же, голубонько-королівно, до кумпанії пристанеш? Ви панські, мо’, й не звикли, погребуєте простим дідом?
— Та що ви? — розгубилася Галя. — Яз радістю…
— А коли з радістю, то прошу, — гостинно показав рукою дід у бік хатинки. — Там затишок. А сонечко вигріє земельку, тоді погуляєте, діло молоде… Хе-хе…
Рушили від берега. Неторканий пісок співав під ногами. Дід поспішив до своєї оселі, відчинив двері, зігнувшись, зайшов у хатину.
— Мені ще ніколи не було так гарно, — прошепотіла Галя.
— І мені, — озвався Григір. — Просто і любо.
Вони зайшли до куговщика. Залізна койка, заслана сірою ковдрою, стіл, кілька стільців. У грубі палахкотів вогонь. На стіні з плаката усміхалися космонавти. На другому плакаті — повновида доярка у білому халаті обнімала теля. Внизу текст: “Я надоїла по чотири тисячі літрів молока від корови. А ти?”
Григір усміхнувся. Дід перехопив його погляд, задоволено кахикнув.
— Весела картинка. Гарна молодиця. Як нема баби — мені сумно. То я дивлюся на плакат, згадую молодість. Моя баба — як була дівкою — точна копія! Як іде, бувало, — земля двигтить. А тепер дівки пішли дрібні, сухоребрі, нікудишні. І взятися нема за що.
Галя засміялася, Григір зніяковів. Дід порався біля судничка.
— А що, неправду кажу? Ні коси, ні виду, ні одежі путньої. Поначіпляють клаптиків на себе, наче купити нема за що шматка матерії. Колись було! Корсетка оксамитна, груди — як гора, вишита сорочка, спідниця — як парашут. Та ще вінок! І погана дівка, а в такому вбранні хороша. Мов весняночка. Аж поцілувати хочеться! А теперішні — господи боже ти мій! — скіпками гидко взяти, наче після тифу, обстрижені, замучені, курять… Ти, дівко, часом не куриш?
— Ні, ні, що ви! — замахала руками Галя.
— Слава богу! Жінка, яка курить, вже не жінка, а димар, жлукто для виварки. Ну от, прошу до столу. Ху, прокотилося, аж до ніг достало! їжте, їжте рибу! Так про що я? Ага, про дівок. Канешно, я не про всіх. Ось, приміром, ти, дівко, гарна. Чого там соромитися — гарна! Не гірша від колишніх. І па твар красива, і є на що подивитися. Худорлява, ну то нічого, м’ясо наросте, як чоловік жалітиме. Ти ж хлопче, чоловік їй?
— Ще ні, — закашлявся від несподіванки Григір, уникаючи дивитися на Галю.
— То будеш, — заспокоїв дід. — Пара добряча. Так ти жалій її, бо нема нічого кращого від приязної та щирої жінки. Доки в неї серце не затруєне, вона тобі і опора, і щастя, і… коротше кажучи, жінка — все… Ось моя баба. Якби не вона, я б пропав. Пропав би, як руда миша. А вона мене тримає на світі.
Галя з Григором слухали куговщика, який розводив свою філософію перед вдячними слухачами, закушували в’яленою рибою, дивилися одне одному в очі… Не мало значення, про що іде бесіда, з ким. Вони разом, довкола весна, ласкавий усміх неба. Серце кличе, жадає чогось незвичайного.
Минула година… чи дві.
Дід схаменувся, глянув на великий стінний годинник.
— Ой, заговорився я з вами, а мені ще треба фарбувати куги та пізніше світити. Гуляйте ж на здоров’ячко, вибачайте, коли що не так.
— Ой, спасибі, дідусю! Що ви? — щасливо озвалася Галя. — Нам у вас чудово!
— А коли так, то спасибі й вам, що потішили старого, бо я ж теж радий хорошим людям! То бувайте ж! Хочете — спочиньте на ліжку, а хочете — гуляйте!
