Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
Сутінки болю налягали на серце Івана, померкла радість зустрічі. Знову заглянули в його очі, в душу голопузі й худі малюки поміж убогими землянками. Він різко закрив альбом, мовчки глянув у обличчя секретареві. Той теж був мовчазний і задумливий. Вови розуміли один одного без слів. Того ж вечора Гук домовився з фронтовим другом, що очолить найвідсталіший у районі колгосп в селі Горяни.
Вночі спалахнула гостра суперечка з дружиною, коли вони повернулися з вечірки до готелю. «Де ми будемо жити? Що мені робити поміж тими руїнами? Навіщо було мріяти про чудове життя й майбутнє навчання в місті? Лише для того, щоб знову пірнути в багнюку й убогість?».
Він був глибоко розчарований глухотою її душі, нерозумінням того, що обов’язок людськості — понад все! На кого залишати дітей та осиротілих жінок? Хто підніме господарство з руїн, якщо не ми? Ради кого кипів бій? І хіба герць завершено? Може, тепер починається найголовніша фаза поєдинку?
Вони виїхали в Горяни. Поселилися в землянці, бо майже всі хати були знищені. Зіна кілька днів мовчала, не розмовляла з Іваном. Люди зустріли Героя насторожено. Придивлялися, оцінювали, мовчали. Весняного ранку він очолив загін сіячів. Сходило сонце, птахи кружляли над полями. Він ішов повагом по ріллі, щедро сіючи в землю теплі зерна. І згадував у ці хвилини билинний образ Микули Селяниновича. Навіть Святогор загруз у землю, пробуючи підняти «тягу земну», котру Микула легко й звично носив щоденно за плечима. Он як високо, винятково оцінювали пращури значення оратая й сіяча! Ось поруч з ним ідуть підлітки, жінки, діди, кидаючи ярові зерна у паруючий грунт. Вони — вірні діти прадавнього Микули. Доля світу в їхніх руках.
То був день Іванового воскресіння. Дальші роки — ніби листки календаря, що хурделицею полетіли за вітром часу.
Перший урожай. Тих днів Іван не зміг би забути за сотні років. Сонячне море повного колосся, журавлині рядки косарів. Щось було в цій картині таке прадавнє, таке глибинне й рідне, що сльози розчулення підступали до очей. Він виминав з колосків золотисті зернята, закохано дивився на них і відчував у тих вогнистих краплинках пульс грозовиць, що вирували літніми днями понад рідним краєм, ніжну щедрість дощів, шалену життєвість сонця, мовчазну самовідданість землі.
З попелищ вставали хати, господарські будівлі. Діти пішли в школу. Залунали весільні пісні над селами. Іван відчував, що його частка праці й безсонних ночей теж увійшла животворним потічком у ту просту людську радість повернення до мирного життя.
Вони жили в землянці. Іван повертався пізно, щасливий, втомлений. Зіна зустрічала його невдоволеним буркотінням: «Чи довго будемо жити кротами? Вже багато простих колгоспників перейшло в хати, живуть по-людському. А ти голова, Герой. Невже не заслужив того, що мають уже доярки та конюхи?».
В останню чергу, — таке було рішення Івана. І він дотримувався його суворо, нерушимо, як на фронті.
Минали тяжкі дні реконструкції, зимові місяці. Навесні дружина породила сина. І почала вимагати переїзду в місто. Тут, мовляв, нема навіть елементарної медичної допомоги, відсутні умови для нормального людського життя. Іван переконував її: все буде згодом, все це потрібне не лише їм, а кожному трудареві, отже, його обов’язок — осягнути такі умови, зробити їх нормою повсякденності. Хіба в місті комфорт і зручності падають з неба? Тепер головне — хліб, хліб. І праця, невтомна праця. Все інше — випливатиме з цього.
Наступив тяжкий рік. Засуха спопелила ниви. Люди працювали на межі можливого. Було багато нарікань, часто доводилося гасити вогнища озлоблення й невдоволення. І нерідко — у власній сім’ї.
Минуло кілька років. Іванова сім’я перейшла у небагату хату. Зіна вибухнула диким скандалом: «Ти досягнув небувалих врожаїв, про твій колгосп пишуть у центральних газетах, елеватори тріщать від твого хліба, а ми живемо злиденніше всіх! Який же глузд у твоїй праці? Навіщо вона? Що ти добув мені, синові? Блискучу Зірку Героя? І це все? Ти смішний з своєю самовідданістю. Я піду від тебе. Я втомилася від такого життя. Це не життя, а плакат!».
Грозової ночі Зіна з сином покинула обійстя, попрямувала до райцентру. Це був злобний спектакль, але розіграний вміло й садистично. Іван догнав дружину в полі, силою посадив у кабіну машини. Вона виривалася, кричала, і шофер — молодий хлопець — з нерозумінням і острахом поглядав на спотворене обличчя молодої дружини голови. Поверталися назад у мерехтінні небесних громовиць. А в серці Івана вирувала пожежа.
Вдома він заспокоїв Зіну, пообіцяв незабаром переїхати до міста, як тільки колгосп стане повністю на ноги.
Та після тієї страшної ночі дитя занедужало. І за два тижні пневмонія спопелила худеньке тільце. «Татку, не відпускай мене! — шепотіли пересохлі вуста. — Татку, я хочу бути з тобою…».
Не втримав. Не заступив мороку, що всевладно забирав сина до себе.
Дружина закрижаніла. Одного дня вона покинула його і переїхала в Київ, розірвавши шлюб. Він залишився самотнім у порожній хатині. Довгі ночі й дні, наче в безмежній пустелі. Відчай, марні думи, скупі сльози, яких ніхто не бачив. І холодне рішення — ніколи не пов’язувати свою долю з іншими долями. Віддати себе, свою працю й снагу людям, а глибини інтимного залишити небувалому, неіснуючому, снам і маренням підсвідомого.
Минали роки.
Село хорошіло. Колгосп став мільйонером. Зводилися обабіч заасфальтованих вулиць світлі котеджі. Виросли будівлі нової школи, лікарні, Палацу культури, торгового центру. Все це радувало, але й сум закрадався до серця. Покидали село десятикласники, поривалися в місто, на заводи, до науки, у вир калейдоскопічного сьогодення. І розумів Іван, що таке прагнення, така міграція трудящої сили, хоч і повсюдна, але тривожна, позаприродна. З чим вона пов’язана? З скороспілістю серця та розуму, з верхоглядством, з невмінням молоді та її батьків глибоко й далекосяжно збагнути смисл життя і покликання людини? Ой, не лише це! Вищі інстанції, ті, від кого залежали перспективи розвитку села та його прийдешнього, нехтували інтересами сільських трударів. Розмов, виступів у газетах та часописах було достатньо, і нагороди сипалися щедрою рукою на груди невтомних хліборобів, але повсякденне життя в селах було бездуховне, нецікаве, позбавлене минулих творчих традицій і залишене напризволяще перед викликом новітньої, космічної ери.
Поміж безкрайніми нивами хліба, по широкій автостраді хвацько в’їжджали до рідного села на власних авто «аргонавти», котрі прагнули здобути в містах «золоте руно» комфорту, слави, добробуту, і хизувалися перед рідними та знайомими своєю псевдокультурністю, зверхністю, і підсміювалися над тими ровесниками, які залишалися біля корів, за кермом трактора, які не могли розірвати прадавнього коріння, зануреного в землю. І не розуміли верхогляди, що саме ті чорноземні ентузіасти та диваки, які не могли або не хотіли подолати земне тяжіння, є підвалинами навіть найкосмічніших досягнень країни, бо кожен день життя будь-якої людини опирається на терпіння й самовідданість хлібороба, садівника, пасічника, доярки; правда, про те всякий міг прочитати в газетах, в книгах, почути на мітингах, але те вважалося гарним тоном, фразою, яку можна промовити без особливих емоцій, без хвилювання, — не більше.
Модерні хлопці та дівчата, котрі приїжджали в гості до батьків, зустрічаючи на вулиці голову колгоспу, запиленого, втомленого, одягнутого в незмінну зелену штормівку, іронічно перезиралися, замовкали. Чи, може, йому здавалося?
Він втомився, постарів. Часто залишав Зірку Героя на вихідному костюмі, в шафі, ніби не бажав показувати довколишнім людям своєї виключності, винятковості. Та інколи в сновидіння Івана вривалися громи далеких воєнних літ, снилися товариші, котрі не повернулися з поля бою. Вони докірливо дивилися в його очі, мовчали, але в тому мовчанні чулася вимога: не можна забувати роки, що були вирішальні не лише для долі Вітчизни, а, напевне, і всієї планети! Спалахував огонь спогадів, палив серце, ятрив рани душі. Давав знати себе осколок під серцем. Вів відчиняв шафу, знімав Зірку Героя з костюма і прикручував її до своєї буденної сорочки. І тоді з якоюсь натхненною, буйною силою кидався до повсякденної праці, метався по полях, плив у вирі господарських турбот. І забувався біль особистої невдачі. Було для кого діяти й жити, його праця дарувала радість тисячам людей, це давало сили й снагу йти далі, не згинатися, витримувати пожежу в душі. Він комусь потрібен — отже, він живе!
