Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
— А що тебе так приголомшило?
Я усміхнувся.
— А мені останні сни українською снилися, і сам я по-українському в них говорив.
Петро знизав плечима.
— То й що? — запитав він, випроставши спину й кинувши швидкий погляд на Галю, яка сиділа поруч. — Мені малечею снилося, що я вкупі з «бітлами» по-англійському співаю і теревеню з ними англійською. А в школі я німецьку вивчав... Це ж допіру сни.
— Сни, — погодився я.
— А мені теж сни російською у дитинстві снилися, — приєдналася до нашої розмови Гуля.
— Це тому, що у вас у Казахстані забагато москалів, — сказав Петро.
— Петю! — Галя з докором поглянула на свого чорновусого.
— Їх усюди забагато, — додав Петро. Певно, вирішив, що цим доповненням пом’якшить сенс сказаного.
Мене раптом почав розбирати сміх. Петро подивився на мене здивовано, а я вже на повну силу сміявся. Мені зовсім не до речі пригадався анекдот про те, як новий росіянин прийшов до старого єврея і сказав: «Татку, дайте грошей!»
— Ти чого це? — запитав мене по-російському Петро.
— Та нічого, — намагаючись стриматися, відповів я крізь сміх. — Анекдот пригадав...
— Який?
Миттю я подумав, що якщо розкажу йому саме той анекдот, який мені пригадався, то він подумає, що в мене дах поїхав.
— Грузинський гаїшник зупиняє у Тбілісі росіянина на «Жигулях», — почав я розповідати перший анекдот, який спав на гадку. — «Ви, — каже, — перевищили швидкість. Пишіть пояснювальну грузинською». «Грузинською? — дивується росіянин. — Я не вмію». А грузин стоїть, мовчить і чекає. Подумав росіянин і вклав у свої права п’ятдесят баксів. Простягнув права грузину. Той узяв, витягнув купюру, заховав до кишені й каже: «Ось бачиш, а гавариш, грузинської не знаєш! Половину пояснювальної уже написав!»
На моє здивування, анекдот не викликав у слухачів навіть усмішки. Петро дивився на мене вичікувально. У його погляді я помітив чи то жалощі, чи то хвилювання.
— Не люблю анекдотів про національності, — сказав він за декілька хвилин. І відразу перейшов на українську: — І взагалі, повернемося до Києва, тоді за оковитою і порегочемося. А поки що сміятися зарано...
Мені стало сумно. «Сміятися ніколи не зарано», — подумав я, не погоджуючись із Петром. Я ще міг би собі уявити ситуацію, коли сміятися вже запізно. Але навіть коли запізно сміятися — сміх може просто змінювати своє значення, перетворюючись зі сміху веселощів на сміх відчаю, на сміх божевільного.
Я позирнув у вікно і побачив, що між нами і морем раптом виникли дачні будиночки, сади, виноградні зелені дахи дворів. І все це було розфарбоване у таку яскраву зелень, що важко навіть було уявити, що наближається календарна осінь. Складно було уявити, що все це може пожовкнути, почервоніти чи взагалі залишитися без фарб, скинувши листя на землю.
Щось м’яке вдарило мене по обличчю і впало на стіл. Я відсахнувся від вікна. На столі лежав недостиглий плід інжиру. Ще кілька таких недостиглих плодів залетіло до нашого вікна.
— Хлопці бавляться, — сказав Петро, визираючи з вікна. Я теж визирнув і побачив позаду біля насипу замурзаних пацанів, які махали нам руками.
Гуля взяла зі столу інжирину і кинула собі до рота.
Інжирна атака повернула нам хороший настрій. Ми зібрали по купе інжирини, сполоснули їх у казанку, потім вихлюпнули воду у вікно.
— Малувато, — сказав Петро, роздивляючись викладені в два ряди на столі недостиглі плоди.
Потім узяв одну інжирину і теж кинув собі до рота. Смачно розжував її.
— Час кави випити, — промовив він гучним життєстверджуючим голосом і поглянув на Галю.
60
Минуло години зо три, і потяг знову зупинився. Визирнувши, ми побачили між собою і морем іще один товарняк. Але між нами і цим товарняком було метрів п’ятнадцять і рейки, рейки, рейки. Місце нагадувало товарну станцію.
Між нами та іншим товарняком пропахкав локомотив.
— Цікаво, де це ми?
Я знову визирнув у вікно і побачив дебелого залізничника, який рухався до нас від хвоста потяга. У руці чолов’яги був молоток із довгим держаком, яким він постукував по буксах.
— Яка це станція? — запитав я у нього, коли він наблизився до нашого вагона.
— Дербент-товарна, — відповів він, задерши голову й зацікавлено подивившись на мене.
Мене відразу ж відтіснив Петро.
— Агов, — гукнув він. — Тут крамниця поруч є?
— Є, за парканом, — відповів дагестанець.
— А скільки стоятимемо?
Дагестанець поглянув на свій годинник, подумав.
— Годину, напевно, — він підвів голову. — А що купити хочеш?
— Тютюн.
— Я тобі можу свій продати, — запропонував дагестанець. — Недорого. У себе на дачі вирощую...
— Ні, дякую, — Петро заперечно хитнув головою. — Я краще до крамниці сходжу.
— Нащо ризикувати? — запитав дербентський залізничник.
— Чим ризикувати? — здивувався Петро.
— Розумієш, — співрозмовник скривив губи у невизначеній посмішці. — Ти — «ліцо слов’янської національності», а тут таких «ліц» уже нема. Виїхали. Розумієш? Подумають, що турист або дезертир із Чечні. Недобре буде!
Петро важко зітхнув.
— Ні, ти не думай, люди тут гарні, — знову заговорив дагестанець. — Це час зараз поганий. Приїжджай років за десять — почесним гостем будеш! Запитай, де живе Муса Гаджиєв, тобі кожен покаже. Приходь, живи, в морі купайся. Тільки потім, років за десять! Хочеш, я сам у крамницю сходжу, щоб ти не думав про мене погано?
Товстун майже запобігливо зазирав Петру в обличчя.
Петро ще раз важко зітхнув, узяв у Галі десять доларів і простягнув їх залізничнику.
— Не наші, — хитнув він головою, дивлячись на купюру. — Ну нічого, я тобі на свої куплю. Що, «Прима» підійде? Тут хороша, з Махачкали...
Петро кивнув.
Товстун пішов, попросив наглянути за молотком, який він лишив під вагоном. За двадцять хвилин від повернувся, простягнув Петру блок «Прими» — двадцять пачок, склеєних разом паперовою стрічечкою.
Потім простягнув йому назад десять доларів.
Спантеличений Петро поклав «Приму» на стіл і уже вслід залізничнику крикнув: «Дякую!»
Мене знову почав розбирати сміх, але цього разу я стримався. Я подивився на Гулю, і ми усміхнулися одне одному. Галя теж сиділа з усмішкою на обличчі. Тільки Петро, досі здивований подією, залишався серйозним. Він знайшов порожній целофановий пакет і почав висипати в нього тютюн із цигарок.
Потяг уже рушив, а він досі викручував із цигарок тютюн, хоча видно було, що справа ця йому набридла. Нарешті він чортихнувся, дістав люльку, набив її примівським тютюном, закурив і вийшов у тамбур. На столі лишилися три невипатрані пачки цигарок і на чверть заповнений пакет.
За кілька годин, коли сонце подовжило до межі тінь нашого вагона, потяг зачав поступово віддалятися від моря. Може, це море відходило кудись убік, а ми їхали прямо? Сидячи у вагоні, було складно це зрозуміти, але пейзаж за вікном змінювався, ставав менш романтичним.
Місце виноградників посіли нескінченні ряди гаражів, потім знову пішли дачі, тільки ці дачі виглядали біднішими, ніж оті, повз які ми проїжджали перед Дербентом.
Без поспіху повз наш вагон проїхало і місто, дивне місто хрущовських п’ятиповерхівок, приватних будинків і труб, прокладених просто по землі, в обхід дороги у повітрі на три-чотириметровій висоті й знову по землі. Неначе вся кишкова система міста, яка зазвичай сором'язливо ховається під землею і визирає звідти лише чавунними люками, тут виперла назовні й так і лишилася. Може, для зручності ремонтних служб, може, з якоїсь іншої причини. Труби різного діаметру, повторюючи єдиний контур, огинали на великій висоті й залізничне полотно. Я проводив їх здивованим поглядом: у загуслих сутінках вони робили місто схожим на якесь інопланетне поселення зі старої дитячої книжки.
Коли потяг уповільнив хід, я побачив двох пацанів, які сиділи біля багаття на залізничному насипу.
— Агов, — гукнув я. — Яке це місто?
