Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
— Це підірвало б нашу промисловість, — озвався опонент з купецької групи.
— Мене цікавлять не фабриканти, а споживачі… — відповів Вокульський.
Купці і промисловці почали перешіптуватись між собою, недоброзичливо поглядаючи на Вокульського.
— От ми й дійшли до громадської сторони справи, — схвильовано вигукнув князь. — Отже, питання стоїть так: чи визнаємо проект шановного пана Вокульського корисним для нашої батьківщини?.. Пане адвокат… — звернувся князь по допомогу, відчуваючи, що хтось мусить його виручити в складній ситуації.
— Шановний пане Вокульський, — взяв слово адвокат, — поясніть, будь ласка, з властивою вам докладністю, чи не заподіє довіз згаданих вами тканин з таких далеких місць шкоди нашим фабрикам?
— Насамперед, — сказав Вокульський, — ті наші фабрики — не наші, а німецькі…
— Ого!.. — вигукнув опонент з купецької групи.
— Я готовий, — казав далі Вокульський, — зараз же перелітати фабрики, де вся адміністрація і всі краще оплачувані робітники — німці, де капітал — німецький, а правління перебуває в Німеччині, де, нарешті, наші робітники не мають можливості вдосконалювати свою кваліфікацію, їм мало платять, з ними погано поводяться й до того ж понімечують…
— Це дуже важливо!.. — озвався сутулуватий граф.
— Те-ек… — прошепотів граф-англієць.
— Їй-богу, я аж схвилювався, слухаючи таке!.. — вигукнув маршалок. — Ніколи не думав, що ця розмова може бути така цікава… Я зараз повернусь…
І він вийшов з кабінету, ступаючи так важко, що підлога аж угиналась під його ногами.
— Хочете, щоб я назвав прізвища? — спитав Вокульський.
На цей раз група купців і промисловців виявила незвичайну стриманість і не зажадала прізвищ. Адвокат, швидко вставши з крісла й замахавши руками, вигукнув:
— Я вважаю, що з питанням про місцеві фабрики можна покінчити. Тепер, шановний пане Вокульський, поясніть нам, будь ласка, з властивою вам виразністю, яку позитивну користь матиме від вашого проекту…
— …наша нещасна батьківщина, — докінчив князь.
— Прошу панство, — казав Вокульський, — якби лікоть мого ситцю коштував лише на два гроші дешевше, ніж зараз, то на кожному мільйонові куплених ліктів населення заощадило б десять тисяч карбованців…
— А що таке десять тисяч карбованців?.. — спитав маршалок, який уже повернувся до кабінету, але ще не розібрав, у чому річ.
— Це багато… дуже багато!.. — вигукнув сутулуватий граф. — Нам треба навчитись цінити і копійчані прибутки…
— Те-ек… пенс — батько гінеї, — додав граф-псевдоанглієць.
— Десять тисяч карбованців, — говорив далі Вокульський, — це фундамент добробуту щонайменше для двадцяти родин…
— Крапля в морі, — буркнув один з купців.
— Але на це можна подивитися і з другого боку, — сказав Вокульський, — правда, це цікавить тільки капіталістів. Я маю товарів на три або чотири мільйони на рік…
— Оце я розумію!.. — прошепотів маршалок.
— Це не мій особистий капітал, — зауважив Вокульський. — Мій набагато скромніший.
— Люблю таких!.. — сказав сутулуватий граф.
— Те-ек, — додав граф-англієць.
— Ці три мільйони становлять мій кредит і дають мені, як посередникові, дуже невеликий процент, — мовив Вокульський. — Але якби замість кредиту я мав стільки готівки, то вона давала б мені прибутку від п’ятнадцяти до двадцяти процентів або й більше. Отож це мусить зацікавити тих людей, які тримають гроші в банках за низький процент. Ці гроші пускають в обіг інші люди, а прибуток беруть собі. А я пропоную вам безпосередньо пустити ваші капітали в обіг і збільшити ваші прибутки. Я скінчив.
— Чудово! — вигукнув сутулуватий граф. — А чи не можна б ознайомитися з деталями?
— Про них я можу говорити тільки з моїми спільниками, — відповів Вокульський.
— Вступаю, — сказав сутулуватий граф і подав йому руку.
— Те-ек, — додав псевдоанглієць і простягнув Вокульському два пальці.
— Шановні панове! — озвався чисто поголений мужчина з групи шляхти, що ненавиділа магнатів. — Ви тут говорите про торгівлю ситцем, яка нас абсолютно не цікавить… Але, панове… — говорив він далі плаксивим голосом, — зате у нас є зерно в коморах, у нас є горілка на складах, і посередники наживаються на нас, — скажу одверто, — зовсім безчесним способом…
Він оглянув присутніх у кабінеті. Група шляхти, яка ненавиділа магнатів, заплескала в долоні.
Обличчя князя, що променилось скромною радістю, раптом заясніло світлом справжнього натхнення.
— Але ж панове! — вигукнув він. — Сьогодні ми говоримо про торгівлю тканинами, а хто нам заборонить завтра або післязавтра обміркувати й інші питання?.. Отже, пропоную…
— Їй-богу, наш дорогий князь чудово говорить! — закричав маршалок.
— Слухаємо!.. Слухаємо!.. — підтримав його адвокат, намагаючись показати, що він захоплений мовою князя.
— Отже, панове, — вів далі розчулений князь, — я пропоную скликати ще дві наради: одну — в справі торгівлі зерном, другу — в справі торгівлі горілкою…
— А кредити для землевласників? — спитав хтось з групи непримиренної шляхти.
— Третій — в справі кредитів для землевласників, — промовив князь. — Четверту…
Тут він затнувся.
— Четверту і п’яту, — підхопив адвокат, — присвятимо оглядові загального економічного становища…
— …нашої нещасної батьківщини, — докінчив князь майже з слізьми на очах…
— Панове!.. — заволав адвокат, розчулено витираючи носа. — Вшануймо нашого господаря, великого громадянина, найславнішого з людей…
— Десять тисяч карбованців, їй-бо!.. — крикнув маршалок.
— …вставанням! — швидко докінчив адвокат.
— Браво!.. Хай живе князь!.. — залунали вигуки під акомпанемент тупоту ніг та гуркоту стільців.
Найголосніше кричала група шляхти, яка зневажала аристократію.
Не мігши погамувати хвилювання, князь почав обіймати своїх гостей; йому допомагав адвокат — він усіх цілував і від розчулення аж плакав. Кілька чоловік скупчилось біля Вокульського.
— На початок даю п’ятдесят тисяч карбованців, — сказав сутулуватий граф. — А на той рік… побачимо…
— Тридцять, прошу… тридцять тисяч карбованців, прошу… гаразд! — додав барон з фізіономією Мефістофеля.
— І я тридцять тисяч… те-ек!.. — озвався граф-англієць, киваючи головою.
— А я дам в два… в три рази більше… ніж наш дорогий князь! — сказав маршалок.
Кілька опонентів з купецької групи також підійшло до Вокульського. Вони мовчали, але їхні закохані погляди говорили в сто разів більше, ніж найчуліші слова.
За ними до Вокульського підійшов молодик, хирлявий, з ріденькою зарістю на обличчі і з явними ознаками передчасного виснаження. Вокульський зустрічав його на різноманітних видовищах і на вулиці, завжди на візницьких екіпажах, запряжених найкращими рисаками.
— Марушевич, — з люб’язною усмішкою відрекомендувався засмоктаний молодий чоловік. — Пробачте, що я рекомендуюсь так безцеремонно і до того ж одразу звертаюся до вас з просьбою…
— Я вас слухаю.
Марушевич узяв Вокульського під руку і, одвівши до вікна, почав говорити:
— Я одразу викладаю карти на стіл; з такими людьми, як ви, інакше не можна. Я бідний, але маю добрі здібності, і хотів би знайти якусь роботу. Ви організуєте спілку, чи не міг би я працювати під вашим керівництвом?
Вокульський пильно подивився на нього. Пропозиція молодика якось не в’язалася з його миршавою постаттю і непевним поглядом. Вокульський відчув до нього антипатію, проте спитав:
— А що ви умієте робити? Яка у вас спеціальність?
— Спеціальності, знаєте, я ще не вибрав, але маю великі здібності і можу взятись за будь-яку роботу.
— А на яку плату ви розраховуєте?
— Тисячу… дві тисячі карбованців… — відповів збентежений молодик.
Вокульський мимоволі похитав головою.
— Навряд чи будуть у нас посади на таку високу плату, — відповів він, — проте зайдіть до мене коли-небудь…
Насередині кабінету говорив сутулуватий граф:
— Отже, шановні панове, в принципі ми приступаємо до створення спілки, запропонованої паном Вокульським.
