Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович (читать книги регистрация .txt) 📗
– Навіщо комусь потрібні ті тварюки, щоб платити за них такі гроші?
– Не знаю. Може, у цирку будуть показувати? – я і сам не розумів, для чого і кому знадобилися ті диченята.
– Краську, там мільйони баксів, який цирк таке потягне!
– Мільйони? – не повірив я.
– Мільйони! Там же пачки сотень, кожна пачка – десять тисяч, сто пачок – мільйон. А там не один раз по сто, валіза велика!
– Нічого собі! – здивувався я. Але більше думав не про ті долари, а про гелікоптер, який вже скоро долетить до звичного мені світу, а я залишаюся тут, серед вбивств та крові.
– Десь три мільйони! – все рахував чужі гроші Сашко.
– А для чого Січі стільки грошей? – спитав я.
– Щоб купувати щось у чужинців.
– Але вони ж нічого не купують. Навіть он одяг туристів майже весь спалили, все самі роблять.
– Купують папір. Їм же потрібно багато паперу, щоб вести облік.
Я згадав стоси паперів, над якими працював. Дешевий жовтуватий папір для ксероксів, то його, значить, привозили. За мільйони доларів можна купити стільки паперу, щоб всю Січ завалити.
Паничі почали співати. Знову свої жорстокі пісні про війну, вбивства, смерть, про Ісуса Кривавого. До нас підійшов місцевий слуга. Сказав, що якщо хочемо, то можемо піти на сінник.
– Там свіжі дівки зі здобичі, – він посміхнувся. Щиро, зовсім не схожий на злодія, мабуть, не бачив у своїй пропозиції нічого поганого.
– Ходімо, – сказав Сашко. Я здивовано подивився на нього. – Ходімо, ходімо, – він аж потягнув мене.
Ми відійшли.
– Не треба викликати зайвих підозр, – прошепотів він мені вже біля сінника. – Заспокой дівок, спробуй пояснити, щоб не борсалися, витерпіли, потім буде трохи легше.
На сіннику нас зустрів слуга, який провів всередину, запропонував трьох жінок, яких паничі віддали слугам. Або вже немолоді, або негарні. Збилися перелякані у куток. Всі в синцях та крові. Плакали і тремтіли, вже не пручалися, навчені. Узяв за руку одну, відвів у куток, повалив, ліг зверху, прошепотів на вухо, що не буду її ґвалтувати.
– Не плач, спробуй заспокоїтися. Тих, хто плаче, тут вбивають, – сказав їй.
Вона все одно плакала, не могла второпати, куди потрапила і що відбувається.
– Зараз починай стогнати, наче я з тобою злягаюся. Намагайся, щоб виглядало правдоподібно, інакше буде гірше і тобі, і мені. Зберися і давай.
Вона подивилася на мене, я кивнув. Почала стогнати. Я теж кректав, про всяк випадок обняв її, ми лежали у напівтемряві, не дуже то роздивишся, що відбувається. За деякий час застогнав, наче в мене оргазм. Потім лежали.
– Хто ці люди? – пошепки спитала вона. – Що буде з нашими хлопцями?
– Хлопців забрали у шахти. А ці люди твої і мої повновладні господарі, які можуть зробити з нами все, що схочуть. То краще їх не гнівити.
– Як можна вибратися звідси?
– Боюся, що ніяк. І знай, що за спробу втечі чи спротиву тут одразу вбивають. Перед тим можуть ще катувати.
Вона знову заплакала.
– Господи, це ж просто сплав річкою. На тиждень вибралися відпочити. Проклята ріка! – прошепотіла бідолашна.
– Не думай про ріку, думай про себе, про те, як вижити.
– Я не хочу жити!
– Тоді помреш. Щоб вижити тут, треба дуже хотіти жити, але й цього не завжди вистачає, – пояснив я.
Потім підвівся, поплескав її по плечу, пішов. Слуга на виході посміхнувся мені.
– Як дівка? – спитав.
– Добра, але заморена.
– Ну, їм ще доведеться поплужити, – він посміхнувся, а я побачив біля дверей сінника цілу чергу місцевих слуг. Так розумів, що гостей, тобто нас з Сашком, пустили першими. Шанували.
Я повернувся до воза, невдовзі підійшов і Сашко. Він був приголомшений. Дивився в землю порожніми очима.
– Ти плив тоді не один? – здогадався я.
– Ні, – хрипко відповів він.
– Вона стала рабинею?
– Вона повісилася на другий день.
Мені нестерпно схотілося прокинутися в рідному ліжку на дачі у Понамки, подалі звідси. Але я міг втекти лише подумки, тіло моє було закуте тут.
Паничі вже не співали, а слухали своїх товаришів, які брали участь у битві з дикими. Оповідачі вихваляли військову хитрість Непийпива та відвагу Набоки, який кинувся у саме пекло битви, пробився до Непийпива і вбив не одного велетня. Навіть поранений, з розтрощеним щитом, не відступив, а бився, поки всі дикі не були знищені чи не втекли.
– Старий Набока посміхається в Січі Небесній, зочивши на те, який можний козарлюга змінив його! – закричав Заброда. – Слава брату Набоці!
– Слава! – гримнули паничі і підняли кухлі.
– Слава тим братам, що загинули у битві за Січ! – Понамка не купилася на лестощі.
– Слава!
Вони знову почали співати, коли зі стін прибіг джура. Свято святом, а про охорону тут не забували. Джура зупинився біля столу і не наважився переривати спів паничів. Його помітив Заброда, підняв руку, і всі замовкли.
– Що таке?
– Ще ясир! – схвильовано доповів джура. – Одна нава, велика!
– Другий ясир днєсь? – здивувався Заброда. – Не пам’ятаю толікого! Це ви, брати Непийпиво та Набока, принесли нам скуток! До ріки!
Паничі підхопилися з-за столів. Вони були розігріті, але не п’яні, міцно трималися на ногах, легко злізли на коней, впевнено поїхали. Потім джури, потім слуги. Поїхали до вже знайомого бережка, де нещодавно зустрічали туристів. Коли виїхали на берег, то побачили корабель. Дивний, я аж скрикнув від здивування, лише я, бо всі інші дивилися на корабель так, наче бачили його вже багато разів. А це ж був корабель давньогрецького типу, з рядами весел по кожному борту, щоглою і прямим вітрилом. Я такі кораблі бачив лише в підручниках з історії, а тут ось він, справжній, спокійно плив до нас і…
І тут я побачив тих, хто сидів на веслах. Всі як один дебелі коротко стрижені хлопці зі впевненими обличчями господарів життя. Ні, це не були звичайні туристи. Жодної жінки, тільки молоді та міцні хлопці в однакових камуфляжних костюмах, під якими, не виключено, були бронежилети. А як вони дивилися на нас! Жодного здивування чи захоплення, оцінюючий погляд досвідчених вбивць. Я знав такі погляди ще з колонії. У нас сиділо кілька бійців з бригад. Ось такі самі. І вони не просто пливуть, вони виконують якийсь план. І цей план не віщував нам нічого доброго.
Я зістрибнув з мула і кинувся до Понамки. Слуги пропустили мене, джури здивовано дивилися, але не заважали. Я підбіг до Понамки, що була в другому ряду вершників, за Непийпивом та Забродою.
– Пане, пане! – зашепотів я перелякано. Понамка здивовано подивилася на мене.
– Що?
– Це бандити, братки! І вони озброєні! – прошепотів я.
– Ми теж, – посміхнулася Понамка, вона не любила боятися.
– Вони будуть стріляти! – панікував я.
Ніс корабля увіткнувся у пісок. Був скинутий трап. Зійшли перші гості. Понамка уважно роздивлялася їх. Паничі посміхалися, вони не розуміли небезпеки, яка їм загрожувала. Вони звикли мати справу зі звичайними туристами, яким достатньо було побачити смерть одного, щоб припинити спротив, дати слугам і джурам зв’язати себе і зробити рабами. Але зараз все було інакше.
Прибульці дивилися на паничів, як на дичину, а ті не відчували цього. Заброда поїхав до них. Понамка щось зашепотіла Непийпиву. Той здивовано подивився на неї.
– Доброго дня, – сказав Заброда. Гості мовчали, то він вирішив почати бесіду.
– Доброго, блядь, – відповів один з гостей, що стояв першим. Вихопив з камуфляжної куртки пістолет. Заброда вихопив шаблю, але постріл пролунав першим. Точний постріл у голову. А за ним ціла злива вогню з пістолетів і автоматів. Стріляли всі ті, хто приплив. І ті, хто зійшов на берег, і ті, хто залишився на кораблі. Вони одночасно вихопили зброю, автомати та пістолети, і почали поливати наш загін. Я впав ще до першого пострілу. Між першим пострілом та зливою вогню впала Понамка, яка змогла звалити і Непийпиво. Це їх врятувало, на відміну від більшості паничів, які не звикли ховатися та відступати. То прийняли кулі на себе. Можливо, пістолетні кулі паничівські обладунки ще могли витримати, але автоматні – ні. То паничі сипалися зі своїх коней, наче перестиглі груші у вітряну погоду. Джури теж загинули майже всі. Вони не звикли відступати, кинулися до корабля в атаку і були покладені пострілами на піску. А ось частина слуг врятувалася. Попадали на пісок. Але просто впасти було замало. Бо бандити вистрибнули на берег і побігли добивати.
