Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
Я так роздрімався під цю фантазію, що не відразу помітив, як кудись зник шум потяга.
— Колю, — виникла наді мною голова Петра.
— Що? — я звівся й одразу ж відчув, що чогось бракує.
А бракувало не тільки шуму. Потяг стояв. За вікном завмер квадрат неба, моря і брудно-жовтого берега.
— Напевно, кордон, — висловив я припущення і піднявся на ноги.
— Який кордон?
— Між Азербайджаном і Дагестаном.
Петро з виразом нерозуміння на обличчі вистромив голову у віконце, роззирнувся.
— Нема тут нічого!
Раптом поруч із вагоном хтось чхнув. Петро знову висунув голову. Повернувся здивований.
— Нікого нема, — прошепотів він.
Ми завмерли, дослухаючись. Із моря долітали поодинокі крики чайок. Із-за вікна долинула трель якоїсь комахи. І знову десь поруч пролунав глухий удар.
Напруження Петра передалося й мені. Я занервував, розкрив рюкзак, знайшов на дні пістолет, витягнув його і поклав згори на інші речі. Сам визирнув у вікно, але жодної живої душі не побачив.
— Слід перевірити пісок, — Петро кивнув у бік стінки, за якою містилася вантажна частина вагона.
— Пішли, — сказав я пошепки.
У туалеті ми завмерли біля низеньких дверцят, замкнених на засув, — це і був прохід до вантажної частини вагона. Відчинивши їх і зігнувшись у дугу, ми пролізли всередину і опинилися просто під палючим сонцем. Перед нами лежав пагорб піску, покритий суцільним шматком брезенту й відформатований прямокутними межами вагона. Пагорб стирчав просто по центру вагона. Брезент затріщав під нашими ногами, і я відчув, як рухається пісок.
Петро полегшено зітхнув і поліз на вершину цього пагорба. Зупинився там — його голова тепер була вищою за стіни вагона. Роззирнувшись навсібіч, він раптом завмер і несподівано підняв руки.
Я нічого не зрозумів. Петро стояв спиною до мене з піднятими руками і не рухався. Його голова була дещо нахилена вниз. Я одразу присів навпочіпки, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Але поки що нічого більше не відбувалося. Старанно рухаючись якомога тихше, я пробрався трошки вище на цей брезентовий пагорб і зупинився метрів за півтора від Петра.
— Стояти! — пролунав незнайомий різкий голос. Я завмер.
— Стояти, бо твій кореш зараз звалиться!
Я збагнув, що ці слова адресовані мені. Ще кілька секунд зволікання, і я все ж таки звівся на рівні ноги. У нижньому дальньому кутку вагона стояв уже знайомий мені з порома і порту смаглявий слов'янин із короткою нерівною стрижкою. У правій руці він тримав пістолет, а в лівій — недоїдений бутерброд. Видко, ми зіпсували йому обід.
— Руки! — гукнув він до мене, і я підняв руки, розглядаючи його лежбище.
Було ясно, що ми мандрували разом із самого початку: в кутку він витоптав рівний майданчик, розміром із полицю купе. Там, поверх брезенту, лежав великий махровий рушник синього кольору. У самому кутку лежав його рюкзак і пакет із консервами й переламаним навпіл лавашем.
— Коли потяг рушить, — похмуро заговорив смаглявий, — ти, — він тицьнув пальцем у Петра, — допоможеш своєму приятелю перестрибнути туди! — і він кивнув на бічну стінку вагона. — А тобі я потім сам допоможу.
Смаглявий, не відводячи від нас погляду, підніс недоїдений бутерброд до рота, відкусив.
Він жував, і вилиці його ритмічно рухалися, наче якийсь добре відрегульований механізм. Верхня частина обличчя залишалася нерухомою, як і погляд.
Я не знаю, скільки минуло часу, доки потяг раптом не смикнувся і не почав помаленьку набирати швидкість.
Я опустив руки, й одразу ж він перестав жувати і закричав на мене.
— Давай! — смаглявий спрямував пістолет на Петра. — Іди, стань спиною до стінки й підстав товаришу руки.
Петро розгублено подивився на мене.
Мені б не хотілося цій миті опинитися на його місці. Але, чесно кажучи, і на своєму місці мені теж не подобалося.
Після наступного окрику Петро прихилився спиною до внутрішньої стінки вагона. Зчепив долоні в замок перед собою.
Я показав Петру очима, що хочу впасти не за вагон, а праворуч, на цю смагляву свиню, яка споганила наш затишок. Саме образа перетворила мій страх на злість, спрямовану на смаглявого. Образа за зіпсоване свято, на яке ось-ось мусила перетворитися наша дорога додому.
Петро, здається, втямив, що я хочу, й ледве помітно кивнув.
Я скосив оком на смаглявого. Він доїв бутерброд і тепер поглядав на пакет із консервами. Дуло його пістолета було спрямоване на Петра. Момент здався мені вдалим, і я підняв ногу, поставив ступню на зчеплені замком долоні напарника, взявся руками за його плечі. Ще раз скосив погляд на смаглявого — він присів навпочіпки біля пакета, при цьому не відводячи очей від нас.
«Ну, — попросив я його подумки. — Відвернись на мить!»
Але він не відвернувся. Він зробив інше — перекинув пістолет із правої руки в ліву. Я помітив, що руків’я пістолета було обмотане синьою ізострічкою. І цієї миті я згрупувався і випростався, вже відштовхуючись від рук Петра. До смаглявого було метрів зо два. Я бачив, як він вирячив очі, як перехопив пістолет правицею, як його вказівний палець ліг на курок. Дуло було спрямоване на мене. Раптом пролунав вистріл. Я звалився просто на незнайомця, втиснувши його в дерев’яну стіну вагона. І почув крик. Спочатку здалося, що це я сам крикнув від ще не усвідомленого болю. Я лежав згори на смаглявому; моє тім’я було притулене до стіни вагона. Тім’я щемило. «Невже він поцілив мені в голову?» — злякано подумав я. У голові гуло. Руки тремтіли. Я зробив зусилля і підняв голову — й побачив, що поруч стоїть Петро. Він схопив мене за руку, стягнув зі смаглявого.
Я повільно звівся на ноги, але стояти було складно. Тремтіння в колінах і руках не припинялося. Мені кортіло просто сісти на брезент і посидіти, отямитися. Я вже розумів, що обійшовся лише ґулею і садном на маківці.
Шукаючи поглядом, куди можна присісти, я озирнувся і побачив Гулю. Вона стояла під протилежною стіною вагона з пістолетом у руці. Це був той-таки пістолет із глушником, який я поклав поближче про всяк випадок.
Гуля пильно дивилася на мене незмигним поглядом. У цьому погляді було стільки сили і любові! На неслухняних ногах я підійшов до неї, і ми обійнялися. Обійнялися, простояли так кілька хвилин, а потім упали на брезент. Уже лежачи, я помітив, що Галя теж тут — я побачив її спину поруч зі спиною Петра. Вони метушилися біля смаглявого.
— Слід його зашморгнути! — неголосно промовив Петро. Галя пішла до службового купе і повернулася з мотком мотузки.
— Він що, живий? — запитав я, піднімаючи голову.
— Живий, собака! — відповів, не обертаючись, Петро. Полежавши хвилин із десять, я звівся на ноги. Гуля підтримувала мене. Ми підійшли до Петра і Галі.
Смаглявий лежав без тями на боці. Його руки були зв'язані за спиною. Ноги теж зв'язані. Біля правої скроні виднілася червона борозна, з якої сочилася кров. Галя витягнула з кишені джинсів носову хустинку і приклала до рани.
— Контузія, — сказала вона.
У його рюкзаку ми знайшли три обойми патронів, пошарпаний російський паспорт із відклеєним фото, записник, пачку рублів і доларову сотню.
— Мусимо його здихатись, — задумливо промовив Петро. — Либонь, із тюрми втік, диви-но! — і він задер на смаглявому брудний синій светр, під яким синіли татуювання — церковні бані.
Татуювання на тілі смаглявого трошки мене заспокоїли. Яке діло може бути кримінальнику до нашого піску? Треба мати неабияку фантазію, щоб відповісти на це запитання. Я подумав, і раптом відповідь прийшла сама собою та зовсім з іншого боку: смаглявий, напевно, просто хотів нас пограбувати. Пронюхав або здогадався, що в нас є гроші. Бо ж він із порома за нами стежив. Хотів, певно, вночі, коли ми спатимемо... І тут я запитав у себе: чому мене заспокоює те, що пісок у цій історії ні до чого? Запитав — і не зміг відповісти. Щось було не так. Щось зі мною було не так. Чи удар головою об дерев’яну стіну вагона вибив із моїх думок логіку?
— Допоможи! — Петро торкнувся мого плеча, і я повернувся до реальності.
