Час жити і Час помирати - Ремарк Эрих Мария (читаем полную версию книг бесплатно TXT) 📗

— Це не так важливо. Головне, що ти живий!

— Це правда, але ж не радітимеш з цього все життя. Після війни ще сяк-так. А потім ти вже ніякий не герой, ти просто каліка.

— Я так не думаю. Та й потім є чудові протези.

— Я не про це, — відповів Мутціг — я маю на увазі не роботу.

— Ми повинні виграти війну! — раптом голосно заявив Арнольд, який весь час прислухався до їхньої розмови. — Тепер нехай інші сьорбнуть горя. Ми потрудилися, скільки могли. — Він неприязно стрільнув очима в бік Гребера. — Якби всі ледацюги були на фронті, нам не довелося б увесь час відступати.

Гребер нічого не відповів. З ампутованими краще не сперечатися; людина, яка втратила руку чи ногу, завжди має рацію. Сперечатися можна з тими, у кого прострелені легені, чи осколок у шлунку, або, може, щось ще гірше; але, хоч як дивно, не з ампутованими.

Арнольд грав далі.

— Як ти гадаєш, Ернсте? — спитав Мутціг по хвилі.— В Мюнстері у мене була дівчина; ми й досі листуємося. Вона гадає, що я поранений в ногу. Я їй про це ще нічого не писав.

— Не поспішай. І радій, що тобі більше не треба туди повертатися.

— Я так і роблю, Ернсте. Але ж не можна радіти вічно.

— Мене аж нудить від ваших балачок, — промовив раптом до Мутціга один з уболівальників, що сиділи навколо картярів. — Випийте і будьте чоловіками!

Штокман засміявся.

— Чого ти смієшся? — запитав Арнольд.

— Я оце подумав, що було б, якби цієї ночі важка бомба гепнула просто сюди, в самісіньку середину, так, щоб від нас залишилася сама каша. У що перетворилися б тоді всі наші клопоти?

Гребер підвівся. Він побачив, що в уболівальника немає обох ніг. «Міна або відморозив», — мимоволі подумав він.

— А де наша зенітна артилерія? — обурився Арнольд. — Чи вона вся справді потрібна вам на фронті? Тут майже нічого не залишилося.

— На фронті теж.

— Що?

Гребер зрозумів, що зробив помилку.

— На фронті ми чекаємо нової, таємної зброї,— сказав він. — Кажуть, це справжнє чудо.

Арнольд витріщив на нього очі:

— Чорт забирай, що ти тут мелеш? Виходить, нібито ми програємо війну! Це зовсім не так. Гадаєш, мені хочеться сидіти в паршивому візку і продавати сірники, як після першої світової? Ми маємо права! Їх нам обіцяв фюрер!

Він розлючено кинув карти на стіл.

— Увімкни радіо, — звернувся уболівальник до Мутціга. — Музику!

Мутціг крутнув ручку. Злива тріскучих слів вдарила з радіоприймача. Він крутнув далі.

— Залиш попередню хвилю, — гукнув роздратовано Арнольд.

— Навіщо? Це всього-на-всього балачки.

— Залиш, кажу тобі! Це партійна промова. Якби їх слухали всі, справи йшли б значно краще.

Мутціг зітхнув і повернув ручку назад. В кімнаті знов залунав голос крикуна. Арнольд слухав, зціпивши зуби. Штокман щось на мигах показав Греберу і стенув плечима. Гребер підійшов до нього.

— Бувай здоров, Штокмане, — прошепотів він. — Мені пора йти.

— Є веселіші справи, еге ж?

— Та ні. Але мені пора.

Гребер рушив до виходу. Його супроводжували погляди поранених. Йому здавалося, ніби він голий. Він перейшов зал повільно, гадаючи, що так менше дратуватиме ампутованих. Але він бачив, як вони дивились йому вслід. Мутціг прошкандибав за ним до самих дверей.

— Заходь іще, — сказав він у тьмяно освітленому коридорі.— Сьогодні тобі не поталанило. Взагалі ж ми веселіші.

Гребер вийшов на вулицю. Наближався вечір. Несподівано Гребером знову оволодів страх за Елізабет. Цілий день він тікав від нього. Але тепер, у цьому непевному світлі, страх, здавалося, знову з усіх кутків виповзав на нього.

Він пішов до Польмана. Старий відчинив йому зразу. Очевидно, він когось чекав.

— А, це ви, Гребере, — сказав він.

— Так. Я вас довго не затримаю. Я лише хочу дещо спитати.

Польман впустив його.

— Заходьте. Краще, коли ви не стоятимете під дверима. Людям не треба знати…

Вони увійшли до кімнати, в якій горіла лампа. Гребер почув свіжий дим від сигарет. Польман не мав у руках сигарети.

— Що ви хотіли в мене спитати, Гребере?

Гребер озирнувся довкола.

— У вас тільки одна кімната?

— Чому це вас цікавить?

— Може статися, що мені треба буде сховати на кілька днів одну людину. У вас можна?

Польман мовчав.

— Її не розшукують, — додав Гребер. — Я хотів би знати це лише про всяк випадок. Можливо, в цьому й не буде потреби. Я боюся за одну людину. А може, я це собі просто уявляю.

— Чому ви прийшли з цим до мене?

— Я більше нікого не знаю.

Гребер і сам не розумів, чому він прийшов. Він бажав тільки одного: про всякий випадок знайти притулок.

— Хто це?

— Дівчина, на якій я хочу одружитися. Батько її в таборі. Я боюсь, що її теж заберуть. Вона не зробила нічого поганого. А може, я просто перебільшую небезпеку.

— Ні, це не перебільшення, — відповів Польман. — Краще бути обережним, ніж потім каятись. Можете розраховувати на цю кімнату, якщо вона вам буде потрібна.

Гребер відчув тепло й полегшення.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

Польман усміхнувся. Він раптом здався Греберові не таким старим і немічним, як раніше.

— Дякую, — ще раз сказав Гребер. — Я сподіваюся, що кімната мені не знадобиться.

Вони стояли біля полиць з книгами.

— Візьміть, собі, що хочете, — щиро запропонував Польман. — Інколи це допомагає пережити тяжку мить.

Гребер похитав головою.

— Мені ні. Але я хочу збагнути одне: як можна узгодити ці книжки, вірші, цю філософію з нелюдською жорстокістю штурмових загонів, концентраційними таборами і знищенням ні в чому не винних людей?

— Це не можна узгодити. Це лише співіснує в часі. Якби ті, хто понаписував ці книжки, були живі, вони також сиділи б у концтаборі.

— Мабуть.

Польман подивився на Гребера.

— Ви хочете одружитися?

— Так.

Старий дістав з полиці якусь книжку.

— Я не можу дати вам нічого іншого. Візьміть, будь ласка, оце. Тут немає чого читати: тут лише малюнки, самі малюнки. Часто, коли я не в змозі читати, я цілу ніч розглядаю малюнки. Поезія і малюнки — вони завжди зі мною, поки в лампі є гас. А потім, у темряві, залишається тільки молитва.

— Так, — промовив Гребер невпевнено.

— Я багато про вас думав, Гребере. Про вас, а також про те, що ви мені недавно сказали. На це немає відповіді.— Польман замовк, потім тихо додав: — Є тільки одне: треба вірити. Вірити. Що ж нам іще лишається?

— У що?

— В бога. І в добро, що живе в людині.

— А ви ніколи в ньому не сумнівалися? — запитав Гребер.

— Чому ж, — відповів старий. — Навіть часто. А то хіба я міг би вірити?

Гребер вирушив до фабрики. Знявся вітер, і розкошлані хмари пропливали над самими дахами. Через площу у напівтемряві марширував взвод солдатів. Кожен ніс під рукою пакунок. Вони йшли на вокзал, щоб виїхати на фронт. «Я теж міг би бути серед них», — подумав Гребер. Перед розбитим будинком він побачив темну липу, і раптом його плечі, м’язи сповнило те саме відчуття життя, яке повернулось до нього, коли він побачив цю липу вперше. «Дивно, — промайнуло в нього. — Мені шкода Польмана, а він безсилий допомогти мені. Але щоразу після зустрічі з ним я відчуваю життя дедалі глибше».

XIX

— Ваші папери? Зачекайте хвилинку. — Службовець зняв окуляри і поглянув на Елізабет. Потім поважно підвівся і зник за дерев’яною стінкою, що відділяла його віконце від великого залу.

Гребер подивився йому вслід і озирнувся. Дорога до виходу була забита людьми.

— Іди до дверей, — сказав він тихо. — Чекай там. Коли побачиш, що я скидаю кашкета, негайно біжи до Польмана. Ні про що не турбуйся, біжи негайно, а я прийду потім.

Елізабет завагалася.

— Йди! — повторив він нетерпляче. — Можливо, цей старий козел когось покличе. Не варто ризикувати. Чекай надворі.

— Може, він просто хоче ще щось довідатись про мене.