Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
Нарешті побачив нападників. Вони неквапливо ішли ланцюгом по дорозі. На відстані один від одного, тримали автомати напоготові, озиралися. На стінах всі слуги принишкли. Я узяв на приціл одного з бандитів. Але стріляти ще зарано. Нехай вийдуть усі. Поки тільки рахував. Окрім автоматів, у них були два кулемети, ще у двох за спинами гранатомети. Вісімнадцять. Припливло більше. То частина залишилася на пристані. Мабуть, охороняють корабель. Це погано. Добре б було покласти тут їх усіх.
Ось один зі слуг кинув списа. Дурень, треба було підпустити поближче, а так спис застряг у землі, а бандити почали стріляти по стінах. Слуги тепер і не висовувалися. Один з бандитів присів з гранатометом навпроти брами. Не заважав йому. Краще хай вистрелить у ворота, аніж у мене. Я узяв на приціл другого бійця з гранатометом. Чекав і вистрелив майже у ту саму мить, що і бандит. Граната вибухнула і виламала у воротах велику дірку. Мабуть, у бандитів був план, що кілька залишаються і стріляють по стінах, а інші заходять всередину і добивають залишки гарнізону. Але я збирався завадити цьому плану. У пострілі гранатомета мою гвинтівочку не було чути, а бандит з гранатометом впав. Я цілив у спину, до них не більше 200 метрів, з такої відстані мусило пробити і бронежилет, тим більше ззаду. Бандити побачили товариша, який впав, підбігли до нього, я на це і розраховував. Вони скупчилися і стали чудовою ціллю. Вистреляв всю обойму, трьох-чотирьох вбив точно, ще кількох поранив. Поки міняв магазин, бандити попадали, розповзлися на всі боки, почали стріляти. Не побачили, де я, то просто сікли по кущах. Зі стіни вилетіло кілька списів. То бандити змушені були стріляти і по стінах. Мені було добре видно лебедиків. Ось цілив в одного, ще одного, третього. Якби не бронежилети, я б їх там всіх поклав, а так на деяких доводилося витрачати по кілька пострілів.
Запрацював кулемет. Не міг і голову підняти, кулі сікли гілки наді мною. Поплазував на позицію ліворуч. Змінив план на ходу. Опинився поза зоною обстрілу. Шукав кулеметника. Його треба було прибрати, бо під його прикриттям бандити відступили від стін. Ага, он він, не жалів набоїв. Я прицілився. У голову. Постріл. Не влучив, але він припинив стріляти, мабуть, злякався, куля пролетіла зовсім поруч, принишк до землі. Я вистрелив нижче, ще нижче. Є. Кулеметник навіть не встиг відновити вогонь. Готовченко. І поруч впав ще один бандит, який хотів підхопити кулемет. Ну все, хлопчики, ви мої. До кущів, де б вони могли сховатися, сотня метрів. Вони як на долоні, як би не втискувалися до землі, я збирався вбивати їх по одному.
Тільки встиг відчути смак перемоги, як побачив, що бандити щось кидають у мій бік. Гранати? Та начхати, не докинуть. Вибух далекувато від мене, осколки свистіли, але десь високо. Нічого страшного, але вибухи підняли хмару пилу. Стало погано видно. Стріляв більше навмання. Одного таки підстрелив, судячи з зойку. Ще вибухи і ще. Коли нарешті пісок опав, побачив, що бандити встигли відступити до кущів. Чорт забирай! Стріляв їм услід. Мені спочатку відповідали, а потім припинили. Бандити вирішили відступати. Правильно вирішили. Добив їх поранених, які не змогли втекти. Я не вбивця і не людожер, просто не хотів залишати небезпеку в тилу. Вже коли дострілював, зрозумів, що це ж живі люди. Стало неприємно. Здається, я зробився схожим на паничів, які так само легко вбивали і вважали, що це правильно. Не правильно.
– Ну що тут? – спитала Понамка, я аж злякався, так вона непомітно підійшла.
– Он, постріляв, – показав я. – А залишки відступають до пристані.
– Один, два, три… – Непийпиво, який теж підійшов, рахував. – Ти вбив тринадцятьох!
Він подивився на мене водночас і з підозрою, і з захватом.
– Ти кращий за слугу! Але про це пізніше, зараз треба добити їх!
– Вони озброєні, – намагався вгамувати я панича.
– Вони вабоїли братів наших! Мусять загинути! Напрод! – Непийпиво кинувся бігти з кущів на дорогу, я стрибнув, ледь встиг схопити його за ногу і повалити.
– Ні! Ні! На дорозі нас легко вбити! – закричав я, коли побачив, що Непийпиво заніс наді мною шаблю.
– На дорозі ми дійсно будемо як на долоні. Треба йти кущами, – підтримала мене Понамка.
Непийпиво заричав від люті, але ж розумів, що моя порада слушна.
– Ходімо! І не смій більше чіпати мене! – наказав Непийпиво.
Ми побігли кущами у бік пристані. Якби бандити зробили засідку, то нам би був кінець. Залишалося тільки сподіватися, що вони заклопотані порятунком. До того ж Непийпиво біг попереду і мав прийняти на себе перші кулі. Потім я зупинився. Непийпиво та Понамка зникли у кущах, а я побіг до фортеці. Все ж просто. Бандити спробують втекти на кораблі. І той корабель кулями не візьмеш, потрібно щось серйозніше. Гранатомет! Він лежав зараз перед брамою Застави, серед трупів бандитів. Я мчав кущами, гвинтівка за спиною, у руках тримав пістолет. Про всяк випадок.
Ось лісок закінчився, попереду була Застава. Я зупинився. Лячно було вибігти на відкриту місцину. А що, як хтось з бандитів залишився і чекав? Але вони мусили бігти до свого корабля, а не сидіти тут. Хай йому грець!
Побіг. Тиша, жодних пострілів. Онде бандит з гранатометом. Біля нього трупи товаришів. Я посміхнувся. Добряче їм вмазав. Не любив бандитів, ще з колонії, де мені від них було багато неприємностей. Найгірші були охоронці, а потім блатні, які розповідали всім, які вони круті і незалежні, а самі служили адміністрації. І добре, що їх постріляв! Зняв гранатомет зі вбитого. І відчув погляд. Зі стіни. Хтось із слуг. Я озирнувся і побачив спис, ще летів зі стіни. Ледь встигнув відстрибнути, спис встряв у землю майже там, де стояв я. Ще один спис полетів. Я схопив автомат одного із вбитих і дав чергу.
– Ви що, подуріли? Свого не пізнаєте! – закричав на слуг. – Скаржитимуся моєму пану, самому Набоці, він вас провчить!
Чи постріли вплинули, чи мій крик, але списи більше не летіли зі стін. Я побіг з гранатометом до пристані. Їхати туди верхи було легко та швидко, але бігти з гвинтівкою, гранатометом, пістолетом і набоями важко. Я швидко почав задихатися. З бігу перейшов на ходу, потім і зовсім зупинився, щоб перевести подих, бо серце вистрибувало з грудей, піт заливав очі. Коли почув стрілянину. Спочатку автомати. Один, два, більше. А потім загримів кулемет. Здається, важкий. Я знову кинувся бігти, хоч не мав сил. Ледь-ледь добіг до пагорба, за яким пристань. Поліз на гору.
– Тримайся, Непийпиво, тримайся! – пізнав голос Понамки. Біг до них.
– Понамко, це я! – попередив, щоб не вистрелила.
– Красю, де ти подівся? – кричала вона розлючена.
– Бігав за гранатометом! – хрипів я, нарешті побачив її у кущах. Вона сиділа над скривавленим Непийпивом, намагалася зупинити кров одразу з кількох кульових ран.
– Де бандити? – спитав у неї.
– Вони сіли на корабель і попливли. Ми намагалися їм завадити, вбили кількох, але вони вдарили з кулемета, поранили Непийпиво.
– Вони усі відпливли?
– Так, усі.
– Все одно я буду охороняти тебе, – сказав я, бо з Понамкою було якось затишніше.
– Ні, в тебе гранатомет, потопи їх, щоб не один не втік! – закричала Понамка. І тут я відчув, що в мені розгорівся мисливський азарт. Я хотів добити їх!
– Добре, так і зроблю!
Побіг на берег. Але корабель вже зник за поворотом ріки. Нічого. У джур був пост, де вони чатували наближення човнів та кораблів. До посту мусила вести стежка. Шукав її, знайшов і побіг. При всій зброї. Гранатомет у лівій руці, пістолет – у правій, гвинтівка скакала за спиною. Ось і пост. Зроблений дуже добре, на невеличкому пагорбі, що нависав над річкою. Заплетений диким виноградом, він був геть непомітним. А ось стріляти з нього було зручно. Я прицілився з гранатомета. Тепер залишається тільки чекати. Думав, що чекатиму довго, бо ж бандитів залишилося небагато, а гребти їм проти течії, коли несподівано почув гуркіт двигуна. Ось і корабель виплив на середину річку. Виявляється, бандити встановили двигун та гребний гвинт! Ну мудрагелі! Тепер пливли, самі поховалися у трюмі. Мабуть, боялися обстрілу з берегу. Один з бандитів сховався на носі і кричав куди брати, ліворуч чи праворуч. Пливли не так щоб швидко, бо ж корабель важкий, але легко долали течію.
