Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
Я чекав, поки корабель повернеться до мене бортом, якраз навпроти поста. Прицілився і вистрелив. Хотів влучити трохи нижче ватерлінії, а потім злякався, що не вцілю і граната піде у воду, то влупив у кормову частину, де мусив бути двигун. Корабель не броньований, вистачить і цього. Вибух, крики, корабель здригнувся і завмер, а потім на ньому спалахнуло полум’я. Здається, там були баки з паливом. Вибух, і ось вже весь корабель охопило полум’я. Я схопився за гвинтівку. Бандити в палаючому одязі почали стрибати у воду. Спокійно вбивав їх. Це було неважко, бо ж з води стирчали голови, я і бив по них, наче по мішенях у тирі. Один, другий, третій, четвертий. Вони чули постріли, пірнали під воду, щоб сховатися, але дихати-то треба. Виринали і отримували кулю від мене. А ось ще один закричав і пішов під воду, хоч я не встиг у нього вистрелити. Вода завирувала, бандит випірнув, страшно заверещав і знову зник під водою. Чудовиська? Так, якісь річкові чудовиська добивали бандитів. Їх залишився з десяток, але до берега доплив лише один. І того б з’їло чудовисько, але я вбив величезну рибу з гігантськими щелепами, що переслідувала чоловіка. Бандит виліз на берег.
– Здаюся, здаюся! – верещав він. Російською.
– Лізь на гору! – наказав я.
Він поліз. Переляканий, дебелий. Тримав його на прицілі. Ось він виліз.
– Лягай на землю! – наказав я, і якби він не ліг, я б пристрелив його і миті б не вагався. Але він повалився на землю, наче підкошений. – Руки за спину!
Він все виконав. Я вдарив його прикладом гвинтівки по потилиці. План був такий, щоб він знепритомнів, я б зв’язав йому руки, потім би і поговорили. Але бандит був міцний, то тільки застогнав, але не знепритомнів. Зрозумів, чого я хочу.
– Не бий більше! В’яжи руки і все! – він тримав руки за спиною, щоб мені зручно було в’язати.
– Падло, рипнешся, пристрелю! – я приставив пістолет йому до потилиці.
– Не рипнуся, не рипнуся! – запевнив він.
– Тепер зніми ремінь. Тільки лежачи!
Він зняв. Дебелий мужик, накачаний. Звісно, менший, аніж дикі, але серед людей так справжній амбал. Був без бронежилета, мабуть, встиг скинути, бо розумів, що з ним важко пливти.
– Поклади на землю. Лежи, руки за спиною.
Він робив все, що я казав. Зв’язав йому руки міцним ременем. Ось так краще. Ще раз подивився на ріку. Палаючий корабель затонув біля берега, вода вгамувала вогонь. Річкові чудовиська доїдали залишки тіл вбитих. Здається, жоден з бандитів не втік.
– Ходімо, – наказав я. Перезарядив про всяк випадок гвинтівку, бо там залишалося усього два набої. Полонений похапцем піднявся, і ми пішли стежкою.
– А що зі мною буде? – спитав невдовзі бандит.
– Допитають, а потім відпустять, – збрехав я, бо мені не потрібно було, щоб полонений зрозумів, що його пристрелять.
– Брешеш. Не відпустять же, – здогадався бандит.
– А звідки ви тут узялися? – спробував я змінити тему, палець тримав на гачку.
– Відпусти мене, мужик. На фіга я тобі? Скажеш, що всі потонули. Як перевірити?
– Та міг би і відпустити, але звідси ти нікуди не дінешся.
– Дінуся! Ти відпусти, а я вже дінуся!
– Ні. Зараз приведу тебе до мого начальника, а вона вже вирішить.
– Вона? Тобою що, баба керує? – з презирством спитав бандит і розлютив мене.
Я різко вдарив його в спину прикладом, він втратив рівновагу і гепнувся. Я почав бити його ногами. Ледь зупинився. Відійшов.
– Думай, що кажеш. Не баба, а пані Понамка! – крикнув йому. А сам подумав, що влада отруює людину. Ось зараз влада в мене, і як же я легко повалив людину, почав топтати ногами. Мені це навіть сподобалося. Чорт! Відчув огиду до себе. – Вставай!
Бандит важко підвівся, стогнав.
– Чому ви припливли сюди? – спитав я.
– Нас найняли. Сказали, що треба розгромити якихось селюків, що заважають бізнесу.
– Якому бізнесу?
– Я не знаю. Якомусь хорошому бізнесу. Бо нас найняли, купили нам зброю, той корабель, це ж все дорого.
– Хто ти і твої товариші?
– Та різні пацани. Дехто з Ростова, дехто з Кавказу, але більшість з Москви. Бійці з різних бригад.
– І хто вас зібрав?
– Дядя Алім.
– Хто це?
– Ну, одна авторитетна людина.
– Наскільки авторитетна?
– У Москві дуже авторитетна.
– І що він запропонував?
– Він нічого не пропонував, бо він дуже поважна людина, ми його і не бачили. З нами балакали його бригадири, які сказали, що десь на Україні якісь селюки підняли хвіст, прирізали кількох братків, треба поїхати і навести лад. Сказали, що прикриття від влади буде, то можемо місити, не озираючись.
– І який був план?
– Перестріляти місцевих і узяти фортецю.
– Для чого?
– Не знаю. Наказ був узяти фортецю і тримати.
– Хто вами керував у поході?
– Семен Лапа та Ахмед, він звірами керував.
– Що за звірі? – не зрозумів я.
– Та з Кавказу, здебільшого чеченці.
– Скільки вам заплатили?
– По три тисячі авансу, потім обіцяли платити по триста баксів за кожен день плюс по закінченні справи десяточка премії. Слухай, а що це за краї? Ми сюди пливли, навіть хутора не бачили жодного. Наче, мля, Сибір.
– Ваш один загін чи ще пливуть?
– Один начебто. Слухай, відпусти, а? Я ж все тобі розповів і…
– Мужик, ще раз скажеш «відпусти», пристрелю і піду далі, – перервав я його.
Ми були вже неподалік від пристані. У кущі з ним іти не хотів, то наказав лягти на пісок. Зрізав з нього сорочку, зв’язав нею ноги.
– Сіпнешся – пристрелю.
– Та куди мені сіпатися, братішка!
Я пішов у кущі. Там Понамка все поралася біля Непийпива.
– Де ти взяла бинти та йод? – здивувався я.
– У торбі одного з бандюків був санітарний пакет. Що у тебе?
– Корабель потопив. Всіх перестріляв, окрім одного. Його привів, можна буде допитати.
– Молодець.
– А що з ним? – я присів біля Непийпива.
– Дві кулі вийшло, а дві залишилося у тілі. Треба їх видалити, подивитися, що там з внутрішніми органами. Тут лікар потрібен. Щоб операцію зробити, – вона зітхнула.
– Слухай, Понамко… – дещо пригадав я.
– Що? – вона подивилася на мене. – Ну, кажи!
– Здається, лікар був серед полонених, яких ми вранці схопили.
– Що? – Понамка підхопилася.
– Треба його повернути. Звісно, може, він зубник чи психолог, але шанс є.
– Красю, ти впевнений?
– На сто відсотків ні, але, здається, чув, коли їх про фах опитували. Нехай всіх полонених повертають. Серед них цілком може бути лікар, і не один.
– Зараз же мчи до Застави і накажи все зробити!
– Понамко, мене не послухаються, я усього лише слуга. Тільки тебе послухають. Їдь, а я посторожу Непийпиво та полоненого.
– Я швидко, Красю!
Вони побігла.
– Спіймай собі коня, так швидше! – крикнув їй. Вона не відповіла. Я подивився на Непийпива. Одна рана на руці, нічого страшного, одна на плечі, теж можна не рахувати. А ось дві у тулубі. Когось іншого ці рани вбили б, але Непийпиво – міцний. Хрипко дихав, лежав непритомний, будь-що тримався за життя.
Хотів перетягти його з кущів, але подумав, що поранення важкі, краще дарма не тягати. Тихенько пішов до краю кущів. Мій полонений борсався у піску, намагався звільнити руки. Коли почув, що я іду, то застиг. Я присів біля нього. Озирнувся. Весь схил берега був у тілах. Здебільшого паничі та джури, зустрічалися і слуги. Спочатку перший загін, трохи далі другий, який примчав на допомогу з Застави. Он біля самої води кілька вбитих бандитів. Це ті, кого поклали Понамка з Непийпивом. У одного з нападників рука впала у воду. І ту руку почало смикати якесь чудовисько. Я вистрелив, і чудовисько зникло.
– Слухай, відпусти, га, – почав своє ниття бандит. Голомозий, товсторукий, схожий на ведмедя. Такого у бійці голіруч не зупиниш, бо він наче танк.
– Чим ти займався у Москві?
– Та по-різному. Відпусти, на фіг я тобі?
– Що значить по-різному?
– Ну, те і значить. У мене свої справи малися, пацанам допомагав, коли треба було.
