Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗
На його невиспаному обличчі—зловтішний тріумф.
Я сміюсь йому в вічі.
— Салют? Чим? Пляшками з зельтерською водою? Адже в нашій любій вітчизні зброю заборонено! За Версальською угодою, пане Шерц. Так що годі вам мріяти про салют!
Але Герберт не бентежиться. Він хитро хитає головою:
— Що ви там знаєте! У нас уже давно існує таємна армія. Чорний рейхсвер! — Він хихикає.— Я матиму салют! Через кілька років усе буде так, як і колись. Загальна військова повинність і армія. Інакше як же нам жити?
Вітер приносить з-за рогу міцний запах гірчиці, а річка раптом ніби кидає на вулицю сріблом. Сходить сонце. Шерц чхає.
— Шварцкопфа остаточно переможено, — самовдоволено заявляє він. — Президент обіцяв мені, що його ніколи не приймуть у союз.
— Він може вступити в Союз ветеранів важкої артилерії,— кажу я. — Тоді над його могилою стрілятимуть з гармат.
Праве око у Шерца нервово сіпнулось, але він одмахується:
— Це все жарти. В місті існує тільки Союз стрільців. Ні, Шварцкопфові кінець. Завтра я зайду до вас оглянути надмогильні пам’ятники. Треба ж на чомусь зупинитися.
Він вибирає собі пам’ятник, відколи я працюю у фірмі. За це його й прозвали Водяною Чумою. Герберт — вічна фрау Нібур. Він ходить від нас до Гольмана й Клоца, а звідти до Штайнмайєра, торгується цілими годинами і все-таки нічого не купує. Ми вже звикли до таких типів: чимало людей, особливо жінок, відчувають дивну насолоду в тому, що за життя замовляють собі домовину, саван, купують місце на цвинтарі і надмогильний памятник, але Герберт і серед них чемпіон. Місце на могилу він, нарешті, купив собі півроку тому — на піщаному сухому пагорку, з якого відкривається чудовий краєвид. Герберт буде там повільніше й пристойніше гнити, ніж у нижній, вогкій частині цвинтаря. І він пишається цим. Щонеділі після обіду він наливає термос кави, бере складаний стільчик, пакунок кренделів і чудово проводить там час, спостерігаючи, як росте плющ. Але замовленням пам’ятника він ще й досі манить усі фірми, як погонич, що крутить морквиною перед мордою осла. Як ми не біжимо, але спіймати його не можемо. Герберт ніяк не вирішить. Він завжди боїться прогавити якусь новинку — електричний дзвінок у домовині, телефон чи щось інше.
Я неприязно дивлюсь на нього. Швидко він одплатив мені за гармати!
— Ви нічого не дістали нового? — поблажливо питає він.
— Нічого, що вас могло б зацікавити… за винятком хіба… але це вже майже продано, — відповідаю я, запалившись раптом помстою і торговельним азартом.
Герберт клює.
— Що саме?
— Це не для вас. Просто-таки чудова річ, але вважайте, що продана.
— Та що саме?
— Склеп. Витвір мистецтва. Шварцкопф надзвичайно зацікавився…
Шерц сміється.
— У вас немає в запасі давніших вигадок?
— Ні. Така річ говорить сама за себе. Це своєрідний посмертний клуб. Шварцкопф має намір заповісти в духівниці, аби щороку в день його смерті там влаштовували поминки. Це буде ніби щороку новий похорон. У склепі все пристосовано до цього: зроблено лавки, вікна засклено різнобарвним склом. Після молитви можна буде ще й трохи закусити. Що, важко буде перевершити Шварцкопфа? Вічні поминки, тим часом як на інші могили ніхто вже й не погляне!
Шерц знову сміється, однак уже не зовсім щиро. Я не звертаю уваги на його сміх. Сонце кидає од річки невагоме бліде срібло.
Шерц перестає сміятися.
— Значить, у вас є такий склеп? — питає він уже занепокоєно, як справжній колекціонер, котрий боїться, щоб часом не прогавити чудової нагоди.
— Забудьте про нього! Шварцкопф його майже купив.
— Краще гляньте на качок на річці! Яке в них барвисте пір’я!
— Я не люблю качок. Вони відгонять болотом. То я прийду подивлюся на ваш склеп.
— Не поспішайте. Побачите його, коли він стоятиме там, де його поставить Шварцкопф, — на кладовищі.
Шерц знову сміється, але цього разу вже вимушено.
Я теж сміюсь. Ніхто з нас не вірить іншому, але кожен спіймався на гачок: Шерц — повіривши в Шварцкопфа, а я — в те, що цього разу він не вислизне з наших рук.
Я йду далі. З «Альтштедтер Гоф» несе запахом тютюну й пива, з якого вивітрився весь хміль. Я заходжу на задній двір. Тут панує цілковитий мир. В промінні ранкового сонця хропуть ті, що до безтями напилися суботнього вечора. Навколо їхніх ротів дзижчать мухи. Над ними здіймається хмара перегару од вишнівки, ялівцевої й хлібної горілки, наче віє запашний пасат із острова, де ростуть прянощі. З листя дикого винограду спускаються на павутинках павуки і гойдаються над їхніми обличчями, як акробати на трапеціях, а в бороді одного цигана, ніби в бамбукових заростях, заплутався жук. Ось він, втрачений рай, велике братерство, принаймні, хоч уві сні.
Я зиркаю на Гердине вікно. Воно відчинене.
— Допоможіть! — зненацька каже хтось із тих, що сплять на землі. Каже спокійно, тихо й безнадійно — не кричить, і саме тему цей голос пронизує мене, ніби якийсь променевий удар. Допоможіть, думаю я. Що ми ще гукаємо, як не це, — чутно, нечутно, завжди?
Відправа скінчилась. Начальниця віддає мені платню. Вона така мізерна, що її не варто було б і брати, але я не можу відмовитись: це образило б начальницю.
— Я послала Вам на сніданок пляшку вина, — каже начальниця. — У нас немає більше нічого, чим би ми могли вам заплатити. Але ми молимось за вас.
— Дякую, — відповідаю я. — А звідки у вас таке чудове вино? Воно ж теж коштує гроші.
Посмішка освітлює її зморщене безкровне обличчя кольору слонової кістки — такі обличчя бувають у черниць, каторжників, хворих і шахтарів.
— Ми одержуємо його в подарунок. У місті є один побожний торговець винами. Його дружина довго лікувалась у нас. Відтоді він щороку посилає нам кілька ящиків вина.
Я не допитуюсь, чому він це робить, бо раптом згадую, що поборник бога Бодендік теж снідає тут після відправи, і тому поспішаю, щоб урятувати хоч трохи вина.
Пляшка, звичайно, вже наполовину порожня. Верніке теж тут, але він п’є тільки каву.
— Пляшку, з якої ваша милість так щедро налили собі вина, начальниця послала мені в рахунок платні,— звертаюсь я до Бодендіка.
— Я знаю, — каже вікарій, — та хіба ви, бравий безбожнику, не апостол терпимості? Тому дайте своїм друзям спокійно попробувати краплю вина. Вам зашкодить, коли ви самі вип’єте на сніданок цілу пляшку.
Я не відповідаю. Церковник сприймає це як слабість і відразу ж переходить у наступ.
— Ну, як там із страхом перед життям? — питає він, з насолодою ковтаючи вино.
— Що таке?
— Із страхом перед життям, що так і пре з кожної клітинки вашого тіла, як…
— Як ектоплазма, — допомагає йому Верніке.
— Як піт, — докінчує Бодендік, котрий не довіряє науці.
— Коли б у мене був страх перед життям, то я став би щирим католиком, — заявляю я, тягнучи до себе пляшку.
— Дурниці. Коли б ви були щирим католиком, то не мали б страху перед життям.
— Те, що ви кажете, — звичайнісінька казуїстика отців церкви.
Бодендік регоче.
— Що ви знаєте, юний варваре, про духовний світ наших отців церкви?
— Достатньо, щоб не слухати, як вони цілими роками ведуть суперечку про те, чи був у Адама й Єви пуп чи ні.
Верніке посміхається. Бодендік кривиться.
— Неуцтво і банальний матеріалізм, як завжди, виступають у спілці,— кидає він у наш бік.
— Не зневажайте науки, — відповідаю я. — Що б ви робили, коли б у вас був гострий приступ апендициту, а поблизу виявився б лише один лікар — першокласний, але атеїст? Молилися б чи покликали б нехристя робити операцію?
— І те й інше — нехристь мав би нагоду вислужитись перед богом. Я бачу, ви ще новачок у діалектиці.
— Ви взагалі не повинні звертатись до лікаря, — кажу я. — Коли це божа воля, то вам слід було б помирати, а не пробувати змінити її.
Бодендік одмахується від мене.
— Зараз почнеться розмова про добру волю і божу могутність. Спритні гімназисти старших класів гадають, що можуть спростувати нею все церковне вчення.
