Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария (книги онлайн полные .txt) 📗

Пригощаючи Різенфельда кавою, я зиркаю у вікно і помічаю Генріха Кроля, що крокує подвір'ям. Крім інших своїх цінних якостей, цей комерсант-патріот має ще звичку рано вставати. Він зве це: «Підставляти груди божій природі». Звичайно, «бога» він уявляє собі не лагідною казковою істотою з довгою бородою, а прусським фельдмаршалом.

Він браво трясе Різенфельдові руку. Різенфельд далеко не в захваті від зустрічі.

— Не турбуйтесь про мене, — каже він. — Я тільки випю кави і трошки подрімаю, поки треба буде йти.

— Як же так можна! Такий несподіваний і дорогий гість! — Генріх обертається до мене. — У нас немає свіжих булочок для пана Різенфельда?

— Спитайте про це у вдови пекаря Нібура або в своєї матері,— відповідаю я. — Здається, що в нашій республіці пекарні в неділю не працюють. Нечувана розхлябаність! В кайзерівській Німеччині було інакше.

Генріх кидає на мене сердитий погляд і коротко питає:

— Де Георг?

— Я не ангел-хранитель вашого брата, пане Кроль, — відповідаю я біблійською фразою знову голосно, щоб повідомити Георга про ще одну небезпеку.

— Ви не ангел-хранитель, але службовець моєї фірми! Тому прошу вас належним чином відповідати мені.

— Сьогодні неділя. А в неділю я не службовець. Тільки з власної волі, задля палкої любові до своєї професії і пошани до володаря Оденвальдських заводів я спустився сюди сьогодні так рано. Навіть неголений, що ви, можливо, й помітили, пане Кроль.

— От бачите, — гірко каже Генріх Різенфельдові.— Через це іми й програли війну. Через розхлябаність інтелігенції і через євреїв.

— І через велосипедистів, — докінчує Різенфельд.

— Чому через велосипедистів? — здивовано питає Генріх.

— А чому через євреїв? — у свою чергу питає Різенфельд. Генріх збентежено дивиться на нього.

— А, ви жартуєте, — знехотя каже нарешті він. — Я збуджу Георга.

— Я б цього не робив, — голосно заявляю я.

— Прошу не давати мені порад!

Генріх підходить до дверей. Я не тримаю його. Георг мусив би бути глухий, коли б і досі не замкнувся на ключ.

— Нехай собі спить, — каже Різенфельд. — Мені не хочеться так рано заводити довгі розмови.

Генріх зупиняється.

— Чому б вам не прогулятись на божу природу з паком Різенфельдом? — питаю я. — А коли повернетесь, усі вже встануть, на сковороді шкварчатиме яєчня з салом, для вас спеціально спечуть свіжих булочек, похмуре царство смерті буде прикрашене букетом свіжих гладіолусів, і Георг уже сидітиме тут, поголений і напаханий одеколоном.

— Хай мене бог боронить! — бурмоче Різенфельд. — Я краще залишусь тут і посплю.

Я безпорадно стискаю плечима. Очевидно? мені таки не пощастить спровадити його звідси

— Про мене, то й залишайтесь. А я тим часом піду складати хвалу богові.

Різенфельд позіхає.

— Я й не знав, що тут так шанують релігію. Ви кидаєтесь ім’ям бога, як камінцями.

— В тім то й лихо! Ми всі стали надто інтимні з ним. Бог завжди був найближчим другом кайзерів, генералів і політиків. А ми не сміли навіть ім’я його вимовити. Однак я йду не молитись, а тільки- грати на органі. Ходімо зі мною!

Різенфельд одмахується од мене. Більше я нічого не можу вдіяти. Доведеться Георгові самому давати собі раду. Єдине, що я ще здатен зробити, це піти з дому — можливо, тоді й він піде. Про Генріха я не турбуюсь: Різенфельд якось уже спекається його.

Місто вмите росою. До початку відправи ще більше, як дві години. Я повільно бреду вулицями і почуваю себе якось незвичайно. Вітер теплий і такий ніжний, ніби долар учора не піднявся, а впав на двісті п'ятдесят тисяч марок. Якусь хвилю я стою, замислено втупившись очима у спокійну річку, потім переводжу погляд на вітрину фірми «Бо:; і сини», яка випускає гірчицю. Гірчицю виставлено на вітрині в мініатюрних бочечках.

Хтось б є мене по плечу, і, отямившись, я обертаюся. Позаду стоїть високий, худий чоловік із запухлими очима. Це Герберт Шерц, Водяна Чума.

Я сердито зиркаю на нього й питаю:

— Добрий ранок чи добрий вечір? Ви вже встали чи ще не лягали спати?

Герберт відригує таким перегаром, що в мене виступають сльози на очах.

— Значить, ще не лягали, — вирішую я. — І не соромно вам? Що спричинилось до цього? Жарт, серйозність, іронія чи простий відчай?

— Відзначав дату, — каже Герберт.

Я не люблю кепкувати з прізвищ. Але Гербертове так і проситься для дотепу.

— Киньте жарти! [7],— кажу я.

— Дату, — самовдозолено повторює Герберт, — свого вступу в члени союзу. Довелось пригощати керівників. — Якусь мить він мовчки дивиться на мене, потім з тріумфом випалює: — Союз стрільців «Фронтові товариші». Розумієте?

Я розумію. Герберт Шерц — колекціонер союзів. Інші люди збирають поштові марки чи пам’ятки війни, а Герберт — союзи. Він уже член більш ніж десяти союзів — не тому, що йому треба так багато розваг, а тому, що він палко любить смерть і пов’язані з нею пишноти. Герберт має дивну примху: він мріє, щоб після смерті йому влаштували найпишніший у місті похорон. Та оскільки він не може залишити на це доволі грошей і не має родичів, які б оплатили похорон, то й вирішив стати членом усіх існуючих союзів. Він знає, що кожен союз, коли помирає його член, приносить вінок з написом, — така його перша мета. Крім того, за домовиною завжди йде делегація від союзу із своїм прапором — на це Герберт теж розраховує. Він прикинув, що вже тепер може сподіватися на два вози вінків, а це ж іще не кінець. Гербертові ледве минуло шістдесят, і він має досить часу, щоб вступити ще в якісь союзи. Він, звичайно, член Союзу співаків Бодо Ледергозе, хоч не проспівав там жодної ноти. Він не активний його член, а співчуваючий, так само, як і в союзі шахістів «Слава коневі», в союзі гравців у кеглі «Всі дев’ятки» і в союзі любителів тераріумів і акваріумів «Pretophyllum scalare», куди я його привів, сподіваючись, що за це він замовить собі в нас надмогильний пам’ятник. Але Герберт нічого не замовив. Тепер, виходить, йому вдалось вступити і в Союз стрільців.

— Хіба ви були коли-небудь солдатом? — питаю я.

— Навіщо? Я член союзу і цього досить. Що, чиста робота? Шварцкопф сказиться від люті, коли дізнається про це.

Шварцкопф — Гербертів конкурент. Два роки тому, довідавшись про Гербертову пристрасть, він жартома заявив, що хоче перевершити його. Шерц щиро повірив цьому, і Шварцкопф задля розваги справді вступив у кілька союзів, аби подивитись, як Герберт реагуватиме. Але з часом гін попав у власні тенета: йому це припало до вподоби, і тепер він сам збирає союзи — не так відверто, як Шерц, а потаємно, крадькома; така нечесна конкуренція завдає Шерцеві чималого клопоту.

— Шварцкопф не так легко казиться, — зауважую я, щоб подражнити Герберта.

— Цього разу сказиться! Адже тут ідеться не тільки про вінок і прапор— за труною крокуватимуть члени союзу в мундирах…

— Мундири заборонено, — поблажливо кажу я. — Ви забули, що ми програли війну? Вам треба було вступити в союз поліцаїв: їм ще дозволено носити мундир.

Я бачу, що Шерц намотав собі на вус мої слова, і тому не здивуюся, коли він через кілька місяців стане співчуваючим членом союзу поліцаїв «За міцні кайдани». Але поки що він заперечує мені:

— До того часу, як я помру, мундири давно вже дозволять носити. Інакше як же бути з інтересами вітчизни? Не будемо ж ми завжди поневолені!

Я дивлюсь на його брезкле обличчя з червоними жилками. Дивно, до чого тільки не можна приліпити слово «поневолення». Я гадаю, що був поневоленим, коли носив солдатський мундир.

— Крім того, — кажу я, — за труною цивільного, безперечно, не дозволять іти в парадній формі з шаблею, каскою і протигазом. Це робиться лише тоді, коли помирає кадровий військовий.

— За моєю труною теж ітимуть, як пообіцяв президент.

— Пообіцяв? Чого п’яному не наобіцяють!

Герберт ніби не чує моїх слів.

— І не тільки це, — шепоче він. — Головне, що буде салют над могилою!