Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
Ти ж знаєш, братику, що діти не вбивають, не крадуть, не брешуть, не зловтішаються, доки їх не научать всіх цих «перлів» дорослі. Діти не запитують про віру, національність, звання, суспільний стан, не звертають уваги на колір шкіри чи очей, діти не страхаються тварин, а тварини, навіть найлютіші, не зачіпають дітей і залюбки граються з ними. Тварини дуже тонко відчувають гармонійну сутність дитячого єства. Та що про це говорити! Навіть в найжорстокішому серці ката десь жевріє іскорка ніжності до дитини, бо пам’ятає його темна душа, що народжений він безвинним немовлятком. А якщо людина не відгукується на сутність дитинності, тоді можна сміливо вважати, що ми маємо справу лише з вертикальною істотою, в котрої вбито саму суть людськості. Досвід Вітчизняної війни показав нам, як фашизму вдалося вбити зерна дитинності в мільйонах душ.
Недарма Ленін та Дзержинський у тяжкі дні громадянської війни і загальної розрухи звернули найпильнішу увагу на проблему рятунку безпритульних дітей та їхнього виховання, недарма Макаренко і його послідовники невтомно шукали шляхів до творчого розкріпачення юних поколінь, яким суджено формувати суспільство прийдешнього. Тому й радію я, тішуся твоїм листом. З радістю допоможу тобі й твоїм колегам, розповім про все, що знаю, над чим думають мої товариші. Певна, що двадцять перший вік, справді, стане свідком небувалих метаморфоз у дитячій свідомості, котра отримає дивовижні інформаційні та чуттєві можливості. І дай боже, щоб ці метаморфози були тільки позитивні. Але такого не буває! Тому хай ваш «Резонанс Еволюції» приготується до сюрпризів. Проте чого нам боятися? Будь-які катаклізми матимуть еволюційне вирішення, якщо їх спрямувати у людяне річище.
Тепер ще одна проблема, може, найголовніша проблема Людини та її будучини. Я маю на увазі Слово. Ти знаєш, як високо цінили прадавні мудреці, волхви Слово. Навіть самоназва нашого етнічного суперрегіону походить від цього кореня. СЛОВ’ЯНИ. А отже — Сини Слова. Відтак — Сини Бога, Найвищого, бо Слово, Логос називали Богом. Яка глибоченна таємниця! Навіть «козаки» — назва войовничого, лицарського елемента нашого народу, походить від модифікації цього поняття — КАЗ, КАЗАТИ, КАЗКА, КАЗАННЯ, УКАЗ, НАКАЗ, ПОКАЗ. Козаки (казаки) — діти Каза, КАЗКИ, знову ж таки — сини Слова. Може, ти усміхнешся таким етимологічним фантазіям, але я певна — це так.
До чого я веду? До того, що слово в нашу епоху зниділо, змізеріло, деградувало, затьмарилося. Ми до нього ставимося лише як до інформаційних знаків — не більше. А воно має бути живим, огненним відображенням реальності.
Послухай, братику, мої роздуми про значення Слова, маю надію, що група «Резонанс Еволюції» зверне особливу увагу на цю проблему, бо усвідомити прийдешнє і його закономірності хіба можливо без найвищої тотожності в душі й серці?
Річ-Слово чатує біля колиски дитини. Воно творить для неї особистий Всесвіт душі, розуму, духу й тіла. Без Слова дитя залишається в полоні звірячості, в хаосі першостихій.
Пращури, древні ріші, волхви, мудреці зневажали порожню гру слів: кожне їхнє твердження складає підмурок правди. Їхнім тисячолітнім досвідом утверджений, прийнятий і нами, закон мислі, який глаголить, що одним і тим же словом — РІЧ — названо і мову, логос, глагол, і предмет, речовину, явище, форму. Те ж саме бачимо в російській мові, де ВЕЩАТЬ (говорити, пророчити) і ВЕЩЬ (вещество) об’єднують обшир Духу і обшир видимого Всесвіту.
Слово, як і Зоряний Всесвіт, глибинне й багатозначне. Мова — Космос душі й Розуму — з образів відчутного, видимого й таємного світів тче свій особливий прояв, притаманне лише їй — Мові — калейдоскопічне твориво.
Той внутрішній світ має свої закони розвитку і свої цикли буяння й згасання. Спілкуючись з іншими внутрішніми світами людей та народів, Мовний Космос оновлюється чи занепадає, бореться, змагається, перемагає або здається в полон, воскресає і відновлює давно забуте.
Я не знаю, братику, чи ти цікавишся проблемами мови, слова, а то повинен був би знати, що тепер мало хто заперечує думку, яку стверджували наші прадіди: люди мали Прамову. Єдиний ключ взаєморозуміння. Всім відома легенда про Вавілонську вежу, що її будували пращури, аби добратися до неба. Боги злякалися, зруйнували вежу і одняли від людей Прамову, розбивши її на численні наріччя, щоб мислячі істоти перестали розуміти одне одного.
Символи міфа вельми глибокі. Можна їх трактувати так, що людство було єдине в своїй психосуті, і певні космічні сили (сили Х), щоб роз’єднати братів на відчужені племена й народи, завдали удару в центр взаєморозуміння — в Слово, в Логос.
Тут широке поле для припущень — наукових чи фантастичних, але нині цікаве інше: в чому полягала спільність і одність Прамови? Чи була вона, справді, універсальна для всіх племен, чи мала якийсь інший ключ, котрий дозволяв розуміти слова всіх інших народів-сусідів, якщо вони навіть розмовляли осібними наріччями? Адже навіть тепер, належачи до одного народу (чи навіть роду), люди тяжко розуміють одне одного, якщо стоять на різних площинах світосприймання.
Отже, спільне Слово — понад спільні слова. Повинен бути корінь спільного розуміння. Розуміння зовнішнього Космосу еволюціонує, міняється, тотожно цьому міняється в свідомості людей розуміння й сприймання Слова. Я наведу тобі приклад з «Слова о полку Ігоревім» — геніальної епічної думи прадавнього руського співця. В цьому надвмирущому твориві особливо ясно видно, як прабатьки наші глибоко й різнобічно розуміли слова мови (саме розуміли, а не заучували). Це розуміння приходило, як дух спільноти, єдності всього сущого. Отже, одним з елементів, ознак Спільного Ключа — було знаходження зв’язку кожного слова з усім океаном Мови.
Всі, хто читав «Слово о полку Ігоревім» (або його переклади на сучасні мови), пам’ятають одне з таємничих місць думи, що в сучасному трактуванні звучить так: «Див кличе з верхів’я дерева, велить послухати землі незнані…» і так далі.
Довкола цього фрагмента, як і довкола багатьох інших, киплять, вирують пристрасті, мовознавчі спекуляції, але зміст уривка залишається темний і, скажу прямо, слабо переконливий. Припускається, що предки вірили в якихось дивів, казкових, міфічних істот, котрі можуть сидіти на деревах, наказувати, загрожувати, веліти, «врізатися в землю». Майже всі дослідники вважали Дива зловіщим і ворожим для Русі образом. Це науковий нонсенс. Достатньо уважно заглибитись в історію нашої культури та еволюцію мови, як все стане на свої місця. Скажуть, що міфологія, історія, перекази, казки залишили для нас порожнечу в цьому відношенні, щоб ми могли сказати щось певне. Маємо право твердити одне: якщо автор «Слова» кілька разів ужив слово «Див», то воно повинне мати архіважливе значення і нести саме в собі пояснення своєї суті й значимості.
Давай проведемо з тобою мовний, етимологічний експеримент.
Які слова й поняття споріднені з коренем «див»?
Диво, дивитися, дивокіл, довкола, дивний. А при інверсії — вид, видющий, видіти, веда (знання), ведун тощо. Тобто мова йде про здібність бачення, дивлення, сприйняття обширу, простору, світу.
Аналізуючи «Слово», ми спостерігаємо, що автор епосу цілком уникає вживати слово «небо» (крім одного разу в кінці, де «сонце сяє на небесі», але це місце багато знавців вважають пізнішим додатком ченців-переписчиків). Закономірно допустити, що пращури називали «небо» (точніше — простір, зоряний космос) дивом, тобто суттю того, що дає можливість дивлення, що вічно дивує і відкриває таємничий лик унікальності, всеохопності, глибинності.
«Небо» прийшло пізніше, з візантійством: воно означав «НЕ Бо(г)». Тобто слово штучне, заперечувальне. Очевидно, візантійці, нав’язуючи нові поняття, викорчовуючи образи древнього світогляду в мові прарусів, замінили величного ДИВА на плоске, кришталеве «НЕБО».
Ось чому автор «Слова», сумуючи за героїчним минулим, чує голос ДИВА — Духу Зоряного Обширу, котрий кличе «послушати» землі таємні, незнані, тобто об’єднати їх Єдиним Словом, — адже «послушати» — це мати єдиний слух, єдиний послух, слухняність, єдину мову. Конфліктуючи з половцями, Ігор збурює ворожнечу замість того, щоб віднайти спільну основу взаєморозуміння. Все лягає на свої місця.
