Вогняний вершник - Бердник Олесь Павлович (читать хорошую книгу TXT) 📗
Присутні важко мовчали. Намагалися не дивитися один одному в очі. Наближалася гроза. Аріман стримався від вибуху. Сухо запитав:
— Альтернатива?
— Буде й альтернатива, — сумно посміхнувся Горикорінь. — Ми довго думали над кризою нашого людства. Це — закономірна ступінь. Після неї або нове піднесення, або загибель.
— І ваша група бачить вихід поза проектом? — насторожено запитав Аріман.
— Так.
— У чому він?
— Скажу. Це єдина можливість, але вона всеосяжна. Вона не деспотична, а еволюційна. Вона важка, але перспективна. В чому корінь нашої кризи? В обмеженості індивіда. Він — іскра безмежжя, але не безмежжя. Він хвиля в океані, але не океан. Отже, практично він ніщо перед безоднею несказанного. Чому ж ми дивуємось знеціненню смислу буття? Індивідуум затиснутий і позбавлений можливості далі пізнавати світ. Форма більше не приймає пової суті. Отже, треба зруйнувати тиранію форми.
— Як? — гостро запитав Аріман.
— Вихід за межі тіла. Об’єднання індивідуальної свідомості з полем безмежжя…
— І таким чином — втрата особистості?!
— Ні, завоювання нескінченності!
— Розчинення себе в океані безликості, — люто промовив Аріман.
— Ось чого ти боїшся? — насмішкувато сказав Горикорінь.
— Хто має особистість — той не втратить її! — вигукнула Громовиця, піднімаючи руку.
— Особистість здобуде небувалі можливості, — сказав Горикорінь. — Замість одного мозку — весь безмір, замість одного серця — єдине серце космосу, замість одного-двох друзів — вся багатолика мінливість психічного життя безміру. Небезпеки? Вони є! Але мета — прекрасна! Браття! Порівняйте: творення іншого світу і підпорядкування його своїй волі чи об’єднання власної психіки з космічним океаном? Вибирайте!
— Вибору нема! — жовчно сказав Аріман. — Закон суворий. Ми змушені йому підкоритися. Група Космократорів Багатомірності не виконала наказу центру, свавільно змінила умови плану. Вони підлягають суду.
— Цього не буде! — закричали Космократори. Амфітеатр невдоволено зашумів. Аріман стояв, насупивши брови.
— Повноваження останнього рішення в мене, — сказав він владно. — Беру відповідальність на себе. Експеримент по створенню нового світу почнемо негайно. Космократори і Деміурги обрані. Група Багатомірності від участі в творенні усувається. Вона буде замкнена в Тартарі до особливого рішення!
Меркурій жахнувся. Що він сказав? Як він сміє? Зачинити в Тартар найкращих Космократорів системи? Ганьба і лихо! Це може викликати страхітливі наслідки.
— Ти застосуєш силу проти нас? — гнівно запитав Гори-корінь. — Чи гадаєш, що ми підемо в Тартар добровільно?
— Краще було б добровільно!
— О ні, не дочекаєшся! — дзвінко сказала Громовиця. — Ми не маріонетки і, сподіваюся, такими не станемо! Іди, бери, веди нас до Тартара!
Вражені члени конгресу не встигли вимовити й слова, як розсунулися стіни Тартара і до амфітеатру вдерлися колони сторуких. Вони оточили приміщення. Семеро з них помчали над головами мислителів до центру.
— Зрада! — гукнула Громовиця. — Члени конгресу! Ви бачите?
— Зрада! — заревли Космократори. — Повідомте систему!
— Телепатичне поле ізольоване. Взяти їх! — наказав Аріман.
Сторукі обплутали Космократорів щупальцями, понесли у повітрі. Меркурій побачив востаннє очі Громовиці, очі коханої. Вони палали обуренням.
Меркурій застогнав і… прокинувся. Власне, прокинувся не Меркурій. Прокинувся Григір Бова в квартирі по вулиці Андріївський узвіз…
У двері постукали. Баба допитувалась: “Мо’, тобі пора їстоньки? Вже дев’ята година”.
Григір скочив з ліжка, не в силі розібратися, що й до чого. Де він? Що з ним? Ара, Земля… Все змішалося. Що за омана? Галя… Галя Курінна! Ось кого нагадує Громовиця! Але ж Галя тут, на Землі. І вона чекатиме його на набережній, біля пристані. О десятій! Сон? Який же сон, коли він продовжувався після того, як прокинувся. Та ще й так логічно. Ех, якби ще трохи. Щоб дізнатися про долю Космократорів. Невже вони не переможуть Арімана? Невже загинуть?
Григір хутенько облився холодною водою, витерся рушником. Геть примари! Сьогодні зустріч з нею…
Галя стояла, схилившись на бетонний парапет, і дивилася на жовтаві води ріки. На ній був короткий синій плащ, чорні панчохи, простенькі босоніжки. Вишита стрічка перехоплювала товстенький жмут волосся на спині.
Григір зупинився кроків за десять від неї. Зараз… він підійде, зазирне у її очі. І вона поведе його. Куди? Куди захоче. На край світу, чи у світ химер, чи в царство снів. Все одно, аби з нею.
Вона відчула його погляд, обернулася. Ласкаво осміхнулася. Простягнула руку. Він торкнувся гарячої долоні. Тихо запитав:
— Як спочивали?
— Я не спала…
— Чому?
— Не могла. А ви?
— Я заснув, — винувато сказав Григір. — Ще й добряче. І приснився мені дивний сон…
— Ой, правда? — запитала Галя. — Ви розкажете мені? Я дуже люблю слухати сни. Тільки щоб незвичайні.
— Та більш незвичайне важко й придумати, — зітхнув Бова. — Ціла епопея…
— Чудесно, — зраділа вона. — Починайте.
— Та ні, не тут, — попросив він. — Десь на природі.
— А куди ми підемо?
— Куди захочете. Може, поїдемо десь на луки? Теплоходом?
— Згода.
— Тоді на південь. Аж десь до Вишеньок…
Григір узяв квитки на теплохід. Вони зайняли місце на носі судна. З Дніпра дихав прохолодний вітер, люди тулилися ближче до буфету, під накриття, або йшли в каюти. Біля них примостився лише старий сивовусий рибалка, з вудками, в брезентовій робі, та юна дівчинка в благенькому плащику. Вона трусилася від холоду, але хоробро стояла проти вітру, замріяно дивилася вперед.
Хлюпала весняна хвиля, пропливали мости, мерехтіло на київських горах зелене марево. Григір зачаровано дивився на Галю. І це ніби сон? Ніби сон. Може, все на світі сон? Гребені хвиль на океані життя… Гребені снів. Прокидаєшся, тужиш за минулим сном, пірнаєш у інший… І так без кінця, і так без кінця. Постривай же, не щезай.
Галя перехилилася через борт, задивилася на піну перед носом теплохода, тихо, майже пошепки продекламувала:
Знову томління. Сумніви знову.
Іскри на хвилі ріки.
Погляду чари.
Магія слова.
Доторк руки.
Пестощі сонця? Чи подих безодні?
Мить
чи політ назавжди?
Тиша — учора, буря — сьогодні!
Звідки? Куди?
Марево давнє.
Мов сновидіння.
Щось існувало, було.
Попелом часу серця квиління
Вже занесло.
Може, воскресне? Може, розтане
Крига байдужості знов?
Вечора промінь?
Сяйво світання?
Зло чи любов?
— Звідки це? — тихо запитав Григір.
— Вночі написала…
— Чому такий сум?
— Не знаю. Дивно, правда? Ніби щастя майнуло…
— Ви сказали — щастя, Галю? — спалахнув Григір.
— Так, Григоре, — ясно глянула йому в очі дівчина. — Але звідки ж сум? І тривога… І біль. Якесь передчуття.
— Може, минуле?
— Що?
— Кажу, може, в минулому у вас було щось трагічне?
— Було, — важко зітхнула дівчина.
— Ось воно і нагадує. Ви боїтеся, щоб не зникло щастя, щоб не повторилось минуле.
— Не знаю. Моє серце ніби крижинка тепер…
— Галю! Не можна ж так…
— Як?
— Вічний трагізм. Поділіться зі мною вашим горем. Ми ж тепер друзі. А з друзями все пополам.
— Слова, — сказала Галя. — Наївні слова. Навіть найближчий друг не візьме на себе чуже горе…
— Чуже… А якщо воно стане не чужим?
— Не знаю. Не певна.
— Розкажіть.
— Про що? Справа не в подіях. Події банальні, Григоре. Була сім’я. Батько, мати. Веселощі дитинства, мрії, захоплення. Вірилося в найсвятіше, малювалося в уяві найромантичніше. Потім батько зник…
— Зник? — неспокійно перепитав Григір. — Як зник? Куди?
— Невідомо куди. Поїхав на полювання. І не повернувся. А пізніше його звинуватили в розтраті. Нас виселили з квартири. Ті самі люди, які усміхалися, клялися в дружбі — о гидота! — ті самі пізніше не подавали руки, не віталися. Мама не витримала такої зміни, вона занадто вірила у непорушність авторитету батька, у свою забезпеченість. Химера. Я пізніше збагнула, що все було ілюзією. Мама вмерла. А я… Навіть в інтернаті — донька злодія, злочинця! А пізніше мене допитували. Де батько? Куди він зник? Я клялася, що нічого не знаю, я плакала, просилася… Я хотіла, щоб вони розшукали його, адже я сирота… А вони не вірили. Ніхто не вірив. Зачинялися двері довіри, дружби, надії. Морок у душі… А тут ви…
