Лагідний янгол смерті - Курков Андрей Юрьевич (книги регистрация онлайн .txt) 📗
А реальність була такою: Петро вже взявся за зв’язані ноги смаглявого і показував мені очима, що треба підхопити кримінальника за руки.
Галя допомогла нам дотягнути його до дверцят, що вели через туалет у тамбур. Там ми перепочили і зробили ще ривок. Тепер смаглявий лежав у тамбурі перед відчиненими зовнішніми дверима. За дверима пропливав каспійський пейзаж, тільки тепер море відсунулося трошки далі, і між його синявою і нами знову рядами простиралися виноградники.
Я висунувся у дверний проріз і подивився вниз, на насип. Брудно-коричневі камінці були наче втоплені в застиглу ріку глини.
У тамбур вийшла Галя. У руках у неї був бинт.
— Ти що? — здивувався Петро. — А якщо мені чи йому, — він кивнув на мене, — бинт знадобиться?
Повагавшись, Галя все ж таки нахилилася до смаглявого і перемотала йому голову.
— Теж мені ко-мі-сар! — протягнув Петро, дивлячись на зв’язаного. Потім озирнувся на мене. — Скиньмо його під три чорти!
Підхопивши смаглявого в чотири руки під плечі, ми виштовхнули його з вагона. Він із тріском влетів у чагарник, який ріс між насипом і виноградниками.
Петро мовчки зачинив дверцята і зайшов до купе. Я зайшов слідом.
— Щось я зголодніла, — з обережною хитринкою в погляді промовила Гуля.
Петро стрепенувся, вискочив із купе і повернувся за хвилину з пакетом в руках. Це був продовольчий запас смаглявого. Напарник витягнув переламаний надвоє лаваш, висипав на стільницю консерви. Три банки горбуші, рибний фарш і банка «Каспійського оселедця». Я одразу взяв цю банку до рук, підніс до очей. «Рибзавод „Комунар“. Астрахань», — прочитав я і шпурнув її у квадрат віконниці.
— Що це тобі? — насторожено запитав у мене Петро. — Полеж, це все нерви! Ні, стривай! Галю, поглянь, що у нього з головою!
Галин медогляд закінчився і для мене бинтовою пов’язкою.
— Ще один ко-мі-сар! — усміхнувся Петро.
Я слухняно заліз на верхню полицю і заліг там, слухаючи, як Галя з Гулею неголосно балакають про вечерю.
58
Уночі потяг різко зупинився. Я спав на боці, відкинувши голову назад.
Стукіт коліс за стінами вагона змінився на ділові вигуки незнайомою мовою, гавкіт псів, гуркіт відкочених дверей товарних вагонів.
Я визирнув у наше незачинене вікно. Потяг стояв на освітленому подвійними ліхтарями майданчику. Крім ліхтарів, нас освічувала зчеплена вісімка прожекторів на високій щоглі, які зазвичай встановлюють на краю стадіону. Досить далеко від нас, біля перших двох вагонів з хвоста потяга, метушилися люди у військовій формі. Через яскравість освітлення мені нічого не було видно за межами майданчика: ні моря, ні виноградників. Ми наче потрапили в шлюз, з усіх боків замкнутий світлом.
Минуло не менше години, поки військові дісталися нашого вагона. До цього часу ми вже збагнули, що потяг стояв на кордоні — збоку від нашого вагона за двома рядами рейок на довгому щиті було написано: «Ласкаво просимо до Азербайджану». Я подумав, що доречніше було би написати на щиті: «Щасливої дороги!» Це побажання було універсальнішим і пасувало для гостей так само, як і для тих, хто вже погостював.
— Гей, виходьте! — гукнув до нас військовий, який підійшов до вагона. — Митниця!
Ми з Петром вийшли. Петро прихопив із собою документи на пісок.
Митник простягнув руку — і відразу ж отримав від Петра супровідні папери. Побіжно передивившись їх, він перевів питальний погляд на наші обличчя, помовчав. Потім підсміхнувся. Посмішка наче вивернула навиворіт вираз його обличчя. Одразу стало зрозуміло, що розмовляти з ним буде важко, бо до посмішки він мав значно привітніший вигляд.
— То як, «Каракум ЛТД»? — глузливо запитав азербайджанець, усе ще тримаючи натягнуту посмішку. — Який збір платитимемо? З оглядом чи без?
Ми з Петром перезирнулися.
— А яка різниця? — запитав Петро.
— З оглядом дешевше — триста доларів, але, самі розумієте, все доведеться перевернути, розпакувати... А без огляду — п’ятсот.
— Але у нас тільки пісок... — промовив я і миттю пошкодував про сказане.
— Пісок? Із Казахстану в Україну? — посмішка азербайджанця розтягнулася майже до вух. — Слухай, у вас там пісок закінчився, да? Казки розказуєш?.. Ми ваш пісок по піщинці оглянемо — рік тут стоятимете!
— Усе гаразд, усе гаразд... — Петро підняв долоню, зупиняючи митника. — Заплатимо без огляду.
Мені здалося, що азербайджанець навіть засмутився, наче він тільки-но збирався добряче поверещати, поставити нас на місце, а ми вже здалися, ручки підняли і готові виконати всі його побажання.
— Добре, — після хвилинної паузи, прибравши посмішку з обличчя, сказав він Петру. — Неси збір.
Доки Петра не було, митник із цікавістю розглядав пов’язку на моїй голові.
— Що, з полиці впав? — запитав він, знову посміхнувшись.
— Так.
— Треба обережно їздити, це тобі не СВ.
Я кивнув, боячись, що якщо знову щось скажу — збір може вирости.
Нарешті, коли ми видали митнику п’ятсот доларів і зачекали кілька хвилин, доки він їх тричі перерахував, ми повернулися до купе.
Мовчки сиділи. Чекали, що потяг рушить. Попереду нас було ще вагонів двадцять, і ми чули уривками розмову російською мовою. Видно, ми були далеко не єдиними, хто супроводжував вантаж у цьому потязі.
— Він далебі й паспортів не перевірив! — здивовано промовив Петро.
— Ми ж заплатили за «без огляду», — відповів я. — Він і в купе не зайшов, і з нашими красунями не познайомився.
— Це й слава Богу, — видихнув Петро.
«Цьому митнику і на думку спасти не могло, що з нами їдуть жінки», — подумав я.
59
Потяг рухався повільно. За вікном, що не зачинялося, тривала ніч. Азербайджан лишився позаду, і ми знову лежали на своїх полицях, очікуючи на ранок. Спати не хотілося, і я час від часу звішувався зі своєї верхньої полиці й зазирав у вікно. Інколи мій погляд вихоплював із темряви південної ночі далекий вогник корабля чи шхуни. Вогники ніби надавали моїм думкам якоїсь романтичної енергії. Це була енергія сну, а не бадьорості. І зрештою я заснув з усмішкою полегкості на обличчі. Я її відчував, цю усмішку. І знову мені снився химерний сон, у якому я був українцем, тільки тепер уже не героєм, а шарпаком, який утік із турецького полону. Ішов уздовж болгарського берега, зриваючи на ходу китиці дикого винограду. Потім приєднався до циганського табору та разом із ним дістався до Буковини, допомагаючи циганам красти коней і залізом, розпеченим на вогнищі багаття, випалювати тавра господарів. Дивний був сон, але ще дивнішим було те, що вві сні всі: і болгари, і цигани, і я сам, — розмовляли красивою, літературною українською мовою, наче ми всі були персонажами якогось роману.
Коли вже прокинувся, ще з півгодини лежав на спині і думав: «Чи ж не близьке сусідство з нашим піском породжує такі химерні сни?»
А за вікном уже піднімалося сонце, і знову між нами і морем повільно пропливали виноградники.
— Дивина, — зітхнув Петро. — Ми все їдемо і їдемо, й не знаємо: що там, з іншого боку вагона? Там мають бути гори, а ми їх не бачимо...
Зранку доїдали вже підсохлий лаваш, запиваючи його чаєм. Настрій у всіх був бадьорий, наче найгірше залишилося позаду.
По сніданку Галя зняла з моєї голови пов'язку. Оглянула садно, сказала, що все гаразд. Знята пов'язка полетіла у вікно.
— Ти знаєш, — Петро нахилився над столом ближче до мене. — Мені чудернацький сон наснився, про Шевченка, але російською мовою... Начебто він загубив якийсь ключик і потім шукав його, шукав, довго нишпорив...
Видко, вираз мого обличчя здався Петру більш ніж дивним. Я дійсно закусив губу й примружився, провівши паралель між українською мовою, яка пробралася до мого сновидіння, і Шевченком, який заговорив російською у сні Петра. До того ж пригадався і золотий ключик, який знайшовся в піску, а тепер лежав у кишені рюкзака.
Петро розтулив рота і ще ближче підсунувся вперед, наче збираючись щось сказати. Але, перечекавши хвилинну паузу і не зводячи з мене примруженого уважного погляду, він запитав:
