Кинджал проти шаблі - Литовченко Тимур Иванович (книга регистрации TXT) 📗
ПОЗБУТИСЯ МИНУЛОГО —
ВТРАТИТИ МАЙБУТНЄ!
Стамбул, Османська імперія,
1553 рік
Правителька сиділа біля різьбленого вікна й міркувала про те, до чого жорстоким буває життя: повсякчасно доводиться чимсь або кимсь жертвувати! От зараз Сулейман пожертвує своїм з Гюльбехар сином, а колись уже їй самій — Роксолані — необхідно буде вирішувати, кого з її власних синів залишити в живих, щоб уникнути пов’язаного з боротьбою за владу кровопролиття. Що робити?! Всі вони — її діти!!! І її нещасний первісток, що загинув давним–давно й далеко звідси, і народжені тут. Нехай вони жорстокі й невдячні, але все ж таки це її кровиночки, кожного без винятку вона по–своєму любить і жаліє...
У двері тихенько постукали. Султанша ледь повернула голову й голосно мовила:
— Заходь!
У кімнату увійшов, безупинно кланяючись, один з молодих яничарів охорони — Салех.
— О велика правителько! Я прийшов доповісти, що до нас прибув литовський князь Вишневецький, який усіляко домагається прийому. Яким буде ваше рішення, пані?
При словах «литовський князь Вишневецький» вона здригнулася, немовби одержавши несподіваного удару невидимим батогом.
— Прибув князь Вишневецький... — замислено повторила Хуррем.
Багато років тому султанша заприсягнулася назавжди забути це ім’я, але потім, порушивши дане самій собі слово, все–таки відгукнулася на палке прохання про допомогу однієї людини з цього роду, що приносив їй суцільні нещастя. І от будь ласка: давно минуле знову втручається в сьогодення!.. Що ж, мабуть, його можна прийняти через місяць–другий. Але взагалі–то, можна б і раніше — все–таки цікаво глянути...
— Мабуть, я прийму цю людину через три дні, — рішуче мовила султанша й додала: — Після ранкової молитви, так і передай йому.
— Добре, пані, я зараз же доповім про ваше рішення.
І глибоко вклонившись, яничар вийшов. Тим часом Роксолана продовжувала розмірковувати: «Цей рід просто зачарований! Колись я любила князя Івана Вишневецького, але доля нас розлучила, а наш крихітний синочок Дмитрик загинув. Минуло стільки часу, але князь Іван навіть не згадав про мене! Тільки його старший син — знову ж таки Дмитро, що цікаво! — турбував мого ясновельможного чоловіка щодо батька, що зрештою потрапив у полон до татар. А ще раніше звертався з аналогічним проханням щодо свого дядька Федора. І от будь ласка: тепер новоявлений князь Дмитро Вишневецький має нахабність прибути сюди особисто — а я все допомагаю, щоразу допомагаю... й нічого не можу із собою вдіяти!.. Що ж сталося тепер, навіщо він прибув у Стамбул цього разу?..»
Минуло три дні. Ранок видався просто чудовим, усе в неї ладилося, настрій був просто чудовим. Князя Вишневецького було вирішено приймати в парадній залі, щоб сама урочиста обстановка цього місця вселила іноземному гостеві думку про невичерпну могутність процвітаючої Османської імперії.
У призначену годину Дмитро Вишневецький з невеликим загоном відданих воїнів вступив на територію Топ–Капи[43]. Вся пишнота східної архітектури відкрилася його очам. Не кожному смертному доводилося відвідати оплот імперії Османів! Палаци, павільйони, мечеті, сади, фонтани — кожна споруда була не просто шедевром, а самою досконалістю: і величні башточки воріт, і округлі маківки мечетей, і височезні стрункі мінарети, і різьблені вікна, і яскрава черепиця, і кольорові вітражі, і доглянуті галявинки, клумбочки, платани, кипариси й квітучі рожеві кущі...
Заховавшись за напівпрозорою завісою, Роксолана спостерігала через вікно зали за пересуванням процесії. Попереду повільно і статечно крокував князь у червоних сап’янових чобітках і в багряному каптані, розшитому золотом і перлами, величезні золоті ґудзики горіли на сонці. Був він не надто молодий, але міцний, його каштанового чуба вже торкнулася сивина. Але до чого ж він гарний... і до чого схожий на свого батька Івана: та ж сама фігура, ті ж плечі!.. У султанші прискорено закалатало серце. Вона затремтіла, немовби осиковий листочок на вітру. І хоча під нестерпним тягарем випробувань, що звалилися на неї, давно втратила будь–який страх і перед життям, і перед самою смертю — раптом чогось злякалася.
Тим часом гості в супроводі численної охорони минули Ворота щастя, де їх зустріли нові охоронці, одягнені ще більш розкішно: самі лише золочені панцири воїнів багато чого коштували. Тут у козаків відібрали зброю, й, оточені щільним кільцем палацової охорони, гості увійшли в лабіринт коридорів і невеликих прохідних кімнат. Стіни приміщень були прикрашені схрещеними мечами, шаблями й кинджалами, а на маленьких мармурових столиках стояли кришталеві колби кальянів, латунні й срібні кубки.
Роксолана відійшла од вікна й зайняла місце на пагорбі з подушок. Зграйка служниць привела одяг пані в ідеальний лад і миттю зникла. Тим часом численна процесія наближалася до зали для аудієнцій, обігнула величезний, дзвінкий дзюркотливий фонтан і зупинилася біля парадних дверей. Коли вони безшумно розчахнулися, гості в супроводі стражів ступили в чудове приміщення.
Зала була розкішною, підлога вистелена чудовими килимами, стіни прикрашені гобеленами, а висока стеля — вибагливим позолоченим ліпленням. Незважаючи на спекотний ранок, тут панував прохолодний напівморок. У центрі смарагдового килима піднімався величезний золотий трон, інкрустований слоновою кісткою й перламутром, прикрашений смарагдами й перлами. Перед троном була розгорнута напівпрозора китайська ширма з бамбука й шовку, на троні на великих твердих подушках величаво сиділа струнка жінка, одягнена в атлас, шовк, парчу й оксамит зеленого кольору. На голові в неї красувався високий головний убір, що нагадував вежу й надавав фігурі султанші ще більшої величі.
— На коліна, на коліна перед великою правителькою! — зашикали охоронці.
Гості негайно схилили коліна перед султаншею.
Жінка з цікавістю розглядала прибулих, а вони уклінно чекали дозволу підвестися. Це були в основному молоді чоловіки, всі як один ставні, широкоплечі красені, як і їхній очільник — князь Дмитро Вишневецький. Лише позаду інших стояли троє старих, вони–то і привернули увагу Роксолани. Двоє з них здалися їй знайомими, причому в цих людях було щось не зовсім приємне... але що саме?!
— Підведіться, — дозволила нарешті правителька.
Челядники одразу принесли й поклали біля ніг гостей тверді подушки, завідомо приготовані для прийому, однак козаки продовжували мовчки стояти. Мовчала й султанша. Пауза явно затяглася надміру, але Роксолана вважала, що заговорити першою не може — це було рівнозначно тому, щоби вронити в очах відвідувачів достоїнство Османської імперії. Ну, нічого, нічого, вона потерпить — нехай розмову починають гості...
— Вітаю тебе, о велика правителько! — нарешті порушив мовчання князь. — Я литовський князь Дмитро Вишневецький із древнього герба Корибутів, васал короля Сигізмунда Августа, староста канівський і черкаський.
— І я вітаю тебе, князю, — вимовила султанша у відповідь латиною.
Хоча мовою міжнародної дипломатії князь володів непогано, однак незворушно продовжував говорити своєю рідною русинською:
— Я прибув до вас, о велика пані, щоб особисто подякувати вам — дружині Його величності Сулеймана Кануні за виявлене співчуття і турботу про долю нашої родини.
Вишневецький витримав невелику паузу, мабуть, очікуючи якоїсь реакції Роксолани на його слова. Але оскільки вона незворушно мовчала, князь продовжив:
— Особливо вдячний вам, пані, за виявлене співчуття до долі мого батька — Івана Вишневецького. Тільки завдяки вашому царственому чоловікові Сулейману Кануні й особисто вам батько мій був звільнений і відпущений з татарського полону. Він був дуже сильно хворий і незабаром помер, зате вмер вільною людиною на рідній землі, у рідному домі!
